Що означає бути жінкою на дипломатичній службі? Чи складно поєднувати сім’ю та кар’єру, коли робота потребує відряджень, які можуть тривати роками? Чи правда, що дипломати не мають вихідних? Про все це й багато іншого говоримо з нашими героїнями — українськими дипломатками, що працюють у системі МЗС України. Велике інтерв’ю із заступницею міністра закордонних справ Еміне Джапаровою, яким ми відкрили спільний проєкт Vogue UA та МЗС, читайте тут.
"У дитинстві мама прочитала мені, п’ятирічній, статтю з історіями про жінок-дипломаток, і я була вражена. Звісно, не дуже розумілася тоді, що то за робота, але вже мріяла йти цим шляхом. У випускному класі виграла конкурс на навчання за кордоном — за програмою, яку спонсорував Конгрес США. До речі, у Сполучених Штатах я стала єдиною представницею України, яка була присутньою на зустрічі з тодішнім президентом Клінтоном. Тож з дитинства мені вдавалися міжнародні справи, як бачите.
Перші 10 років я не виходила з МЗС — так багато роботи було. У Міністерство мене запросили завдяки моїм знанням турецької й англійської мов, я починала з департаменту двостороннього співробітництва й опікувалася відносинами між Україною й Туреччиною. Навантаження було велике, але й робота дуже цікава. Плюс відчуття місії: ти робиш корисну річ для країни. Думаю, щоб працювати дипломатом, треба певною мірою бути альтруїстом — віддаватися справі, яку ти вважаєш високою.
Я мала дві ротації — спершу працювала в Посольстві України в Туреччині як аташе, а потім як керівниця політичної секції і прессекретарка. Дипломатичне життя надзвичайно захопливе. Як вчать патріархи української дипломатії, "дипломати — це контакти, контакти, контакти". Не може дипломат просто читати пресу й з неї складати враження про країну. Його життя — постійне спілкування, відкритість до людей і величезна зацікавленість у всьому на світі.
Я майже п’ять років керую службою державного протоколу в МЗС. Пересічний читач подумає, що служба держпротоколу — це люди, які радять президентові чи прем’єр-міністру, як себе поводити на офіційних зустрічах, як одягатися, як краватку зав’язати. Насправді це не так. Основна наша задача — підготовка візитів керівництва іноземних держав до України. А друга — забезпечення перебування іноземного дипломатичного корпусу (тобто послів, співробітників посольств і представників міжнародних організацій) у Києві. Я бачила багато міжнародних делегацій, і мене завжди цікавила сутність дипломатичного дрес-коду. Колись я думала, що він суворо кодифікований і намагалася дізнатися в іноземних колег, чи є в їхніх країнах тренінги щодо зовнішнього вигляду й правил поведінки дипломатів. Вони мені відповіли: "Ні, цьому мають у родині навчити".
Сьогодні є тренд на спрощення дрес-коду — я бачила міністрів і в джинсах. Щодо мене особисто, то на офіційні зустрічі я не можу, наприклад, взути туфлі з відкритим носком. Це не заборонено, але не можу. Я тривалий час працювала офіційним перекладачем на зустрічах українських президентів з главами інших держав, тож звикла як до суворого дрес-коду, так і до того, що постійно потрапляєш у кадр. Я віддаю перевагу класичному чорному. Але разом з тим мені до душі жіночність, тому вибираю сукні та спідниці. Якщо ж це костюм із V-подібним викотом, завжди вдягаю топ, щоб прикрити декольте.
Мій чоловік теж дипломат, зараз працює за кордоном. Він консул з економічніх питань у Генеральному консульстві України в Стамбулі. Познайомилися ми якраз під час мого відрядження до Туреччини. Досвід сімейного життя в нас поки невеликий — тільки один рік, але чесно зізнаюся, що жити й працювати в різних країнах — дуже важко. У наших подальших кар'єрних планах ми вирішили бути разом. Які це плани, ми поки не розголошуємо, але скоро ви дізнаєтеся. Гадаю, як пара на дипломатичній службі ми зробимо для України більше, ніж зробила б я одна".
"Моя робота дуже турбулентна: більшість того, чим я опікуюсь, так чи інакше пов’язана з драматичними подіями. Наприклад, я очолила департамент у 2014 році, коли в Україні почалася війна. Тоді в нас було надзвичайно багато роботи: ми аналізували міжнародно-правові документи, які можна було б залучити, щоб притягнути Росію до відповідальності за скоєні злочини. Я фактично головний юридичний радник з міжнародного права й тому маю реагувати на все, що відбувається в країні та світі.
Я входжу до складу української делегації, яка бере участь у переговорах з Іраном у зв’язку зі збиттям 8 січня 2020 року українського літака. Після трагедії іранській стороні було висловлено нашу позицію щодо збиття літака та загибелі людей і притягнення до відповідальності Ірану. Потім було сформовано делегацію від України для ведення перемовин. Процес отримання компенсацій родинами жертв та притягнення Ірану до відповідальності, на жаль, може тривати роками. У серпні ми провели тільки перший раунд перемовин з іранською стороною.
Хоч скільки років працюєш зі складними темами, ти не черствієш — до трагедій не можна звикнути. Багато років роботи на дипломатичній службі, звісно, дає мені можливість оцінювати новини, які відбуваються у світі, під іншим "дипломатичним" кутом. На будь-які процеси ми маємо реагувати професійно, з правового погляду. Емоції — потім. І щодо трагедії з українським літаком — це жахлива подія, але для юриста водночас і цікавий кейс. Будь-який юрист-міжнародник скаже вам, що працювати над такою справою — професійний виклик. Така робота, зізнаюся чесно, драйв для мене.
Коли у 2014 році почалася війна і я очолила департамент, то взагалі не мала відпустки понад рік. Водночас робота закінчувалася не раніш як опівночі, часом тривала й до другої-третьої ночі, а о 8.30 треба було знов виходити на роботу, включно із суботою, а іноді й неділею. Не знаю, як я це витримала: події розвивалися стрімко, досвіду подібного я не мала, і щодня були нові виклики. Я пам’ятаю перемовини з австралійською й голландською делегацією у 2014 році після збиття літака МН17. Ми з юридичною групою зайшли в кімнату для перемовин в обід, а вийшли з неї о третій ночі — коли підписали договір про спрямування контингенту австралійців на місце подій. Такі ж перемовини були наступного дня з голандськими колегами. Це були дуже тяжкі перемовини, але важливі для всього світу. Як абстрагуватися від такого напруження на роботі? Просто. Подорожі, гарна музика, відвідування виставки чи театру, зустрічі з друзями за келихом вина… Прості речі, які нагадують, що світ не обмежується роботою, навіть такою улюбленою та цікавою, як моя.
Останні чотири роки, до початку 2020-го, я була генеральним консулом України в Чикаго. Там потужна українська громада, тож роботи було багато. Ми організовували бізнес-форуми, брали участь у великих інвестиційних конференціях, опікувалися культурною дипломатією, організовували мистецькі заходи. Два роки тому провели виставку української графіки ХХ століття — я з радістю згадую це. Цікава виставка, зорієнтована насамперед не на українців, а на американців, які цікавляться мистецтвом. Я юристка, але для мене це був надзвичайно амбітний та цікавий виклик: хотілося показати Америці українську культуру й мистецтво.
Я багато думала про те, які першочергові завдання стоять перед консулом. Коли працювала в Чикаго, зрозуміла, що консул — певною мірою продюсер України у світі, її агент. Чикаго — активне місто, тамтешні політики дуже публічні, я теж намагалися бути такою, хоча такого досвіду до призначення не мала. Коли працюєш консулом у Чикаго, це означає, що в п’ятницю ввечері маєш запрошення щонайменше на три-чотири івенти, які мусиш відвідати. Так само в суботу і в неділю — тож я намагалася встигати скрізь. Це насправді творча робота, а для мене як для юристки ще й виклик, і часом я сумую за своїм насиченим консульським життям".
"Можливо, я вас здивую, але мені не було складно під час жодних моїх закордонних відряджень (Марина працювала загалом 8 років у Посольстві України в Італії. — Прим. ред.). Мені пощастило з професією: вона повністю відповідає моїй сутності. Мене дуже цікавить усе, що стосується інших культур і зустрічей з людьми — я легко йду на контакт і обожнюю відкривати нове.
Робота за кордоном — це медаль на два боки. З одного боку, постійно пам’ятаєш, що ти обличчя країни. Також є неписане правило, що твій робочий час — ненормований. Але водночас маєш безліч бонусів — наприклад, занурення в нову культуру. Мене робота надихнула на написання дисертації зі всесвітньої історії — працюючи в Італії, я знайшла цінні джерела, яких в Україні немає.
За 23 роки роботи на дипломатичній службі я звикла до відряджень дуже високого рівня. Наприклад, у 2015 році я входила до складу української делегації на 70-й ювілейній Генеральній асамблеї ООН. Збираюсь у такі відрядження зазвичай швидко. Головне — підготувати всі потрібні документи й тези до виступів, а речі я складаю за кілька годин.
Я люблю брати у відрядження національний одяг. Коли йдеш на врочисту зустріч, то в запрошенні завжди вказаний дрес-код: може бути вечірній, коктейльний, але обов’язково до цього додається "або національне вбрання". Якщо на будь-яку гостину вдягаєш вишиванку — це стовідсотково привертає увагу. Одяг для дипломатів набуває й певного символічного сенсу. Коли українські делегації мають дійсно важкі перемовини, зокрема й у межах нормандського формату, то часом спеціально вдягаються так, щоб були національні кольори у вбранні, або пришпилюють броші у вигляді герба.
За останні шість років у МЗС багато чого змінилося. Я пам’ятаю ще ті часи, коли МЗС, на жаль, була організацією із чоловічим обличчям. Наприклад, на високій посаді наприкінці 1990-х можу пригадати тільки одну жінку — Тетяну Іжевську, нашу колишню пані посла у Ватикані. Але й вона була керівником так званого "жіночого управління", культурного й гуманітарного напряму. В ті часи вважалося, що культурою опікуються тільки жінки. До слова, якщо жінка виїжджала за кордон і вагітніла, було абсолютно виключено, що вона зможе там народжувати. Навіть якщо в її планах було вийти на роботу буквально відразу після пологів, як у європейських країнах, це не діяло. Жінка вагітніла — відрядження припиняли та повертали її в Україну.
Нині відбулися позитивні зміни, зокрема й у гендерних питаннях, але сама робота в нас така — причому це стосується і жінок, і чоловіків — що треба, на жаль, чимось жертвувати. Наприклад, коли ми їдемо в тривале відрядження, то дуже складно вирішити, як бути з власним чоловіком або жінкою — чи зможуть вони працевлаштуватися за кордоном. Не так багато країн, з якими маємо угоду про працевлаштування родичів дипломатів, і це проблема, тому що кожен член родини хоче реалізовуватися. На щастя, ми із чоловіком працюємо в одній сфері (чоловік Марини — колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. — Прим. ред.), у нас спільні інтереси та цілі. Ми дві особистості, які завжди реалізовувалися паралельно й підтримували одне одного — мені поталанило й тут".
Текст: Дар’я Слободяник
Фото: Dima Honcharov
Стиль: Anna Honcharova
Макіяж: Vitalia
Зачіски: Yevgeniya Kozlova
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina