"Будуть звільнені і Херсон, і Нова Каховка, Мелітополь, Бердянськ, Дніпрорудне та всі інші тимчасово окуповані міста й громади, у яких окупанти вдають із себе зараз нібито господарів. Український прапор повернеться всюди, де він має бути по праву. Повернеться разом з нормальним життям, яке росія просто не здатна забезпечити навіть на своїй власній території", – 1 травня сказав Президент України Володимир Зеленський у своїй промові, адресованій українцям.
Ми гаряче в це віримо та починаємо публікувати історії людей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях. Ці розповіді – від першої особи. Іноді вони будуть короткими (майже завжди – коротшими, ніж ми хотіли б) – через майже заблокований окупантами зв’язок. Іноді – уривчастими, в телеграфному стилі. Іноді – підписані вигаданими іменами. Проте всі вони розповідатимуть правду про те, як зараз живе Україна в окупації. Розпочинає проєкт людина, на ім’я Євгеній. Він інтернет-підприємець, має крамницю побутової техніки та живе в Новій Каховці.
Я живу в місті Нова Каховка. Здається, з 28 травня тут не працює жоден український оператор мобільного зв’язку. До того ж кілька днів зовсім не працював жоден інтернет-провайдер. Коли інтернет почав з’являтися в деяких операторів, виявилося, що місцевих провайдерів примусово під’єднали до російської оптоволоконної мережі – з усіма їхніми обмеженнями щодо Facebook, українських порталів новин і навіть онлайн-банкінгу. Через це перестали працювати термінали в крамницях. Здавалося, можна було б використовувати VPN, але багато які з них заблоковані, а брак мобільного зв’язку (платежі в онлайн-банкінгу часто підтверджується смс-кодом) не давав змоги перераховувати кошти за продукти в тих самих крамницях з неробочими терміналами.
Коли працює домашній інтернет, ми дізнаємося новини з телеграм-каналів. Проте частина провайдерів досі не змогла відновити інтернет, тому люди збираються під крамницями й кафешками, власники яких надали безплатний WI-FI. Часто біля таких місць спостерігаються великі скупчення людей, які спілкуються зі своїми рідними та читають новини.
Багато людей залишається на окупованих територіях через страх, що загарбники займуть їхнє житло. Ці побоювання не безпідставні: окупанти постійно намагаються зібрати списки тих, хто виїхав, через керівників ОСББ.
Якщо ти маєш бізнес і найманих працівників, які не виїхали, ти мусиш подбати про своїх людей, забезпечити їх готівкою та всім, чим можеш. До речі, неробочий бізнес теж можуть відібрати, – так сталося з мережею крамниць АТБ. Хтось не може полишити стареньких і хворих батьків, які не в змозі перенести дорогу; багато людей просто не мають коштів винаймати житло в іншому місті, та й виїхати нині майже неможливо (не випускають). Та коли дивишся на емоційний стан тих, хто виїхав, і на те, як вони страждають і мріють про повернення, стає не зрозуміло, де краще.
Завдяки тому, що в нас аграрний регіон, ціни стабільні на овочі й товари місцевого виробництва. Все, що везеться з Криму або росії, приблизно втричі дорожче, ніж на території вільної України, водночас якість товарів набагато нижча. Ліки почали з’являтись, але дуже сумнівної якості й за дуже завищеними цінами.
У більшості крамниць є лише товари, що залишилися з довоєнного часу. За відсутності вибору й за великої потреби люди купують те, що є. Кажу як власник крамниці побутової техніки: товари не підвозилися з початку війни, полиці майже порожні.
Для мене найважче – це сподівання та страх, що ми не дочекаємося визволення.
Після початку війни багато чого стало неважливим, окрім життя і свободи. Зараз мене тішать тільки успіхи ЗСУ. Кожен вибух сприймається не як страх, а як надія на визволення. Ти наче примружився і сховався, а сам думаєш: "Хоч би ще разок вдарили по проклятих орках".
Це дуже страшно. Нас навчили бажати смерті, ми ніколи цього не хотіли. Проте ми віримо: світ переможе темряву. Віра – це все, що в нас лишилося.