Харківська психологиня Ганна Руденко змогла врятуватися: вона з трирічним сином Мироном виїхала з міста незадовго до того, як російська ракета вдарила по площі Свободи в Харкові. Дівчина проїхала 3500 км на машині, щоб врятувати життя свого сина, – і розповіла цю історію нам.
Війна для мене стала несподіванкою. До останнього моменту я вважала воєнну загрозу божевіллям, якого точно ніколи не станеться. Зранку 24 лютого мені зателефонував колишній чоловік і стривожено вигукнув: "Збирайтеся, почалася війна!". Пізніше було вирішено залишитися на невизначений термін.
Я виїхала на заправку й зустріла військову техніку окупанта, що рухалася в бік області. Страх, тривога, шок, тіло відмовлялося вірити, когнітивні здібності ніби на якийсь час були заморожені, але потім я опанувала себе. Вирішила віддати дитину чоловікові, розуміючи, що з ним буде безпечніше, але першої ночі залишилася ночувати в них — в одному будинку з дитиною, колишнім чоловіком і його новою дівчиною. Цікаво, що не було жодних відчуттів безглуздості цієї ситуації.
Чотири дні мій син Мирон був з татом, а я бігала до підвалу з п’ятого поверху свого будинку в центрі Харкова. Іноді ігнорувала тривогу від утоми й перенапруги. Якоїсь миті я прокинулася в холодному поті та зрозуміла, що треба щось робити, бо не можу більше наражати дитину на таку небезпеку. Тато Мирона нас підтримав. Виїхали ми незадовго до ракетного удару на Майдан Свободи. Я їхала містом зі швидкістю 160 км/год, ігноруючи всі світлофори на шляху. Військові допомогли нам дістатися найближчого спокійного обласного центру.
І тут розпочався марафон з добрих та відкритих людей. Перша зупинка була в Кременчуку, в готелі не було місць і його керівник запропонував нам залишитися в його батьків. Прекрасні люди: нагодували нас, грали із сином, було чудово. Нас запрошували пожити на Закарпаття, знайома вже в дорозі покликала до Львова, подруга наполягала, щоб ми їхали до Італії. У мене не було жодного плану, я просто хотіла вивезти дитину до місця, де тихо. Страх за життя відпрацював у мій бік, я втратила усіляке почуття тривоги. Всі сумніви, ілюзорні страшні картинки та інші побоювання – все зникло, і навіть плакати не хотілося. Єдине, що хвилювало, як ми вдвох витримаємо блокпости. 3500 км до Італії з трирічною дитиною мене теж не налякали.
Мирону я розповіла, що до нас у будинок і садок прийшли дядьки, які хочуть нас образити і забрати це в нас. Він зрозумів. Коли бачив військових, казав, що вони допоможуть покарати "поганих". Я так хотіла переконати дитину в тому, що ця наша подорож — просто пригода, що сама в це повірила, почала насолоджуватися краєвидами, новими містами тощо. Наші мандри тривали 10 днів з двома довгими зупинками – по 2 дні у Львові та Відні.
Зараз ми з Мироном у Ліссоні, в Італії, люди привітні, всі називають путіна bastardo (ублюдок). Мій будинок і будинок моєї мами в Харкові цілі, як буде далі — я не знаю, плану в мене немає. Поки що я зроблю все можливе, щоб надавати безплатну психологічну допомогу всім охочим українцям та поєднувати це з вихованням трирічного хлопчика в чужій країні.
Я рекомендую давати емоціям повноцінний вихід і життя. Саме їхня функція, особливо тепер, полягає в знятті напруги та енергії, що накопичується в м’язах і в усьому тілі. Тому саме плач, проживання всіх станів, вивільнення емоцій не дасть змоги скупчитися в тілі та позначитися психосоматично надалі. Ми звикли все контролювати: події, інших людей, побут, але обставини змушують впроваджувати нові навички в наш досвід.
Те, що в нас є наступні дві години, вже велика втіха й опора. Ми дорослішаємо, стаємо міцнішими й обовʼязково вистоїмо.