Ще півтора року тому українець грецького походження ІорданКонстантініді жив зовсім інакше — керував одеським концепт-сторомOgonëk, диджеїв у столичному барі "Вогник" і вважався одним із найвродливіших і наймодніших чоловіків у тусовці. На початку березня минулого року з хаотичного потоку новин в Instagram я дізнався, що Іордан долучився до війська.
У перший день російських атак на Одесу Константініді прокинувся вдома "як всі — від вибухів". 40 хвилин долав мандраж. Далі — негайні справи: заправити авто, заїхати на роботу по цінні речі й документацію, роздати робітникам зарплатню, вивезти бабусю за місто. Потім — новини про мобілізацію і рішення наступного дня йти у військкомат. Там на запитання, чи можна записатися до армії, збентежені службовці відповіли комічним "Ласкаво просимо". У Константініді незакінчена медична освіта — в дитинстві він мріяв бути нейрохірургом. Цих планів не облишив: "Я хотів стати у пригоді, тому вступив до медичної роти".
Вранці 26 лютого Іордан зібрав речі та вирушив у нове небезпечне життя. Що брав із собою? "Нічого, окрім звичних зубної щітки, пасти й дезодоранту. Були військові штани". Біля воріт військкомату на нього чекала стривожена Вікторія Кобелєва, власниця концепт-сторуOgonëk і близька подруга. В руках вона стискала кашеміровий светр — подарунок у дорогу. Запитую, чи плакала. "Ні, — каже Іордан. — Віка дуже добре мене знає й розуміє, що у стресових ситуаціях я завжди дію свідомо".
На рознарядці він зустрів сімейну пару — реаніматолога Андрія й терапевтку Наталю. Чоловік із жінкою родом з Молдови, але працювали в Україні та з початком повномасштабного наступу долучилися до лав ЗСУ як добровольці. Усі троє потрапили до медичної роти в тилу, під Одесою. "Я був готовий працювати поряд і робити будь-що, — каже Іордан. — Вони стали моїми військовими батьками. Тепер ми служимо в різних місцях, але вони досі щодня перевіряють: чи поїв я, чи помився".
На початку червня Константініді відправили на фронт: "Завжди мріяв стати бойскаутом, досліджувати ліс — і ось я опинився в хащах, з рюкзаком і в окопі". Перше завдання — на межі Херсонської та Миколаївської областей. До лінії вогню діставалися через річку. У лісі відстань до ворожих позицій де-не-де скорочувалася до 500 метрів. Тут відбулося бойове хрещення його бригади: "У такі моменти вчишся жити в умовах, які для життя не пристосовані". Далі була передислокація під Херсон, а після звільнення міста — у Соледар, одну з найгарячіших точок українського спротиву на Донбасі. Вийшовши звідти, Іордан вирішив перевестися в десантно-штурмові війська.
Як більшість людей, які на власні очі бачили жахіття війни, Іордан майже нічого про це не розповідає. Каже, що до вигляду крові звик ще на першому курсі навчання в медінституті — згадує про "Антона", тіло в анатомічному класі, з яким працювала його студентська група. Проте досі не може змиритися зі смертю. "Я пам’ятаю першого бійця, якого доставили до нас надто пізно. Мені було нестерпно боляче — за інших умов хлопця можна було б врятувати".
Я питаю, чи реально призвичаїтися до повсякчасного ризику загинути. "Кожен, хто долучається до лав ЗСУ, приймає його свідомо, — каже Іордан. — Але я завжди намагаюся донести до бійців, що на нас можна покластися: ми в них за спиною". Медична служба забезпечує евакуацію поранених з поля бою — часто у три етапи: спочатку на руках чи пластикових ношах, потім на авто через зону обстрілів і далі до стабілізаційних пунктів у тилу, де військовим надають повну медичну допомогу. Цей шлях може забрати 5—6 годин. Фактично медики слідують за бійцями під самий "нуль". "Хлопці часто кажуть: ""Ми йдемо вперед ще й тому, що знаємо: ви з нами. І ви витягнете нас звідти"".
Ретельна підготовка евакуаційних шляхів дає змогу мінімізувати ризики — Константініді з гордістю каже, що за час його служби жоден медик у підрозділі не отримав серйозних поранень. Проте небезпека поряд — іноді буквально. Під час завдання у лісі в Миколаївській області російська артилерія обстріляла точку розміщення їхньої бригади: "Я притиснувся до товариша та вираховував близькість снарядів, які по нас випускали. Якоїсь миті здалося, що смерть неминуча, — тоді несвідомо почав згадувати очі всіх тих, кого любив і люблю". Того разу влучило в сусідній окоп. Бійця біля Іордана оглушило, але не поранило. Всі залишилися живі.
За таких критичних умов подолати втому і стрес допомагає сон. "Спати попри все", — каже Константініді. Нам вдається влаштувати дзвінок для цього інтерв’ю, коли він разом із товаришами перебуває у Слов’янську — на кілька днів відпочинку бійці оселилися в невеликій хаті, де сплять усі покотом. Хлопці кажуть, що Іордан іноді кричить уві сні.
За метаморфозами красеня Іордана, який ще донедавна відтанцьовував на вечірках на підборах табіMaisonMargiela, наші спільні знайомі спостерігають із гордістю й захватом. Я сам бачу різницю: він коротко стрижеться, на рідкісних світлинах у своєму Telegram-каналі часто втомлений, став менш говірким і ретельно добирає слова, карбуючи військові терміни. Запитую, чи він відчуває, як його змінила війна. "Я впевнився, що завжди був правий, особливо щодо людей — оцінюючи їх за вчинками, а не за тим, що вони кажуть". Шкодує, що раніше був осторонь політики. Зізнається: його надихає приклад тих, кого зустрів за останній рік: "2014-го вони всі стояли на Майдані". На спині в Іордана є маленьке татуювання у вигляді українського тризуба, він зробив його п’ять років тому: "Це як частина карти — з війною вона відкрилась, і я нарешті зрозумів, що відбувається".
Текст: Веня Брикалін
Фото: Stephan Lisowski