25-річна журналістка Василиса Степаненко, яка здобула Пулітцерівську премію за репортаж з оточеного Маріуполя, міркує про контрасти свого життя, в якому будні на передовій змінюються церемонією "Оскар".
Дивлюсь на свою світлину три роки тому і бачу дитину. Вона життєрадісна та нічого не боїться. Вона ухвалює рішення швидко та впевнено і щиро вірить у те, що вона робить. Вона вміє любити та довіряти. За кілька днів вона опиниться у пеклі в оточеному росіянами Маріуполі, але ні за що не зупинилася би. Коли я рефлексую на тему того, що сталося зі мною за ці три роки та як я змінилась, до кінця не можу усвідомити, що це все — моя реальність.
До вторгнення я була репортеркою на місцевому каналі в Харкові, і хоча, здається, його мало хто дивився, я щиро вірила в те, що я роблю. Напередодні повномасштабного вторгнення я на запрошення військового кореспондента Мстислава Чернова долучилася до команди Associated Press, і ми почали працювати над нашою першою історією саме в Харкові, у моєму рідному місті. Між зйомками та інтервʼю на тему можливого вторгнення я ходила зимовим містом — це прохолодне та вологе лютневе повітря я ніколи не забуду. Було відчуття, що несеться потяг, а я не можу його зупинити. За сусідніми столиками люди говорили про війну. Я не вірила, не хотіла вірити в те, що це може статись. Далі ми вирушили в Маріуполь і дорогою до міста проїхали всю передову: було тихо, ми їхали мовчки й гортали новини.
А потім настало 24 лютого. Вибухи на околицях міста. Холодний і темний ранок. Кілька днів злилися в один день, а потім — страшний сон. Смерті. Багато смертей. Після першого потужного вибуху поруч я впала на підлогу в лікарні та просто молилася Богу. Здається, моє дорослішання почалося саме там — наче я побачила те, що зазвичай люди мого віку не повинні бачити, та і люди в цілому. Я законсервувала ці думки глибоко, так глибоко, що ніхто не зможе ще довго туди потрапити. Пообіцяла собі бути сильною та не дозволяла плакати. Я не знала, чи вдасться вижити в Маріуполі, але точно знала, що треба продовжувати працювати, поки я жива, щоб донести світу ці історії людей. Так не має бути, світ має дізнатися про те, що сталось.
Ночі в підвалах, коридорах на підлозі. Відсутність звʼязку, їжі, води. Тоді я не могла уявити, що буде далі, я не могла уявити, що вдасться вижити. Ми виїжджали через російські блокпости. Автівка поліцейського Володимира Нікуліна, який врятував нас, була розтрощена; через заліплені вікна я нічого не бачила. Вже було темно, і після 15 російських блокпостів, я нарешті почула українську мову.
Це було 15 березня. Після цього відбудеться ще багато чого. Драмтеатр у Маріуполі, Буча, обстріли Харкова, передова, контрнаступ, масові поховання й катування в Ізюмі, Лиман, Донбас, Херсон. Сотні прильотів у різних українських містах. Село Гроза на Харківщині й атака, в якій загинуть 59 людей. Розслідування воєнних злочинів. Сотні поховань і крики матерів, які стали повсякденним висвітленням новин. Монумент на Майдані розростеться на сотні прапорців. Здається, що цей біль сковує почуття, я просто дивлюся в камеру та фіксую те, що бачу. Я хочу донести ці історії, бути голосом українців, щоб він звучав у світі. Іноді мені сниться війна, навіть коли я далеко від передової, але я знову повертаюсь, бо тільки там відчуваю реальність.
Моє життя наповнене контрастом. Коли вперше виїздила за кордон, щоб зустрітись із родиною, я вперше дозволила собі поплакати, коли дивилася на дітей, які грають під мирним небом. Мої рідні та друзі не впізнавали мене, я перестала посміхатись. Майже кожні два місяці поміж роботою на передовій я літала в Сполучені Штати на різні заходи: вручення Пулітцера, "Оскар". Бронежилет змінювався на сукні, брудні чоботи — на підбори. Я не могла вмістити у своїй голові, як світ може бути таким контрастним. Як одночасно можуть існувати такі різні світи? Поки в Україні триває страшна та жорстока війна за виживання, на іншому кінці світу люди танцюють на вечірці.
Під час вторгнення я втратила свої мрії. Коли сідала в літак до колись омріяного Нью-Йорка, я лише дозволила собі одну сльозу, щасливу сльозу, що я жива і можу бачити світ. Більше не могла плакати, ніби вся стиснулася всередині.
Перед "Оскаром" я була на Донеччині. Ніч на стабілізаційному пункті, а потім ми знімали репортаж про роботу артилеристів. Повернувшись з Донеччини, я пішла на примірку моєї чарівної сукні на церемонію "Оскар", яку для мене створила команда українського бренду Gasanova. Я зовсім не вірила, що наш фільм "20 днів у Маріуполі" може бути номінований на "Оскар" — адже він показує реальність, яку більшість людей не хочуть бачити. Я усвідомила це під час світових показів фільму, коли люди запитували, чи це справді документальний фільм…
У день церемонії "Оскар" мене готували до виходу на червоний хідник дівчата з України, одна з них опинилась у Лос-Анджелесі, тікаючи від війни. Я відчинила вікно, щоб вдихнути тепле та мирне каліфорнійське повітря. Дивилася на себе в дзеркало і не вірила, що ця жінка — я. Де та маленька дівчина? Всередині мене живуть сотні історій болі та страждань, але я повинна зібратися та подивитися світові в очі. Там, у Лос-Анджелесі, я почувалася як ніколи самотньою, адже була далеко від України.
Все змінилось назавжди. Герої — вони вмирають. Моє серце розбите, але я збираюсь і йду на червону доріжку. Перед очима те, що я раніше бачила тільки в телевізорі. Починається церемонія. Номінації несуться одна за одною, ми стаємо все ближче до сцени. Наша номінація — "найкращий документальний фільм "20 днів у Маріуполі". Ми виходимо на сцену. У моїй голові несуться історії людей, вони ніби стоять поруч, це все для них, наша робота не марна, тепер це — історія.
Лютий 2025 року. Я щойно повернулася з передової, де бути журналістом стало як ніколи небезпечно: всюди літають дрони, доїхати на позицію до військових дуже складно. Але моє бажання розповісти історії людей сильніше та більше, ніж страх, адже кожна історія важлива. Ми обʼїхали передову та зустрічалися з військовими, які повернулись до служби після втрати кінцівок. Історії цих людей, їхня сила духу безмежно надихають. Вони захищають свої родини та міста і мріють повернутись додому — їх не зламала війна навіть після важкого поранення. Саме такі історії дають мені натхнення. Я пишаюся своєю професією і досі щиро вірю в те, що ми можемо протидіяти дезінформації та доносити важливі історії до суспільства.
Я вірю в себе і знаю, що та дівчинка три роки тому точно пишалась би собою, якщо б знала, що вона зможе гідно пройти так багато складних випробувань. Найголовніше для мене, що я залишилась собою, і точно знаю, що не зупинюсь.