Стиліст і художник по костюмах, Соня Солтес, одягає українських зірок шоу-бізнесу, любить подорожувати і колекціонує сорочки.
Я виросла в сім'ї викладачів. Великий вплив на мене справила тітка, Лідія Хомяк. Вона була доцентом в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника, я допомагала їй перевіряти тести студентів і навчилася швидко орієнтуватися у світовому мистецтві. Це було хороше тренування і пам'яті, і смаку. Я завжди любила вчитися. Закінчила музичну школу, потім факультет графічного дизайну Київського університету ім. Бориса Грінченка, брала курси макетування та конструювання одягу, принтів на тканинах. Обожнюю ходити на виставки костюмів лауреатів премії "Оскар" в Лос-Анджелесі і ретроспективи дизайнерів, читати інтерв'ю і біографії художників по костюмах (Ейко Ісіока, Мері Зофрес, Майкл Каплан).
Художник по костюмах не створює одяг, як костюмер, а придумує стиль персонажа. Моє завдання – за допомогою костюма висловити ідею режисера і, при цьому, прикрасити людину. Костюми – одна з зачіпок, яка допомагає зрозуміти героя. Наприклад, ритм в одязі – складки, плісе, драпірування, принт – прискорює серцебиття глядача, і інформація по-іншому сприймається. Важлива кожна деталь: фактура тканини, крій, світло, локація. Врахувати всі нюанси, зуміти ними скористатися – в цьому і полягає робота художника по костюмах.
Одяг для мене – один з видів архітектури. Більше ніж просто тканина. Костюм слугує цілям режисера, а одяг – цілям людини. Костюм допомагає вжитися в роль. Наприклад, у костюм злого героя в комір можуть вшити спеціальні голки: торкаючись їх, актор дає потрібну режисерові емоцію. Завдяки костюмам ми віримо персонажу, закохуємося в нього або, навпаки, боїмося. Як у фільмі "Старим тут не місце": взуття маніяка (його грає Хав'єр Бардем) – гостроносі козаки зі шкіри пітона – схожі на знаряддя для вбивства, від одного їх вигляду стає моторошно.
Люблю свободу в рухах, стримані і, в той же час, розслаблені образи. Обираю вільний крій, струмливий силует, довжину міді. Кольори: білий, молочний, темно-синій, вкраплення червоного і хакі.
Люблю сорочки. Білий верх – найкраща "схованка" для мене. Хороші сорочки у Loewe, Cеline часів Фібі Файло, Acne Studios (і чоловічі, і жіночі). Але свою улюблену я пошила сама. Шию рідко і довго, бо хочу досягти певної якості. Зовсім не вмію грати в епохи: одяг в стилі 1960-х, 70-х, 80-х – не моя історія. Люблю вінтажні прикраси. Всі свої улюблені кліпси я купила в Recess, крихітному магазині вінтажних прикрас та аксесуарів в Лос-Анджелесі.
Я постійно щось купую, для мене це розвага. Я довіряю очам та інтуїції. Ніколи не куплю річ тільки тому, що вона трендова. Має щось зачепити: класний принт, текстура тканини або якість швів. Останні покупки: гумові чобітки кольору хакі і жакет Celine, пончо Chloé і шерстяні штани Acne Studios.
Весь одяг, який має красивий вигляд у Європі, – мої улюблені шовки, каблуки, – має безглуздий і недоречний вигляд в Штатах – в Лос-Анджелесі, наприклад, де цього року я провела майже шість місяців. Там одразу хочеться мімікрувати – мені довелося купити футболки, кросівки і худі. Мої улюблені шоуруми в Лос-Анджелесі: Just One Eye, Mohawk, Maxfield – різноманіття брендів і нейморівні вітрини; H. Lorenzo – дизайнери зі всього світу, в тому числі наші Frolov, Litkovskaya, Valery Kovalska і Anton Belinskiy
Під час своєї недавньої подорожі по Японії я намагалася розгадати приховані символи, вони там всюди, – і зрозуміла, що в основі дизайну, чи це будинок, одяг, чи предмети інтер'єру – речі, без яких життя японця складно уявити. Мікросхеми схожі на шібарі, схема метро – удон, ігроманія – ікігай, плісе – гедза, і так до нескінченності. І ніхто не соромиться ці символи використовувати і ретранслювати. Японці змогли актуалізувати свою спадщину, переписати культурний код. Мені здається, що щось подібне могло б статися і у нас. Але для культурного вибуху необхідний економічний ріст. Тільки тоді буде реакція.
Текст: Поліна Митлошук
Фото: Lesha Lich
Стиль: Venya Brykalin
Зачіски і макіяж: Ekaterina Kharlanova
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina