Минулого тижня світ облетіли несамовиті світлини з "Азовсталі", що демонструють весь той жах, який просто зараз відбувається із захисниками Маріуполя. Їхній автор – Дмитро Козацький, з позивним "Орест", про якого країна точно має знати більше.
Дмитрові Козацькому лише 26 років, він народився на Житомирщині, а друзі й рідні називають його невиправним романтиком і великим патріотом України. У 2014 році, коли йому було лише 18 років, він покинув навчання в одному з польських університетів і поїхав на Майдан. Після Революції Гідності вирушив захищати країну – спершу вступив до лав Національної Гвардії України, а потім приєднався до полку "Азов". Нині він посідає там пост керівника пресслужби. Вже понад 80 днів Дмитро захищає Україну в Маріуполі, ризикуючи життям щосекунди, а його ще юнацьке захоплення фотографією тепер дає змогу всьому світові показувати правду.
"Коли я робив ці кадри, то сподівався побачити біль і слабкість, а побачив сміливість і непохитність, силу всміхатися й жартувати, навіть про свої поранення. Це досить специфічний гумор, армійський, але сам цей факт дає надію", – розповідає Дмитро в одному з інтерв’ю, яке він зміг дати навіть під обстрілами. На запитання, що для нього нині там найстрашніше, він без вагань відповідає: "Найстрашніше – втрата побратимів. У ці моменти ти втрачаєш надію. Це твої друзі, ще годину тому ви спілкувалися, а зараз їх уже немає".
Також у своїх коротких включеннях та інтерв’ю Дмитро докладно розповідає про дії російських окупантів. Наприклад, за яким принципом вони працюють – спочатку йде бомбардування з неба, потім артилерійський обстріл з моря, а після цього починається робота цівкової зброї. І це повторюється постійно – лише під час евакуації мирного населення з "Азовсталі", коли за ситуацією стежила безліч іноземних спостерігачів, вони могли зробити паузу.
З особливим теплом і трепетом Дмитро завжди розповідає про свою маму, з якою вони намагаються списуватися щодня. "Вона справжня мати військового – ніколи не плаче в трубку, підбадьорює і дуже вірить, що ми вийдемо звідси живими". Сама Ірина Юрченко розповідає, що намагається не відвертати уваги сина та дуже ретельно вичитує кожне повідомлення, яке збирається йому надіслати. "Іноді я напишу, а потім розумію, що якесь слово може бути неправильно сприйняте або звучати песимістично, – розповідає вона. – Тоді я все знищую та пишу наново. Мені важливо підтримати сина".
Ірина Юрченко – не менший патріот своєї країни. Вона працює в "Укрзалізниці" провідницею і від самого початку війни була залучена до роботи на евакуаційних рейсах з Києва в бік заходу України. "25 лютого в мене була зміна – дочка просила мене залишитися вдома, але я вирішила, що в кожного з нас свій фронт. Якщо мій Діма захищає зараз країну в Маріуполі – я допомагатиму там, де можу бути корисною".