Лікар-інфекціоніст, професор, завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені Богомольця. Працює в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні в Києві, активно консультує пацієнтів у всій Україні
Сьогодні (розмова відбувалася 8 травня. — Прим. ред.) у нас 106 хворих у відділенні, щодня привозять від 15 до 30 осіб. Це дуже багато. Реанімація забита. Лікарі й медперсонал працюють цілодобово, ніхто не думає, небезпечно це чи ні. Ми від самого початку йшли в осередок інфекції, розуміючи, що, на жаль, будемо заражатися.
Медики заражаються не тільки тоді, коли бракує засобів індивідуального захисту. Навіть якщо ти добре споряджений, але працюєш в костюмі по шість годин, не знімаючи його, то після падаєш з ніг. І якісно використовувати захист тут уже не виходить — спрацьовує людський чинник. Крім того, ми всіх хворих дивимося й слухаємо, хоча є рекомендації щодо обмеження контакту з хворими для мінімізації ризиків зараження. Але я не можу не слухати легені — для мене це зовсім інша якість огляду хворого. Тому ніколи не кажіть, що лікарі самі винні в тому, що вони заразилися. Кілька років тому, коли у світі був спалах еболи, внутрішньолікарняне інфікування траплялося і в США, і в Іспанії, і в Німеччині — здавалося б, у країнах з високим рівнем медицини й чудовим захистом медиків. До того ж засоби захисту для лікарів у разі еболи зовсім інші — там наглухо все закрито. Проте ти можеш не так зняти костюм, виходячи в чисту зону, може запаморочитися від утоми й ти зачепиш рукою зовнішню сторону костюма... Всяке може бути.
Олександрівська лікарня одна з перших в Україні, яка взяла на себе удар, — величезний наплив хворих. Тоді головною проблемою для нас був брак протоколу лікування, який дає змогу лікарям призначати лікування, яке в найпостраждаліших країнах виявилося ефективним. Ми буквально захлиналися в потоці пацієнтів, а призначити потрібного лікування не могли, тому що інструкції до препаратів, природно, не передбачають застосування їх для лікування абсолютно нового збудника. Було страшно. Тому ми наполягли на протоколі лікування, і тепер у всіх лікарів розв’язані руки — якщо вони вважають за потрібне, то мають право застосовувати ті лікарські засоби, якими користується весь світ. До затвердження протоколу лікарі такого права не мали. Вже тільки завдяки цьому рішенню врятовано не одне людське життя.
Деякі порівнюють перебіг грипу й коронавірусної хвороби, але це некоректно. Спільного в них мало, хіба що підвищена температура тіла. На сьогодні смертність від коронавірусної інфекції можна порівняти радше зі смертністю від пандемічного грипу H1N1, а це приблизно 10 % від підтверджених випадків. І треба розуміти, що коли йдеться про смертність від COVID-19, ми говоримо про відсоток від числа підтверджених лабораторно випадків. А статистика смертності від грипу (за статистикою, торік від сезонного грипу загинуло 650 тисяч осіб) — це за оцінними даними. Оцінні дані щодо коронавірусу ми отримаємо через рік-півтора, не раніше.
Україна — п’ята країна у світі, яка створила тести на виявлення в крові антитіл імуноглобуліну до коронавірусу. Їх потрібно впроваджувати в широку практику, інакше ми не впораємося: визначення антитіл потрібне як повітря. До 30 % хворих людей можуть мати ПЦР-тест негативний, а отримати вірогідний діагноз ми зможемо, тільки якщо проведемо тест на наявність антитіл. Тоді й статистика буде правдивішою. Та статистика, яку ми бачимо нині щоранку від МОЗу, — не відповідає реальності, на жаль. З різних причин: неточність тестів, недостатньо масове тестування. Крім того, детекція антитіл у перехворілих на COVID-19 методом ІФА (імуноферментний аналіз) потрібна в разі розв’язання питання про застосування плазми реконвалесцентів для лікування, сусідня Білорусь уже провела приблизно 15 таких процедур. В Україні це поки неможливо: за законом, кров після забору має проходити карантинізацію пів року. І поки це не зміниться на законодавчому рівні, ми не можемо думати про лікування таким методом. Щоправда, він навряд чи буде панацеєю, але, я думаю, в разі захворювання, для якого немає засобів специфічної діагностики й лікування, всі методи, які збільшують шанси на одужання, мають один одного підсилювати.
Хоч як ми з вами ховатимемося і хоч яких заходів вживатимемо, рівень захворюваності після 12 травня зросте. Сподіваюся, не критично, але я можу тільки сподіватися, тому що захворювання невивчене й невідоме. Два місяці ми пройшли без різкого піку захворюваності і є надія, що критичних цифр не буде й у майбутньому. Традиційно літо — це не сезон коронавірусних інфекцій. У цієї інфекції сезонність така ж, як у грипу. За логікою, захворюваність має знизитися влітку, але восени ми очікуємо на другу хвилю.
Основні ризики після того, як ми почнемо виходити з карантину, пов’язані насамперед з перебуванням у приміщеннях, де багато людей. Одягайте маску обов’язково — це перше правило. Продовжуйте дезінфікувати руки. Соціальна дистанційованість і звичка все дезінфікувати мають залишитися з нами надовго. Що стосується роботи в оупенспейсах, популярних сьогодні, то тут діє одне правило: що менше людей перебуває з вами в офісі, то менша ймовірність захворіти. Якщо маєте змогу виходити на роботу групами — сьогодні п’ять осіб, завтра інші п’ять, а решта працює віддалено — то це буде найправильнішим варіантом. Якщо сидите за столиком у кафе на вулиці — дотримуйте дистанції півтора метра від інших людей, і тоді можна зняти маску.
Завдання кожного з нас — знайти золоту середину, але стосовно вірусу, який тільки вивчають, це досить складно. Ніхто не очікував, що такий рівень захворюваності й смертності буде в успішному Нью-Йорку, в Італії або Іспанії; прем’єр-міністр Англії Борис Джонсон не очікував, що опиниться в реанімації... Взагалі з інфекційними хворобами потрібно бути на "ви": вони не люблять панібратства. Збудники набагато розумніші за нас з вами, вони давно вивчили людину.
Завідувачка інфекційного відділення Чернівецької обласної клінічної лікарні. 29 лютого відділення, яким керує Валентина, прийняло першого в Україні хворого на COVID-19
Буковина — прикордонна територія. Люди подорожують, багато виїжджають на заробітки, тому ми були насторожені давно. Ми були готові до того, що пацієнти з коронавірусом з’являться й розуміли, що, найімовірніше, їх буде багато. Першого пацієнта з підозрою на коронавірус привезли до лікарні 29 лютого, це був той самий перший зафіксований випадок на COVID-19 в Україні. Пацієнт провів у лікарні 23 дні. Чому так довго? Весь цей час у нього тривало виділення вірусу: ми кілька разів робили тести, які визначали його наявність в організмі. Пацієнт був заразний, і ми не могли його виписати. Плюс зберігалися скарги: тривалий субфебрилітет, слабкість. І тільки коли ми отримали два негативні результати поспіль, нормалізувалася температура й пацієнт став почуватися краще, ми його виписали.
Слабкість — характерний симптом, який зберігається й після того, як людина перехворіє. Знаю по собі — я, на жаль, теж перехворіла на коронавірус. Хворіла довго, три тижні, майже весь квітень — тільки на початку травня вийшла на роботу. Перебіг хвороби був "за класикою": з високою температурою й ускладненнями у вигляді атипової пневмонії. Почуваюся слабкою й досі. Я вже на роботі, але мені весь час хочеться сісти відпочити. Це вегетативний синдром. Він, з одного боку, характерний для більшості наших інфекційних хворих — і в разі ангіни, і в разі ГРВІ. Але саме в разі COVID-19 слабкість особливо виражена: з першого тижня, коли захворіла, я просто падала з ніг. Мені весь час хотілося лягти, я не могла стояти на ногах узагалі. Уже після перенесеного захворювання слабкість зберігається до двох — трьох місяців (у кого яка імунна система). Згодом все відновиться, звісно.
У нашому відділенні перехворіло четверо лікарів: троє вже вийшли на роботу, ще одна лікарка хворіє. На жаль, люди звільняються — не лікарі, але середній і молодший персонал. Найнапруженіший період був у квітні, коли захворіло одночасно четверо лікарів. Можу тільки уявити, як важко доводилося тим, що залишилися. Я була на телефоні 24/7, чим могла — допомагала.
Квітень для нас був найважчим місяцем — щодня було по 18—20 нових хворих. Через це нам довелося оперативно перепрофілювати деякі відділення лікарні. Сьогодні ми маємо 165 ліжок для хворих на COVID-19 — це додатково ліжка ЛОР-відділення, пульмонологічного відділення та наші. Вчора було 11 нових пацієнтів, позавчора 13, загалом зараз лежать 158 пацієнтів, тобто завантаженість майже 100-відсоткова. Пацієнтів привозять до нас у важкому стані, кожен другий-третій потребує дотації кисню. Більшість з них — це люди з патологіями легенів, нирок, серця або ті, хто перебуває на гемодіалізі, плюс люди із зайвою вагою. У них хвороба має важкий перебіг. У квітні в нас помер один пацієнт, у березні двоє. У реанімації, на жаль, смертність висока.
12 травня в Україні розпочнеться послаблення карантину. Я дуже цього боюся. Так, напевно, починати виходити з карантину варто, але тільки дотримуючи всіх вимог і рекомендацій МОЗу, пам’ятаючи про потребу дотримувати дистанцію. Це не означає, що 12 травня всі терміново мають піти в перукарню й до майстра манікюру... Прошу вас: поставтеся до виходу з карантину дуже обережно, виважено й відповідально.
Лікар-анестезіолог Київської клінічної лікарні № 17. Була в команді лікарів, які вирушили у квітні допомагати італійським колегам у межах програми МОЗу
Коли Сергій Дубров, президент Асоціації анестезіологів України, запропонував поїхати попрацювати в Італію й допомогти італійським колегам, я думала хвилин п’ятнадцять, не більше. Відразу зрозуміла, що потрібно їхати. Мені 26 років, такий шанс проґавити не можна. Увечері подзвонила батькам, попередила. Тато сказав: "Я переживаю й боюся за тебе, але якби я був на твоєму місці, то вчинив би точно так само".
Ми працювали в шпиталі Azienda Ospedaliera Ospedali Riuniti Marche Nord у Пезаро, місті в провінції Марке, яка стала епіцентром епідемії в Італії. Це великий районний госпіталь: якщо порівнювати з українськими реаліями — як обласна лікарня в Білій Церкві. Коли ми приїхали, колеги сказали, що епідемія пішла на спад. У період з 12 по 17 квітня до шпиталю потрапило 97 осіб, з них 57 — у реанімацію, 26 з них, на жаль, померли. Якоїсь миті я помітила, що лікарі намагаються морально абстрагуватися й ставитися до смертності як до факту, який, на жаль, супроводжує їхню роботу. Звучить, можливо, різко, але доведено, що таке ставлення — одна з форм психологічного й соціального захисту для медиків, інакше можна просто збожеволіти.
У Пезаро мене вразила організація роботи: так усе злагоджено й зручно. До епідемії це був звичайний шпиталь з однією реанімацією, але їм довелося з неї зробити чотири буквально за добу. Так сталося, що за одну добу в реанімацію спрямували 20 пацієнтів, яким потрібна була штучна вентиляція легенів, і лікарі не мали виходу — їм потрібні були додаткові місця в реанімації.
Лікарі в Пезаро працюють переважно по шість годин, змінами. Єдине, про що мріють опісля, — поїхати додому, до сім’ї. Я говорила з італійським колегою про те, як він намагається убезпечити родину. Мовляв, куди ти йдеш після чергування — на обсервацію, до готелю? Ні, додому. Вдома двоє дітей — одному три роки, другому півтора. При вході на відстані 1,5 метра колегу обробляє й дезінфікує дружина, він перевдягається і йде обідати — в окрему кімнату. Окремо приймає душ, окремо живе, але в одному будинку з родиною. У разі наявності мінімальних симптомів він може зробити тест на COVID-19. Італія — країна з одним з найвищих рівнів смертності через COVID-19, хворіють лікарі, вмирають лікарі, але я помітила, що в людей є критичне мислення, і це їх рятує.
Вранці, заступаючи на зміну, я хвилин десять витрачала на те, щоб одягнутися: правила чистої / брудної зони дотримували неухильно. Костюм, рукавички, на вибір — екран або окуляри, респіратори, маски й бахили, але не такі, як у нас, а взуття до коліна з міцної церати. Якщо потрібно вийти з відділення реанімації просто в приміщення лікарні, тобто з брудної зони в чисту, ти знімаєш костюм й утилізуєш його, а потім перевдягаєшся у звичайну медичну форму й капці. Після чергування форму залишаєш у лікарні, її там же перуть і прасують, і вранці ти вдягаєш чисту.
Чого нам варто повчитися в італійців, так це організації процесу. В італійських лікарнях декілька різновидів захисту: в приймальному відділенні один, у реанімації — інший. Всіх пацієнтів привозять до приймальної палати й до результатів тесту — а ПЦР-тест там роблять 4—5 годин — вони перебувають тільки там, у спеціальному сортувальному відділенні, де їм можуть надати всю потрібну допомогу залежно від стану. Якщо COVID-19 не підтверджується, але в пацієнта, наприклад, пневмонія, його переводять до так званої "чистої" клініки — там, де немає пацієнтів з COVID-19.
Моїм найстарішим пацієнтом був дідусь 102 років. Щоправда, це не рекорд — в одному з регіонів Італії від коронавірусу вилікувалася бабуся 103 років. Для мене це був дивовижний досвід, особливо порівнюючи з Україною, де, на жаль, середня тривалість життя — 65 років. Мій 102-річний пацієнт мав такий добрий вигляд, що я б у житті не здогадалася про його вік — він мав вигляд, як моя бабуся, якій 70 років. Він вижив, його перевели в терапію, і вже, сподіваюся, виписали.
Коментар психолога
Спартак Суббота, науковий керівник Інституту когнітивного моделювання (Комунікація МОЗу стосовно коронавірусу й канали "Коронавірус_інфо" — волонтерський проєкт Інституту когнітивного моделювання)
Оскільки процес адаптації до зовнішнього середовища в людей відбувається дуже швидко, він не буде болючим після виходу з карантину. Немає причин переживати, що це буде якось дискомфортно для більшості людей, тому що процес адаптації ми проходили в ранньому дитинстві. Основні проблеми, з якими люди можуть стикнутися, — це тимчасова дискомунікація, зважаючи на зміни особливостей суспільства, але вже впродовж декількох тижнів це повністю зміниться й не завдаватиме жодного дискомфорту. Річ у тім, що активне соціальне середовище — це природне середовище для людини. І для того щоб вона змогла швидко до нього адаптуватися, їй потрібно просто в ньому перебувати. Однак є так звана покрокова експозиція, коли перебування в стресовому середовищі відбувається не 24/7, а з можливістю входити в зону комфорту. Тобто вийти із зони комфорту на певний час, наприклад, на годину, після цього повернутися в зону комфорту й щоразу збільшувати час перебування в дискомфортному середовищі. Так людина швидко адаптується до труднощів.
Що стосується порад керівникам бізнесів щодо того, як забезпечити комфортне психологічне середовище в офісі, то я раджу, ґрунтуючись на досвіді західних країн, надавати варіант працювати дистанційно. Замість того щоб виходити працювати в офіс на постійній основі на п’ять днів, давати змогу один день працювати з дому, або частину дня працювати з дому й частину дня — в активному соціальному полі. І так упродовж перших 2-3 тижнів. Також уже через місяць роботодавці можуть створювати активну платформу взаємодії на зразок дрібних корпоративів. Ці дрібні корпоративи дадуть змогу пройти соціалізацію й згуртувати колектив. Тому що багато хто вже просто забув, що таке активне соціальне середовище. У такий спосіб зможемо збільшити працездатність і мотивацію працівників.
Текст: Дар’я Слободяник