Письменник Метт Гейґ присвятив книгу The Midnight Library особистій боротьбі з депресією й тривогою. Головна думка твору така — навіть коли все навколо здається похмурим, не впадайте в розпач. Ось 10 причин, чому наприкінці тунелю завжди є світло.
Більшу частину свого життя я міркував про надію. Останні роки я також багато писав про це в романах і науково-популярній літературі. До цього звик кутатися в надію, як у ковдру. Коли мені було двадцять, у мене стався нервовий зрив. Важка депресія й панічний розлад так вплинули на мене, що три наступні роки я відчайдушно бажав померти. У такому стані відчаю складно відчувати надію, але в якийсь спосіб я зібрав достатню її кількість, щоб вижити й повірити в краще майбутнє.
У наші дні здається, що надії немає. Пандемія, жорстока несправедливість, політичні заворушення та кричуща нерівність — все це впливає на кожного з нас. І все ж надія вирізняється наполегливістю, і є навіть у найпохмуріші часи. Ось 10 причин, щоб не опустити рук і відчути надію.
Раніше я говорив: "Я депресивний". Але я не був депресивним. Я був людиною, що страждає на депресію. Якщо ми опиняємося в епіцентрі урагану, то неважливо, який він сильний, ми завжди знаємо, що ураган — це не ми. У нестабільні часи я завжди намагаюся пам’ятати, що погода всередині й зовні ніколи не буває постійною. Люди говорять про темні хмари над ними. І якщо це метафора, тоді ми — небо. Ми ніколи не є хмарами.
Щоб відчувати надію, не потрібно постійно відчувати щастя. Просто потрібно прийняти концепцію ліпшої можливості. Потрібно прийняти непізнаванність майбутнього й те, що є кілька версій цього майбутнього, які ліпші й справедливіші за те, що відбувається нині. І кожен з нас може зробити свій внесок у створення цього кращого світу.
Краса лікує. Вона є в доброті, у природі, одне в одному, у вітряній електростанції за моїм вікном. Я пам’ятаю, як одного разу вночі мені докучали суїцидальні думки, і я подивився на безхмарне зоряне небо. Мій душевний біль був таким дужим, що я відчував його фізично, але вигляд неба подарував мені надію, що одного разу я знову його побачу. Краса — це будь-яка мить, що змушує нас затамувати подих від див життя, і світ досі сповнений такими митями. Вони світяться у темряві, а нам їх потрібно тільки помічати.
Не всі люди й не завжди. Але цей рік показав нам незліченну кількість прикладів героїзму. Від медичних працівників, що невпинно борються на передовій, до мільйонів людей, що повстають проти структурної нерівності. Можливо, ніколи раніше найгірше в людстві не було таким помітним, але ніколи раніше таким помітним не було і найкраще. Порада шукати підмогу ще ніколи не була такою простою, практичною й реальною.
Ломикамінь пурпуровий — найстійкіша проти морозу рослина у світі. Її ніжні пелюстки мають такий вигляд, як ніби можуть розлетітися від найлегшого подуву вітру, але росте ломикамінь у суворій Арктиці. Квітки виживають, збираючись разом і пропонуючи одна одній укриття в найважчих умовах на Землі. Люди теж можуть рятувати одне одного. Цей рік показав нам мільйони прикладів, як люди об’єднуються в умовах кризи. Як сусіди звертаються до сусідів. Друзі до друзів. Союзники до союзників.
Коли ми думаємо про ймовірність того, що через 200 000 років ми все також будемо жити тут, то неймовірність здається такою величезною, що все вказує на неможливість. Ми — вогонь, що виник з нічого. Наше існування неможливе. І все ж ми є. Тому коли відчуваєте, що все проти вас, згадайте, що одного разу для вашого існування відбулося неможливе. І ось ви тут.
Дискомфорт лікується. Справжній челендж, з яким ми стикаємося, — це можливість чесно подивитися на себе й на світ навколо. Щоб побачити наявні рани й дістати змогу їх залікувати. Щоб не здригнутися через це. Щоб не провести все життя в бинтах заперечення, уникаючи болю через відмову від усіх почуттів. Як сказала буддійська письменниця Пема Чодрон: "Найбільша шкода, якої ми можемо собі заподіяти, — це рішення залишатися в невіданні без сміливості й поваги, щоб дивитися на себе чесно й турботливо".
Зміни — це основа життя. Нейропластичність — властивість людського мозку змінювати структуру внаслідок пережитого досвіду. Ніхто не є тією самою людиною, що й 10 років тому. Коли ми відчуваємо або переживаємо жахливі речі, корисно пам’ятати, що ніщо не вічне. Все змінюється, і ми стаємо різними версіями себе в різних умовах реальності. Найскладніше запитання, на яке мені коли-небудь доводилося відповідати, звучало так: "Як мені залишатися живим для інших людей, якщо в мене нікого немає?". Відповідь така: ви залишаєтеся жити для людей, яких ви зустрінете, і для тих, ким ви станете.
Такий приклад має кожна сім’я. У 1930-х моя бабуся-єврейка вчилася в Центральній школі мистецтв і дизайну й один рік у художній школі у Відні. Перебуваючи там, вона стала свідком анексії Австрії гітлерівською Німеччиною. Жертвами відразу ж стали євреї: публічні приниження, примусові паради, змивання графіті зі стін. Вона втекла на останньому поїзді до Франції після флірту з нацистським охоронцем на вокзалі. У Лондоні вона стала медсестрою-волонтеркою й полюбила мого дідуся після того, як він отримав травму під час "Бліцу". Мій батько народився кілька років по тому.
Не потрібно виснажувати себе пошуком власної цінності. Ви не iPhone, що потребує оновлення. Ваша цінність не в продуктивності, інтенсивності фізичних вправ, фігурі або чомусь, що зникає через бездіяльність. Цінність — це не тарілка, яку потрібно постійно наповнювати. Цінність просто є, вона всередині. Вона в бутті, а не дії.
Текст: Matt Haig
Ілюстрації: Damien Cuypers
За матеріалами vogue.co.uk
Матеріал з Vogue Britain September 2020