Після роботи у британському Vogue стиліст Люсінда Чемберс знайшла себе в новому амплуа: вона будує бренд одягу і готується до запуску діджитал-платформи.
У Люсінди Чемберс ніколи не було великих планів на майбутнє. У дитинстві вона вважала, що ніяких особливих талантів у неї немає: навіть одягалася вона гірше за своїх друзів. Єдину нагороду в шкільні роки Чемберс отримала за саморобну різдвяну листівку. Крім малювання, вона захоплювалася поезією – писала приправлені підлітковою тугою вірші про сенс життя і Бога.
Мати Чемберс займалася рукоділлям, а в 1970-х, аби заробити грошей для сім'ї, вона обставила одну з кімнат у лондонській квартирі розкладайками – в дусі сучасного сервісу Airbnb здавала ліжка-місця приїжджим. У 58 років у неї виникла ідея подати заявку на державний грант і разом з Люсіндою вступити до арт-коледжу – свої портфоліо вони готували на кухонному столі. У коледжі Люсінда почала майструвати масивні сережки з плексигласу. "Я не могла зізнатися, що роблю комерційні прикраси, тому називала свою роботу дослідженням просторових фігур, – розповідає Люсінда. – Насправді я продавала їх на ринку Камден". Одна пара сережок потрапила на сторінки модного журналу. Люсінда була настільки вражена, що вирішила зателефонувати в лондонську редакцію Vogue – дізнатися, чи немає там вакансій.
Так починається історія Люсінди Чемберс, однієї з найавторитетніших стилістів в індустрії. Для британського Vogue вона одягала Кейт Мосс у пачки з тюлю, а ідеальне обличчя Едді Кемпбелл обклеювала мультиплікаційними стікерами. Разом з фотографом Джошем Олінсом Люсінда знімала герцогиню Кембриджську для обкладинки ювілейного, столітнього випуску журналу.
Потрапивши на початку 1980-х у Vogue, Чемберс почала працювати асистенткою головного редактора Беатріс Міллер: "Вона побачила в мені щось, чого я сама про себе не знала, – це додало мені впевненості". Дивакуваті вбрання, які Люсінда шила власноруч, зацікавили fashion-директора журналу Грейс Коддінгтон. Через три роки Чемберс стала її асистенткою. "У цьому вся Грейс: вона може найняти на роботу непридатну для цього людину тільки тому, що їй подобається її вигляд". У Коддінгтон Люсінда вчилася дивитися на світ широко розплющеними очима і в будь-якій сцені бачити потенційний сюжет для зйомки: "Для Грейс все було наче новим. Виставка Матісса чи альбом Анрі Картьє-Брессона – вона на все дивилася чистим поглядом дитини і вміла трансформувати це в сучасну картинку".
Через кілька років у Великобританії запустили журнал ELLE та запропонували Чемберс стати його fashion-директором. "Мені дуже пощастило, – згадує вона. – Моя зарплата виросла в чотири рази, хоча я, як і раніше, жила у сквоті". Лондонське модне товариство в 1980-х було плавильним казаном талантів: в індустрії майже не водилися гроші, зате були необмежені можливості для самовираження. У ELLE Люсінда пробула два роки і з призначенням своєї колишньої начальниці Ліз Тілберіс на посаду головного редактора британського Vogue повернулася до видавничого дому Condé Nast. 1992 року, вже за Александри Шульман, вона стала fashion-директором журналу.
"Одного разу мій чоловік сказав, що я найбільш неамбіційна, але при цьому рішуча людина з усіх, кого він знає, – розповідає Чемберс. – Ця думка допомогла мені розібратися в тому, чому я абсолютно інтуїтивно відмовлялася від одних робіт і погоджувалася на інші. Амбіції – доля тих, хто хоче щось довести світові, а рішучість рухає тими, хто хоче щось довести самому собі".
У квітні 2017 року Едвард Еннінфул змінив Шульман на посаді головного редактора Vogue. У зв'язку з кадровими змінами Люсінді Чемберс довелося покинути видання, так завершити 30-річну главу своєї біографії. "Я могла тихо піти на пенсію, – згадує вона, – і багатьом такий результат подій здався б абсолютно логічним". На запитання, чи виникала у неї така думка, 56-річна Чемберс без роздумів відповідає: "Ні, ніколи".
У вільному плаванні Люсінда зробила таке перезавантаження кар'єри, що мало кому вдається. Сьогодні вона стилізує зйомки для американського Vogue і незалежних видань Rika Magazine і More or Less і в маленькому офісі в районі Ноттинг-Дейл готує запуск діджитал-стартапу – він запланований на осінь. "Цю платформу ми з колишньою колегою з Vogue, Сереною Худ, замислили півтора роки тому, – привідкриває завісу Чемберс. – Це поворот всієї моєї кар'єри на 180 градусів і подолання моїх страхів: ніколи б не подумала, що займатимуся діджитал-проектом, залучатиму інвестиції та будуватиму бізнес з нуля". У вікна лондонського офісу Чемберс заглядають пишні зелені дерева, а на стіні поруч з робочим столом висить плакат з написом Tech First ("Технології насамперед").
Нещодавно у Чемберс з'явився ще один офіс – цього разу в Мілані. У новій студії вона з напарницями Моллі Моллой і Крістін Форсс готує четверту колекцію лейбла Colville. Названий на честь Колвілл-роуд (тут в 1960-х розміщувалося перше лондонське житло художника Девіда Гокні), цей проект запустили всього два роки тому, він об'єднав зусилля трьох вихідців з ательє Marni: Форсс під керівництвом Консуело Кастільйоні відповідає за роботу чоловічого ательє, Моллой займається розробкою жіночих колекцій, а Чемберс є їхнім незмінним стилістом.
"З Консуело і її чоловіком Джанні ми познайомилися майже 30 років тому під час зйомки хутряних виробів, які випускала їхня компанія, – розповідає Люсінда. – Пізніше вони запросили мене в Мілан, і ми разом почали працювати над колекціями Marni. Це був абсолютний симбіоз: вони не говорили "ні" і не боялися робити те, що здавалося нам правильним. У Marni найбожевільніші ідеї ставали комерційним успіхом".
Цей формат Люсінді до смаку найбільше: їй є з чим порівнювати. У 1990-х до Marni Чемберс працювала з першими обличчями інтелектуальної моди: Міуччею Прадою (вона стилізувала дебютне шоу Prada) і Джил Сандер. "Я вчилася професії просто за лаштунками: перед показом Prada страшенно переживала, що не встигну переодягнути всіх моделей, і відчула величезне полегшення, коли дізналася, що для цього на бекстейджі зібрали цілу групу жінок", – зі сміхом згадує Чемберс.
Сьогодні разом з Моллой і Форсс у Colville вони ідеально повторюють траєкторію, задану подружжям Кастільйоні: "У нашого бренду дуже сильна ідентичність, але цей проект одночасно про нас і не про нас". Свобода дій тут очевидна: за день до інтерв'ю дизайнери показували команді онлайн-ритейлера matchesfashion.com частину своєї нової колекції: "Ми вирішили зшити пальто з перероблених корабельних вітрил з повною впевненістю, що ніхто ніколи цього не купить, – із захопленням розповідає Чемберс. – А Matches сприйняли цю ідею на ура". У Colville все робиться за покликом серця: недавно їхній помічник Денні почав займатися гончарною справою, і дизайнери вже серйозно обговорюють запуск лінії кераміки зі своїми клієнтами.
"З боку може здатися, що все вдається легко, але це не завжди так, – пояснює Люсінда. – Коли на думку спадають нові ідеї і ти починаєш у них вірити, потрібно подивитися в обличчя своїм страхам, вийти із зони комфорту – і обов'язково спробувати. Для таких випадків у мене в запасі є фраза: "Якщо тебе мучать сумніви, просто бери і роби. Це найкраще рішення".
Текст: Веня Брикалін
Фото: Virginie Khateeb