Наші вороженьки стверджують, що Україну створив Ленін. Сміємося їм межи очі: вперше топонім "Україна" було вжито 18 квітня понад 800 років тому.
18 квітня 1187 року Київський літопис за Іпатіївським списком описує сум за загиблим Володимиром Глібовичем, князем Переяславським: "був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала".
1189 рік у літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав "в Україну Галицьку" (князь в’їхав у князівство, щоб заволодіти ним як одним цілим, а не його околицями).
1213 рік — у Галицько-Волинському літописі зафіксовано запис: "Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, і Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну". (Ідеться про князівство Забужжя з центром в Угровеську, нині городище у с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині.)
Про те, що означало слово "Україна" в добу Київської Русі, точилися суперечки. На сьогодні найімовірнішою версією є така, що під "оукраиною" літописці мали на увазі окреме самостійне князівство. Від дієслова "краяти" — тобто "украяна" земля, наділена як батьківщина, відокремлена.
1500 рік — великий князь Литовський і Руський Олександр у листі до кримського хана Менглі-Гірея згадує про "наші україни": Київську, Волинську й Подільську землі, тобто весь південь Великого Князівства Литовського.
1567 рік – у Сорбонні студент Адріан Загорікус вписаний як представник "нації рутенської з України".
1585 рік – у поемі Epicedion імовірно шляхтича Ж. Білецького, що оспівувала чесноти померлого князя Михайла Вишневецького, є такі рядки:
На Поділлі лихо те й на Волині знають,
Наддніпрянці од татар часто потерпають
Дякувати долі є на Дніпрі потужні
України оборонці, сміливі і мужні.
1608 рік – у Кракові виходить друком поема Мартина Пашковського "Ukraina od tatar utrapiona, xiązat i panów pogranicznych o ratunek żałosnym lamentem pros." ("Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить")
У XVII ст. назва "Україна" фігурує на численних географічних картах: Миколая Радзивілла, Джакомо Кантеллі да Віньола (з розрізненням земель, заселених українцями: "Україна, край запорозьких козаків" і "Україна, край донських козаків, залежних від Московії"), Юбера Жайо (з розрізненням: "Вкраїна, край запорозьких козаків" і "Окраїна", з Бєлгородом і Єльцем), Вінченцо Марії Коронеллі (теж із розрізненням: "Вкраїна" і "Окраїна"). Не дивно, що назва "Україна" стала тоді широко відомою в Західній Європі, — долучилося до цього й славнозвісне видання "Description d'Ukrainie" Ґ. Л. де Боплана 1661 року. І саме з цього часу можемо говорити про Україну як козацьку державу.
Назва "Україна" використовується в безлічі козацьких листів, універсалів тощо. Так, у 1622 році Петро Конашевич-Сагайдачний надіслав лист до короля Жиґмонта III Вази про "Україну, власну, предковічну отчизну нашу, городи українські, народ український". 1671 року старшина Петро Дорошенко в листі до козаків-запорожців згадував "всю Україну", "народ наш український", "українські міста". 1685 року про "отчизну Україну" писав гетьман Павло Полуботок у листі до старшини Василя Кочубея. Понад те, назва "Україна" побутувала не лише в художніх творах чи епістоляріях, а й офіційних документах: 1672 року в Бучацькому мирному договорі, укладеному між Річчю Посполитою та Османською імперією, землі з козацьким устроєм польська сторона називала Panstwo Ukrainskie ("Українська держава").
Назву "Україна" вживав і в офіційних актах, і в приватних листах гетьман у вигнанні Пилип Орлик. В обох текстах (латиною й українською) його Бендерської конституції 1710 року побутують "Ucraina", "in Ucrainam", "в Украйні", "Кіев и иные украинскіе городы". У договорі з Кримом 1711 року Пилип Орлик титулується "dux Ucrainae".
У XVIII ст. історики налічують не менше 5 карт голландських і німецьких картографів з написами Ukraina, Vkrania, Ukrain. Поза тим у 1721 році цар Петро I змінює назву своєї держави "Московське царство" на "Російську імперію", а для країни козаків офіційно впроваджує назву "Малоросія".
У ХІХ ст. на тлі відмежування від усього "великоруського", згасання москвофільських настроїв і формування модерної національної свідомості "Україну" й "українське" обстоювали численні письменники, поети, філософи й історики. У культивуванні національної самосвідомості важко переоцінити діяльність автора чотиритомного "Словаря української мови" Бориса Грінченка, творця "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, популяризатора "козаків-українців" як назви і самоназви українського народу Миколи Міхновського, літературного критика Сергія Єфремова, який створив фундаментальну "Історію українського письменства".
На час проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західноукраїнської Народної Республіки (1 листопада 1918), назви "Україна" й "український народ" остаточно усталилися як офіційні назви Української держави та її народу.