Зворушливі роботи харківської ілюстраторки Саші Анісімової облетіли весь світ. Те, що зображує мисткиня, інакше як вкрадене життя не назвеш. Зруйновані будинки Харкова, а в них – немов дитячою рукою намальовані постаті людей, що зайняті буденними справами: хтось працює, хтось практикує йогу, а хтось читає книгу. Про те, як виникла ця серія та як на неї реагує світ, Саша Анісімова розповіла vogue.ua
Я народилася в Харкові, все життя тут прожила й ніколи не хотіла поїхати. Харків мене нескінченно надихає. Але жорстока війна змусила мене покинути рідне місто – і тепер я щодня мрію повернутися до Харкова. 18 березня мені виповнилося тридцять років. Я рідко відзначаю свій день народження, але цього року подумала: 30 років – це важлива дата, треба щось вигадати, влаштувати велику вечірку. Що ж, тепер я ніколи не забуду цього дня.
Я з тих, хто до кінця не вірив, що розпочнеться війна. Мій хлопець казав увесь лютий: "Зберімо речі". А я не вірила – зрештою, нічого й не зібрала. Ми прокинулися вранці 24 лютого від вибухів – тряслися вікна, трясся весь дім, ми на власні очі бачили вибух просто навпроти будинку.
Ми поїхали втрьох – я, мій хлопець і наш собака. Спершу були на заході України, тепер у Черкасах. Звісно, щохвилини я відчуваю сором – за те, що в безпеці, за те, що мене не бомблять, на відміну від моїх близьких… Моя бабуся з тіткою й дядьком залишилися в Харкові, але пізніше виїхали. Батько опинився в Буковелі напередодні, там і лишився. Нині в Харкові перебувають кілька моїх близьких друзів, але всі зайняті справою. Мій близький друг оператор, він знімає відео для різних медіа й фотографує. Пам’ятаєте, кілька тижнів тому Девід Бекхем віддав свій інстаграм-акаунт харківському лікарю? Відео для інстаграму знімав саме мій друг.
За освітою я архітекторка-реставраторка, закінчила Харківський університет будівництва та архітектури. Але за професією не працювала, захопилася графічним дизайном. Перші два тижні війни я перебувала в прострації: читала новини й не вірила, і нічого не могла малювати. А потім друг надіслав фото зруйнованого будинку в Харкові – я знаю цей будинок, бо часто ходила повз нього в гості до сестри – і я взяла планшет і почала малювати.
Я завжди цікавилася тим, як живуть люди. Це так дивно: ми живемо в однакових панельних будинках, зовсім близько одне до одного, нас розділяє часто лише одна стіна, але яким різним життям ми живемо!.. Мені завжди було цікаво, що заховано за вікнами та дверима: адже поки я сиджу й працюю, хтось поруч грає на гітарі, а хтось інший практикує йогу. Тому на моїх малюнках – звичайний день пересічних людей. Хтось дивиться у вікно, хтось займається спортом, хтось вийшов курити. Прості речі, які ми втратили...
Спочатку ці малюнки були просто можливістю виплеснути сумні емоції. Я малювала те, що мені було близьке: вулицю, якою ми ходили в гості до сестри; знайомі кав’ярні, де я любила пити каву вранці. А тепер зрозуміла, що малюю не просто так, а щоб не забувати цих моментів. Щоб пам’ятати, щоб знати, що все це ще буде.
До того, як я опублікувала малюнки, я мала десь 1000 підписників в інстаграмі – я ж ним ніколи не опікувалася. Нині їх 7000, а під першим малюнком – понад 20 тисяч уподобайок. Мені приємна увага, але дуже сумно, що вона з цього приводу. Я скидала мої інтерв’ю своїй тітці, вона прочитала й сказала, що ніколи не була щасливішою!..
Мені часто пишуть європейці, дякують за малюнки, підтримують; звертаються західні журналісти. Преса запитує, як я вигадала ці малюнки і що вони для мене означають – але, якщо чесно, з європейськими журналістами мені важливіше говорити не про мистецтво, а про війну. Про те, що відбувається в Харкові, Маріуполі, Бучі та інших містах. Я дивлюся на фото з Бучі; дивлюся на фото мертвого російського солдата, якого знайшли з прикрасами, які він поцупив – і я не можу осмислити цю жорстокість. Мені пишуть представники європейських галерей, багато хто пропонував продавати мої малюнки як NFT. Але поки що це дуже болісно.
24 лютого ми поїхали з дому з однією сумкою, тож кілька днів тому вирішили з’їздити до Харкова, щоби забрати деякі речі. Зробили одним днем. Їхати було дуже страшно – але насправді все виявилося не так моторошно. На дорогах багато блокпостів, все контролюють наші найсміливіші хлопці. Військовики так позитивно налаштовані, що дуже розслабляють. Жартують, усміхаються, частують чимось. Наші воїни – чудові люди!
Ми їхали до Харкова й боялися того, що побачимо. Але приїхали й зрозуміли: попри весь жах, Харків тримається! У нас у місті чисто – просто уявіть собі! Щодня місто зазнає бомбардування – але зранку відважні комунальники виходять на вулиці й усе прибирають. Фарбують огорожі, лагодять дороги! У Харкові мешкають великі люди! Коли я в сльозах забігла до рідного під’їзду, то зустріла сусідку. Вона спитала: "Може, вам хліб потрібен? Нам привезли багато хліба". Приїжджаєш до Харкова, він обстріляний, зруйнований, поранений – а тобі пропонують хліб. Неймовірне місто!
Коли зайшли додому, я ревіла. Почалася паніка: а що взяти? Найважливіше – що це? Кожна річ щось означає! Кожен камінчик, привезений з мандрівок на море. Кожен малюнок. У результаті взяла якийсь одяг і лише кілька університетських малюнків. Дивилася на свою квартиру та плакала. Вона така затишна. Така моя. Така рідна.
Коли я зібралася, залунала сирена. Так, ми чуємо її і в Черкасах, але внутрішньо я знаю: сирена в Черкасах – так, ховатися треба, але це таки не страшно. У Харкові ситуація зовсім інша – стало лячно. Вибухи були чутні, але далеко й глухо. Напевно, це вивозять сміття – так я обманювала й заспокоювала себе.
Я дуже хочу повернутися додому, дуже хочу до рідного Харкова. Я розумію, що через сусідство з Росією це не дуже безпечне місце. Тепер я завжди думатиму про цього огидного сусіда, а проте хочеться повернутися скоріше, щоб бути корисною. Щоб відновити місто. Адже Харків дуже гарний, це місто зі своїм характером. Він хоч і сірий, але це чудова сірість. Для мене вона завжди була загадковою. Сірість конструктивістського Харкова – вона насправді прекрасна.
Мої малюнки привернули увагу, і нам вдалося запустити невеликий благодійний проєкт. Ми почали друкувати футболки й назвали цю ініціативу Klaptyk. Мені здається це символічним: ми всі маленькі частинки великої нації. Всі гроші від продажу ми спрямуємо на допомогу харківським комунальникам – великим людям, які лагодять труби просто під градами.
Нещодавно мені написав один видавець з Європи, який пропонує зібрати мої малюнки в книгу й надрукувати. Це хороша ідея, але мені соромно це робити. Хто я така, щоб випускати книгу та говорити про війну? Коли в країні стільки сміливих людей – лікарі оперують і приймають пологи в підвалах, військовики захищають нас на передовій... Мені соромно – я весь час у безпеці – а є стільки по-справжньому героїчних людей.