Світлини Костянтина і Влади Ліберових сьогодні бачив чи не кожен українець. Емоційні й чесні кадри цих одеських фотографів неодноразово облітали соціальні мережі за останні кілька місяців. Навіть Володимир Зеленський використав їхні роботи, щоб привернути увагу світу до жахів війни, які російські загарбники принесли на нашу землю. Шеф-редакторка vogue.ua Віолетта Федорова поговорила з Ліберовими про їхню діяльність, перший день повномасштабного вторгнення, складнощі роботи і маленькі містечка Донбасу, про які сьогодні мовчать.
В.Л.: 24 лютого, як і всі, ми були вдома і прокинулися від звуків вибухів. Точніше, я прокинулася о п'ятій ранку, спросоння подумала, що це феєрверки, і знову лягла спати. Через годину мене розбудив Костя зі словами, що почалася війна. Сон як рукою зняло. Цілий день ми провели в якихось збираннях – спочатку вирішили їхати, адже з Одеси недалеко до кордону з Молдовою. Складали в автівку все, що бачили, відстояли чергу в банк, щоб зняти гроші, потім вистояли чергу, щоб придбати бензин; паралельно збирали по всьому місту нашу велику одеську родину, і коли все вже надвечір було готове, то зрозуміли, що нікуди не поїдемо.
К.Л. У нашій компанії тільки Влада говорила, що розпочнеться війна. Їй ніхто не вірив. Ми всі їй відповідали, що такого просто не може бути, що у ХХI столітті, у центрі Європи, не може розпочатись повномасштабна війна. Вона мала передчуття, що це неминуче. 23 лютого о 23.00 вона навіть зачинилася у ванній кімнаті і почала ридати – я не розумів, що відбувається, і просто списав на перевтому.
В.Л. Коли доленосне рішення було прийняте – ми приїхали до моїх батьків до приватного будинку. Вирішили, що там буде безпечніше, бо в будинку є підвал. У перші ночі там спали. Тоді всі боялися, що на узбережжі Одеси висадиться ворожий десант. Так ми провели три дні – постійно читали новини у Telegram-каналах та готувалися до найстрашнішого. Повне нерозуміння дуже пригнічувало.
До війни ми також займалися фотографією. Наша спеціалізація – love story. Ми просто любили працювати із закоханими парами, розкривати людей, шукати справжні та щирі моменти. Не будемо лукавити, ми добре заробляли. Були одними із найвідоміших фотографів у цьому напрямку на території країн СНД – постійно проводили майстер-класи, запускали курси, продавали пакети пресетів для оброблення. Іноді траплялися і весілля, але свідомо не занурювалися у цей напрямок глибоко. Формат нішевих лавсторі нам був набагато ближчим. Все йшло добре, і ми не збиралися нічого змінювати. Але...
Сидячи вдома та постійно спускаючись у підвал під час повітряних тривог, ми відчували сильне емоційне виснаження. Водночас захотілося весь цей потік переживань сублімувати у творчість. І тоді, на третій день воєнних дій, ми придумали зробити серію автопортретів у тому самому підвалі. Взяли проєктор, запустили на стіну відеоряд зі світлин, які тоді постійно бачили в мережі, і зробили серію автопортретів – ми на тлі цих кадрів, які врізалися в пам'ять назавжди.
К.Л.: А ось перші документальні кадри були зроблені приблизно за тиждень. Після кількох днів у підвалі вирішили почати щось робити, і ми підключилися до волонтерських організацій Одеси. Весь час кудись їздили, щось відвозили та привозили. В одну із таких поїздок Влада попросила мене взяти з собою фотоапарат. Жодного спеціального плану ми не мали, але вона знала, що фотографія – це головна справа нашого життя, одна з найбільших його цінностей. І так сталося, що нам треба було відвезти черговий вантаж на одеський залізничний вокзал, де ми стали свідками відправлення евакуаційних потягів на захід України. На наших очах чоловіки плакали, прощаючись зі своїми сім'ями, а діти не розуміли, що відбувається. Я зробив кілька кадрів просто на пероні та виклав їх у Instagram.
В.Л.: Коли ми почали волонтерити, я розуміла, що ми робимо дуже корисну і потрібну справу, це була наша нова щоденна рутина, але водночас мене лякало, що Костя перестав фотографувати. І після того дня на вокзалі з камерою ми відчули причетність до чогось важливого. Стало зрозуміло, що у воєнний час фотографія також важлива та потрібна. Фіксація моменту потрібна. Після цього першого військового посту ми отримали багато повідомлень – люди дякували нам за емоційність та чесність. Ми ж своєю чергою зрозуміли, що самі не можемо повернутися до попередньої роботи – все, що відбувається в країні, нас настільки пробило, що навіть важко було собі уявити знімання щасливої пари, яка цілується десь на Ланжероні, коли навколо стільки горя. Нам було важливо залишитися чесними, а сьогоднішні світлини якраз і є найліпшим відображенням цього внутрішнього стану.
Ще одна причина, чому ми вирішили документувати війну, – фейки, якими сповнені соціальні мережі. До 24 лютого у нас було близько 80 000 підписників, і так склалося, що приблизно половина з них на той момент були з росії. І коли з першого дня війни ми почали користуватися своїм голосом, намагаючись донести до нашої аудиторії всю правду про те, що відбувається в Україні, – почали отримувати від них повідомлення, що це все неправда, це постановочний контент і таке інше. Ми ж хотіли показати, що все, що відбувається, правда. І ми могли це зробити. Тож ми поїхали туди, де війна.
Вже п'ять місяців, як ми їздимо гарячими точками і документуємо все, що бачимо. Все починалося дуже інтуїтивно – ми дивилися новини, аналізували й вирішували, куди поїдемо. Ми є незалежними фотографами, у яких з одного боку немає жодних редакційних завдань, а з іншого – немає й підтримки, щоб розуміти, куди і коли краще їхати.
В.Л. Зараз звучатиме смішно, але нам навіть моя молодша сестра ворожила на картах Таро, щоб сказати, куди нам ліпше вирушити того чи іншого разу.
К.Л.: За цей час ми дізналися дуже багато. Наприклад, про такі професії, як фіксер та прес-офіцери. Також нам багато пишуть люди, які кличуть у свої міста, розповідають про ситуацію на місці, допомагають із якимись контактами.
К.Л. і В.Л.: Так, можливо, у нас немає таких ексклюзивів, як у великих інформаційних агенцій, натомість у нашій роботі багато щирості. Головне, чого ми досягли на сьогодні – це довіра з боку військовиків. Хлопці вже не бояться нас пускати туди, де перебувають, і показувати свій побут. Вони знають, що ця інформація залишиться конфедиційною, а світлини стануть частиною їхніх сімейних архівів, а не надбанням громадськості. З деякими міжнародними журналістами у них часом траплялися неприємні ситуації, коли ті у своїх репортажах видавали необережно цілі маршрути, якими рухалися.
Нам іноді кажуть, що коли ми кудись їдемо, то потім щось обов'язково відбувається, і нам є що знімати. Лінія фронту сьогодні тягнеться на понад 2000 кілометрів, і там постійно щось відбувається. Куди б ти не приїхав, ти все одно станеш свідком людського горя. Ми ж вважаємо, що це все потрібно документувати і розголошувати. Якщо ми, українці, перестанемо сьогодні про це кричати, то як ми можемо щось вимагати від інших?
В.Л.: Сьогодні, коли дивлюся на наші світлини п'ятимісячної давнини, то розумію, що справжня фотодокументалістика у нас починається лише зараз. Багато моментів, свідками яких ми тоді були, заслуговували на увагу, а ми з різних причин не зробили з цього нічого.
Ще раз повторимося, що ми не професійні журналісти. Сьогодні ми вільні фотографи-документалісти, і ми ніколи не вимикаємо емпатію. Ми не маємо мети просто зробити кадр і піти – ми розмовляємо з людьми, дізнаємося про їхні проблеми, іноді навіть намагаємося їх переконати. Наприклад, ми якось були у Чугуєві, де знімали наслідки ракетного удару. Разом з нами працювали фотокореспонденти з кількох світових інформаційних агенцій, яким було важливо зафіксувати наслідки та кількість жертв. Ми ж на момент очікування почали знімати роботу рятувальників. Нам здалося важливим показати не лише фотофіксацію руйнувань, а й людей, які сьогодні роблять неймовірну роботу щодня.
Крім того, наші поїздки на фронт ми намагаємось поєднувати з гуманітарною роботою. Стараємося ніколи не їхати порожніми – обов'язково щось веземо. Нехай це якісь побутові речі, а не тепловізори чи старлінки, але люди теж їм радіють. Наприклад, військові завжди просять привезти електронні сигарети та енергетичні напої. Так, нехай це не здоровий вибір, але якщо хлопцям це потрібно – ми це привеземо.
В.Л.: Приблизно раз на місяць мене накриває так, що мені потрібно просто виплакатись і так зняти стрес. Особливо складно було після відвідин Запоріжжя, куди ми приїхали якраз у момент евакуації людей із "Азовсталі". Зовсім невелику відстань від Маріуполя до Запоріжжя вони долали дві доби, і коли виходили з автобусів – першими людьми, яких бачили, були ми. Їм треба було виговоритись, вони не замовкали, а ми слухали. Приблизно через два дні після цього мене прорвало –- навіть не згадаю, коли я плакала сильніше.
Як уже згадувалось, усі поїздки ми фінансуємо самі. До війни ми мали деякі заощадження, які зараз використовуємо. Також продали один із сімейних автомобілів, щоб була додаткова фінансова подушка, позаяк комерційних знімань ми зараз не беремо. Бути прив'язаними до певного місця у певний час у нас сьогодні не виходить. Крім того, частину витрат покриваємо за допомогою донатів наших читачів, для яких дуже важливим є те, що ми робимо. Вони розуміють, що без фіксації моменту не можливо розповісти світу про ті жахіття, які росія влаштовує на нашій землі.
Ще ми вдячні людям, які в Європі сьогодні влаштовують фотовиставки з нашими роботами. Частину коштів ми тоді отримуємо від їхнього продажу, а іноді це працює як реклама.
Коли бачиш, у яких умовах сьогодні перебувають військовики, які нас захищають, то про складнощі говорити не хочеться. Але найважчий момент для нас – це розставання з родиною та нашим собакою. У липні вдома ми були не більше тижня, а наш улюблений мопс увесь цей час перебував у батьків. Наступної поїздки беремо його з собою.
За ці п'ять місяців ми вже не раз переконувалися в тому, що своєчасна фіксація моменту в епоху соціальних мереж допомагає говорити правду, показувати її та поширювати інформацію. Так, при слові Маріуполь усі відразу ж згадують фото Євгена Малолєтки після обстрілу міського пологового будинку, адже візуальна мова зрозуміла у всьому світі. Нам здається, що якби той кадр не було зроблено, то й висвітлення цього військового злочину не було б таким масштабним.
У нас була зворотна ситуація. Коли трапився теракт у Вінниці, ми перебували у Миколаєві. Це вісім годин їзди. Тоді ми вирішили, що не встигнемо доїхати до міста, щоб там щось зняти оперативно, тому повернулися до Одеси. В результаті практично немає жодної фотофіксації цього найжахливішого акту російської агресії. Місто знаходиться в тилу і на мить трагедії там не було людей, які змогли б зробити світлини, щоб світ це побачив. Ми досі переймаємося, що не поїхали до Вінниці і не показали всім правду. Там було дуже багато жертв та людського болю, який не можна забувати. Хочеться говорити про кожну сльозу української дитини, показувати правду. Ми всі не знаємо і малої частини всього. Пощастило тим, хто зумів потрапити в об'єктиви, і після деякої публічності отримати допомогу, а скільки безіменних історій....
До прикладу, ми були у Вугледарі. Там трапляються страшні речі – міста практично немає, а люди живуть під постійними обстрілами. І цього немає в новинному рядку. Усі знають про Бучу чи Ірпінь, де відбувалися жахливі речі, але при цьому нуль інформації про Вугледар і десятки інших міст та сіл Донбасу, де просто випалюють усе живе. У росіян сьогодні нова тактика – вони вибирають населений пункт, куди можуть дотягнутися своєю артилерією, і починають знищувати кожен будинок, починаючи з найближчого, щоб нашим армійцям не було де сховатися. КОЖНИЙ БУДИНОК. Ми зобов'язані сьогодні про це кричати на кожному розі. Навіть ті, хто живе у тилу, мають вести активну інформаційну боротьбу. Не можна сьогодні допустити, щоб, як у 2014 році, війна стала чимось далеким для частини українців. Світ більше не підтримає нас, як зараз, а не відстоїмо тих територій – ворог піде далі.
Під час поїздок ми зауважили, що військові сьогодні почали активніше розписуватись. Ніхто не знає, що буде завтра, а жити треба тут і зараз. Саме так ми вирішили їм віддячити. Ми вміємо тільки фотографувати, і якщо ми маємо можливість зберегти їхні емоції в моменти щастя, то чому б і ні? Знімаємо хлопців ми безкоштовно по всій країні. Логістичні витрати вони так само не сплачують. Спочатку ми хотіли зняти 10 весіль, а на сьогодні їх уже близько 20.
Ми продовжуватимемо займатись військовою фотодокументалістикою до нашої перемоги, до повного звільнення України. Але у нас є дві мрії – зробити той кадр у день нашої перемоги, який увійде до підручників історії. І зняти лавсторі для Володимира та Олени Зеленських, але тут нас уже випередила Енні Лейбовіц... (сміються).
Наше єдине прохання – говоріть про війну, не забувайте про військових та людей, які постраждали. А ми щасливі, адже разом і продовжуємо займатися улюбленою справою, хоч і в новому ключі.