Боротьба з акне — довгий і дорогий процес, часом болісний і такий, що супроводжується фрустрацією. Але цей шлях важливо пройти до кінця.
Люди схильні переживати з приводу своєї зовнішності і часто драматизувати недоліки. Я знаю про це не з чуток: у мене для драми є серйозний привід. Для початку уявіть собі дитину, на обличчі якої три величезних пустули (так медичною мовою називають гнійні прищі, оточені запаленою шкірою) і з десяток дрібних висипань. У кращому разі однолітки запитують, що відбувається. У гіршому — починають цькувати.
З акне і його наслідками я борюся вже 10 років. Ця боротьба зовсім не бюджетна: вона обійшлася мені в десятки тисяч гривень і мільйони нервових клітин. Проблеми почалися в підлітковому віці, за часів гормональної перебудови, трансформації "з бридкого каченяти на лебедя", як любила говорити моя мама. Тільки у мене цей процес затягнувся. І поки оточуючі списували всю провину на пубертат, проблема була набагато глибшою.
Одним з вирішальних факторів, що викликали у мене акне, стала генетична схильність: постакне-кратерами всипані обличчя і тата, і мами. Додамо до цього гормональні проблеми (підвищені тестостерон і дегідроепіандростерон) і неправильне харчування, яке теж позначається. Вуаля.
З 13 років я випробувала безліч методів лікування: наносила креми, мазі і притирання з бензоїл пероксидом, кліндаміцином, адапаленом, еритроміцином і третиноїном; приймала антибіотики з доксицикліном і міноцикліном; пила гормональні препарати з контрацептивною дією. Крім хімічного впливу на організм, я пережила безліч фізичних маніпуляцій: чистки, всілякі пілінги, дарсонвалізацію, фототерапію, плазмоліфтинг, численні процедури з догляду і навіть хірургічне втручання. Я перепробувала всі засоби — і бюджетні, і дорогі; і лікувальні, і косметичні. Ніщо не давало бажаного полегшення.
Кілька років хвороби неймовірно мене змучили. Все здавалося безнадійним; я зайвий раз не дивилася в дзеркало, щоб не підживлювати засілі в голові думки про те, що я потвора. Я не хотіла, щоб на мене дивилися, тому намагалася — часом мимоволі — сховатися і відвернути від себе увагу. Але акне — не те, що можна приховати за допомогою одягу або макіяжу. Обличчя — перше, що помічають люди. І щоразу, спілкуючись з кимось, я була впевнена, що співрозмовник дивиться на мої прищі. Багато в чому акне психічно мене скалічило.
Два роки тому, через вісім років, проведених на пекельних акне-гірках, я знайшла нового дерматолога. І вона прописала мені ізотретиноїн. Про нього я, як і більшість страждаючих на акне людей, знала і чула багато. Ізотретиноїн блокує механізми розвитку хвороби: наприклад, гальмує утворення рогової пробки, не дає закупорюватися сально-волосяним фолікулам, забезпечує непряму антибактеріальну та протизапальну дію і має ще безліч різних ефектів, неоціненних при акне. Але він вважається крайнім заходом через довгий перелік пунктів побічної дії: від нестерпної сухості слизових до депресії і судомних нападів. Деякі з них — наприклад, психічні розлади — вкрай рідкісні, але історії про них вражають: на якомусь американському форумі я навіть читала про випадки самогубств. Утім, мене вже не турбувало, як ліки вплинуть на мене, тільки б спрацювали й позбавили мене від прищів.
Я почала приймати ізотретиноїн по 20 мг щодня. Вже через кілька місяців висипання припинилися — зовсім. Основним побічним ефектом від прийому такої дози стала неймовірна сухість: слизових оболонок, носа, очей, гортані й губ (тріщини не гоїлися ще кілька місяців після зменшення дози речовини). Але коли вісім місяців по тому я перейшла на дозу в 10 мг щодня, а потім через день, усі побічні ефекти зникли.
Приймаючи ізотретиноїн, я продовжувала робити інтенсивні процедури: курс PRP-терапії (ін'єкції власної плазми крові), пілінги коралами і морською сіллю, фракційний голчастий RF-ліфтинг, шліфування лазером CO2. Останній виявився найдорожчим і болючим, зате і найдієвішим. Усі мої зусилля нарешті принесли результат: загальний стан шкіри — відтінок, текстура — вельми поліпшився. Мікрорельєф, що складався переважно зі шрамів і рубців постакне, майже вирівнявся.
Я все ще не можу сказати, що мені вдалося перемогти акне: радше, я приручила свою проблему. Я маю остаточно позбутися постакне, а потім — не забувати, що хвороба може повернутися. Але попри все я вже почуваюся красивою. Зараз у мене в житті своєрідний період кінцугі. У японській культурі це мистецтво реставрації битої кераміки: його філософія передбачає, що тріщини або поломки — частина історії предмета, їх не вдасться безслідно приховати. Друге життя кераміці дають за допомогою спеціального золотого лаку: так вона отримує благородні відмітини, які роблять її вишуканою і унікальною. Мої зусилля й інвестиції — та ж позолота.
Мені залишилося зробити ще одне чи два шліфування і пройти кілька курсів ін'єкцій, щоб остаточно вирівняти рельєф шкіри. Як не дивно, саме фінальний етап здається найскладнішим, довгим і виснажливим. Але, як показує досвід, — усе коли-небудь закінчується. Головне, чого я навчилася за останні десять років, — смирення, терпіння, самовладання, послідовності і дисципліни. Коли витрачаєш величезні гроші, щоб стати кращою версією себе, то мимоволі замислюєшся про все: від елементарного — що ти їси і на чому спиш — до того, наскільки чисте повітря довкола тебе і де були вирощені інгредієнти твоїх засобів для догляду. Але все це тільки на краще, адже ти стаєш максимально уважною до самої себе, до свого організму і навіть до людей — як мінімум до тих, які допомагають розв'язувати твої проблеми. Перфекціонізм і скрупульозність стають головними союзниками, і нічого поганого в цьому немає, навпаки, це ключ до успіху.
Текст: Марина Шулікіна