Журнал Vogue UA за підтримки Symbol випустив книгу Ukrainian Women in Vogue. Вона присвячена українським героїням, які з’являлися на шпальтах нашого журналу. Моделі та художниці, письменниці та спортсменки, музикантки й дизайнерки, балерини й засновниці благодійних фондів. Кожна з них — сильна особистість, яка має свій стиль, надихає власним прикладом і гідно представляє Україну на міжнародній арені. У спеціальних інтерв’ю для vogue.ua героїні міркують про баланс між кар’єрою і сім’єю, публічність і своє розуміння щастя. Цього разу читайте інтерв’ю з першою заступницею міністра закордонних справ Еміне Джапаровою.
Як Ви вважаєте, балансувати між кар’єрою й особистим життям сьогодні важче, ніж раніше, чи в наш час нескладно встигати все?
Балансувати завжди складно. Найскладніше — балансувати. У цьому майстерність життя. Ця епоха відкриває набагато більше можливостей для жінок, ніж будь-яка попередня. Втім, викликом сучасності є мегашвидкість процесів і динаміка руху суспільств і країн. Як встигнути все? Як за цим "все" встигати жити? Мій пошук балансу зосереджується саме в цій площині. Наразі я дозволяю собі віддавати багато часу й енергії роботі та професійній реалізації. Такий період і мій вибір. Ставлюся до цього спокійно та з розумінням, що ніщо не вічне.
Двом власним донькам завжди кажу, що вони особистості й мають свободу обирати свій шлях. Молодша донька Алєм, якій чотири роки, запитала нещодавно, чи вона теж, коли виросте, буде мамою, що ходитиме на роботу? Я відповіла їй, що, коли стане дорослою, зробить власний вибір, а я її неодмінно любитиму і підтримаю.
Вимога "бути найкращою у всьому", яку суспільство висуває до сучасної жінки, заважає Вам жити власним життям чи, навпаки, спонукає прагнути нових успіхів?
Власне я й живу власним життям. Неможливо бути найкращою в усьому. Тому додаткової потреби намагатися доводити собі та іншим щось не про себе, не маю. Точніше я переросла цю "відмінницю" в собі десь у 30. Зараз упевненість у собі дає мені вміння швидко опановувати процеси, вчитися, відчувати людей та середовище, а також аналізувати власну реальність, у якій я можу бути неідеальною та мати право на помилку. Що дійсно важливе — зосередження уваги. Якщо за щось беруся, я точно дійду суті справи й докладу максимум зусиль, щоб дістати результат. Це про якість того, що обираю робити.
Чи легко бути в центрі уваги? Як Ви даєте собі раду з публічністю?
Публічність — це частина моєї роботи. Я до неї звикла. Але суто фізично від такої кількості зустрічей, промов, активностей, інтерв’ю відчувається втома. І я ловлю себе на думці, що дуже люблю мовчати. Дома найбільше тепер ціную миті "усамітнення", коли можна просто нічого не казати. І насправді це дуже потрібний інструмент, щоб навести певний лад у думках і народити якусь нову ідею.
Час для себе — це ті миті, коли я можу мовчки зосередитися на своєму усвідомленні швидкості життя й проаналізувати, що відбулося, що я відчуваю із цього приводу, чи подобаються мені ці перегони. Я намагаюсь усвідомлено висмикувати себе із цих перегонів і давати час поміркувати із заплющеними очима. Іноді я прошу доньок "трішки тихіше", але вони й так досить емпатичні. Я звикла бути максимально відвертою з дітьми. Якщо втомлююся, то кажу про це. Для мене баланс між сімейним і особистим життям — це норма, тому що є частиною власного вибору. Для мене кар’єра — важлива частина мене. Це не про жертовність, не про гризоти, а що ж мені тепер із цим робити. Це мій вибір і я це проговорюю. Коли діти питають, навіщо я ходжу на роботу, то відповідаю, що мені подобається.
Як Ви знаходите час лише для себе і чому його присвячуєте?
Час для себе мені критично важливий. Я жертвую спортом, художніми книгами, але завжди залишаю собі хоча б пів години, щоб перепочити. Тому що в моїй роботі шалене навантаження на мозок — ти маєш тримати в полі зору просто купу питань, і це складно, тому іноді треба пригальмувати. Я називаю це формою медитації. Ми не можемо змінити власний ритм життя, але важливо рефлексувати. Вірю, що рефлексія можлива тільки в мовчанні, на рівні спокою.
З чого складається Ваше щастя і чи є щось, чого бракує для нього?
Я вважаю, що щастя — це завжди про внутрішній стан. Нічого ззовні не має впливати на нього. Я себе вважаю щасливою людиною, тому що роблю те, що люблю. Тому що поряд зі мною люди, яких я люблю і які люблять мене. Тому я вже давно не шукаю щастя ззовні. Але зрозуміло, що я не ідеальна, і я дозволяю собі нервувати, бути агресивною, бути злою — це теж потрібно для людини.
Зким із жінок — сучасниць або історичних персонажів — Ви хотіли бпоспілкуватися щиро й відверто? І про що була б ця розмова?
По-перше, це Шефіка Гаспринська, лідерка кримськотатарського руху, яка створила мусульманський лідерський рух жінок на початку XX століття в США. Коли жінки в США, та й у всьому світі, ще не мали права вибору, кримські татарки організували комітет жінок-мусульманок. Її тато Ісмаїл Гаспринський був просвітником, політиком і видавцем, вона також випускала журнал "Жіночий світ". Шефіка намагалася створити жіноче лідерство в умовах досить традиційної релігії ісламу, порушувала питання освіти для жінок. Для мене це унікальний персонаж, адже 100 років тому ще була світова патріархія, а вона вже тоді пропагувала жіноче лідерство.
По-друге, це Голда Меїр — перша прем’єр-міністерка Ізраїлю, людина, яка буквально вибудовувала систему. Кажуть, що її політика відбувалася на кухні. Вона збирала провідних політиків у себе на кухні, і вони обговорювали різні речі. У розпал арабо-ізраїльського конфлікту вона зустрілася з держсекретарем США Генрі Кіссинджером і сказала йому, що Америка має бути більш артикульованою в цьому конфлікті. "Ви ж теж єврей", — зауважила вона. А він відповів: "По-перше, я американець, по-друге, я держсекретар, і, тільки по-третє, я єврей". "Але ми, євреї, справа наліво читаємо", — сміючись, сказала Голда. Це яскравий приклад того, як вона працювала, як досягала цілей. Також мені було б дуже цікаво поспілкуватися з Мадлен Олбрайт...