Мемуари принца Гаррі, які вийшли на початку року, потрапили на перші шпальти світових видань ще задовго до релізу. Це емоційна й відверта розповідь — історія Гаррі, розказана ним самим. Від безтурботного дитинства до втрати матері, від служби в армії і бойового досвіду до посттравматичного синдрому, від зустрічі з Меган до складного рішення відмовитися від королівських регалій і обов’язків. Це історія принца з перших вуст.
Книжка "Запасний" вийшла українською у видавництві "Лабораторія", а ми тим часом пропонуємо прочитати уривок — про знайомство Гаррі та Меган Маркл.
...
Якось сидів я собі в Ноткоті й гортав інстастрічку, коли раптом натрапив на відео. Там була моя приятелька Вайолет і якась жінка.
Вони гралися з новою апкою: накладали на фото кумедні фільтри. У Вайолет і тієї незнайомки з’явилися собачі вушка, носи й висолоплені довгі язички.
Милі мультяшні образи. Але я сів рівніше.
Та жінка поряд із Вайолет... Боже.
Я кілька разів прокрутив відео, а потім змусив себе покласти телефон.
І знову взяв його, і знову подивився відео.
Я об’їздив весь світ, побував у найдальших його закутках. Міняв континенти як рукавички. Познайомився із сотнями тисяч людей, перетнувся з чималою частиною семимільярдного населення планети. Тридцять два роки перед моїми очима конвеєром пропливали обличчя — і лиш на кілька з них мені захотілося глянути двічі. Але та жінка зупинила конвеєр. Розбила його на друзки.
Ніколи ще не бачив такої краси.
Чому краса мусить бути як удар у груди? Чи пов’язана вона з внутрішнім прагненням людини до порядку? Адже так стверджують науковці? А митці? Що краса — це симетрія, а значить, дає нам полегшу посеред хаосу? Досі моє життя точно було хаотичне. Тому, визнаю, я прагнув порядку, прагнув трохи краси. Я щойно повернувся з Франції, куди ми з Па, Віллі й Кейт їздили відзначати роковини битви на річці Сомма, вшанувати пам’ять загиблих британців. Там я читав неймовірний вірш "Перед боями". Його автор, солдат, опублікував твір у газеті всього за два дні перед своїм останнім боєм. Завершувався вірш так: "Поможи мені вмерти, о Боже".
Я читав його вголос і раптом зрозумів, що не хочу вмирати. Хочу жити. Це було разюче відкриття.
Але краса цієї жінки і моя реакція на неї — не тільки захват від симетрії. У тій незнайомці було щось іще: енергія, розкута радість, грайливість. Було щось у її усмішці, у ставленні до Вайолет, у погляді в камеру. Впевненому. Вільному. Вона вважала життя однією великою пригодою, я це бачив. Для мене була би честь, подумав я, приєднатися до неї в цій подорожі.
Усе це я прочитав на її обличчі. Променистому, ангельському обличчі. Раніше я не мав відповіді на одвічне складне питання: невже на цілій землі для кожної людини приготована лиш одна половинка? Але в той момент відчув, що для мене існує одне-єдине обличчя.
Ось це.
Я скинув Вайолет повідомлення. Хто... ця... жінка?
Відповідь прилетіла одразу. Ага, мене вже шестеро хлопців спитало.
Круто, подумав я.
Хто це, Вайолет?
Акторка. Грає в серіалі "Форс-мажори".
Серіал про юристів. Вона грала працівницю юридичної фірми.
Американка?
Ага.
Що вона робить у Лондоні?
Приїхала подивитися теніс.
А що вона робить в ательє Ralph Lauren?
Тоді там працювала Вайолет.
Шиє костюм. Можу вас познайомити, якщо хочеш.
Е-е, так. Якщо можна.
Вайолет запитала, чи можна дати тій жінці, американці, посилання на мою сторінку в інстаграмі.
Звичайно.
Була п’ятниця, 1 липня. Наступного ранку я планував їхати з Лондона в гості до сера Кіта Міллса. На його яхті ми мали взяти участь у запливі навколо острова Вайт. Я саме запихав останні речі в сумку, коли засвітився телефон.
Повідомлення в інстаграмі. Від тієї жінки. Американки.
Привіт!
Вона сказала, що Вайолет дала їй посилання на мою сторінку. Зробила комплімент: у мене гарні фото.
Дякую.
Найбільше фоток я постив із Африки. Я знав, що й вона там бувала, бо теж погортав її стрічку і побачив фоточки з горилами десь у Руанді.
Вона сказала, що їздила туди з благодійною метою. Возила гуманітарну допомогу дітям. Ми перекинулися кількома словами про Африку, фотографії, подорожі.
Після цього обмінялися телефонами. Наше спілкування продовжилося в переписці й тривало до пізньої ночі. Уранці я вийшов із Ноткоту й рушив до машини, не припиняючи набирати повідомлення. Переписувався з нею всю довгу дорогу аж до будинку сера Кіта, не припиняв писати, ідучи через вітальню сера Кіта — "Вітаю, як ваші справи, сер?" — піднімаючись сходами в кімнату для гостей, де замкнув двері й залишився наодинці з телефоном. Набирав і читав повідомлення. Я так і сидів на ліжку, по вуха в переписці, як підліток, аж поки настав час іти вечеряти із сером Кітом та його родиною. Після десерту я швидко повернувся в кімнату й узявся писати знову.
Я не міг набирати текст швидко. Великі пальці заклякли. Мені хотілося стільки всього сказати, у нас було стільки схожого, хоча ми походили з таких різних світів. Вона американка — я британець. Вона мала чудову освіту — я дуже середню. Вона була вільна як птаха — я сидів у позолоченій клітці. Але ці відмінності нам не заважали, нас не визначали. Навпаки, здавались органічними, сповнювали енергією. Протилежності породжували відчуття:
Слухай... я тебе знаю.
Але й: хочу знати тебе.
Слухай, я знав тебе завжди.
Але й: я шукав тебе завжди.
Слухай, дяка Богові, ти з’явилася.
Але й: чому тебе не було так довго?
Вікна гостьової кімнати сера Кіта виходили на лиман. Я писав повідомлення, а тоді вставав і підходив до шибки. Краєвид нагадував про ріку Окаванго. Я думав про долю і про щасливу випадковість. Злиття ріки з морем, землі з небом — велике сходиться з великим, так я це відчував.
А ще раптом усвідомив: скільки дива, таїни й нереальності в тому, що наша марафонська розмова почалася саме 1 липня 2016 року. У п’ятдесят п’ятий день народження моєї мами.
Посеред ночі, чекаючи на повідомлення, я загуглив ім’я американки. Сотні фото, і кожне — сліпучо прекрасне. Стало цікаво, чи гуглила вона мене. Я сподівався, що ні.
Уже вимикаючи світло, я запитав, скільки ще вона пробуде в Лондоні. Чорт — скоро їде. Мусить повертатися в Канаду, щоб завершити зйомки в серіалі.
Я запитав, чи зможемо ми перед тим зустрітися. І втупився в телефон, чекаючи відповіді, не відриваючи погляду від трьох крапочок, які блимали безкінечно.
. . .
А тоді: Звісно!
Клас. Але: де зустрітися? Я запропонував у мене.
У тебе? На першому ж побаченні?! Е ні.
Та я не те мав на увазі.
Вона не розуміла, що належати до королівської родини — це як бути радіоактивним: я не можу просто зустрітися в кав’ярні чи в пабі. Але не хотілося все детально пояснювати, тому я туманно згадав про ризик, що нас побачать. Прозвучало все досить незграбно.
Вона запропонувала інший варіант. Клуб "Сохо-хаус" на Дін-стріт, 76. Це була її "штаб-квартира" на час приїзду в Лондон. Вона зарезервує нам столик в окремій кімнаті.
Нікого, крім нас.
Столик буде на її ім’я.
Меган Маркл.
. . .
Після пів ночі переписування я ліг під ранок, і коли на світанку мене розбудив будильник, я вивалився з ліжка зі стогоном. Час рушати на яхту сера Кіта. Хоча я був навіть радий. Бо тільки заплив міг зараз змусити мене відкласти телефон.
А відкласти його було необхідно — хоча б для того, щоб зберегти рештки глузду. Пригальмувати.
Судно сера Кіта називалося "Нескорений". На честь ігор — благослови, Боже, цього доброго чоловіка. У той день ми вийшли командою з одинадцятьох осіб. Один чи двоє колись брали участь в "Іграх нескорених". Ми пливли п’ять годин, обігнули скелі Нідлс і потрапили просто в обійми шторму. Вітер був шалений, аж багато суден зійшло з дистанції.
Я вже багато разів плавав — пригадую одні пречудові вихідні з Геннерсом, коли я для сміху намагався розхитати нашу лазер-яхту, щоб та перекинулася — але ще не виходив ось так у відкрите море, ще й таке неспокійне. Хвилі здіймалися горами. Я ніколи не боявся смерті, але тут зловив себе на думці: прошу, не дай мені втонути перед моїм великим днем. За цим страхом прийшов інший. Що на судні немає туалету. Я тримався скільки міг, аж поки вибору не лишилося. Перехилився через борт, мій кінець навис над шумовинням моря... але я не зміг помочитися через отой клятий страх перед публікою. Вся команда дивилася на мене.
Зрештою я повернувся на свій пост, сором’язливо повис на мотузках і обмочив штани.
Вау, подумав я, от якби мене зараз побачила міс Маркл.
Наша яхта виграла заплив у своєму класі, а в загальному заліку прийшла другою. "Ура!" — сказав я, затримався буквально на секунду, щоби порадіти з сером Кітом і командою. Та насправді я тільки й мріяв про те, щоб шубовснути у воду, відполоскати штани і помчати в Лондон, де мав початися важливіший, найголовніший заплив.
. . .
Корки були кошмарні. Неділя, вечір, усі поверталися в Лондон після вихідних за містом. А мені ще й треба було проїхати по Пікаділлі-серкус — там і в спокійніший час повзеш як черепаха. Звуження, ремонт дороги, ДТП, затори — здавалося, всі можливі перешкоди дружно стали мені на шляху. Нам із охоронцями раз за разом доводилося просто зупинятися й сидіти. П’ять хвилин. Десять.
Я зітхав, пітнів, подумки лаяв натовп застиглих машин: "Ну! Давайте!"
А тоді нарешті зрозумів: доведеться це зробити. Написав: Трохи запізнююся, вибач.
Вона вже була на місці.
Я виправдовувався: Страшні корки.
Відповідь: Ясно.
Вона може не дочекатися, подумав я.
Сказав охоронцям: Вона не дочекається.
Поки ми підповзали до ресторану, я написав ще повідомлення: Рухаємося, але дуже повільно.
Хіба ти не можеш просто вийти?
Як пояснити? Ні, я не міг. Не міг просто побігти вулицями Лондона. Бо це було б так, наче Лондоном біжить верблюд. Усі озираються, про безпеку можна забути, зате жовтих журналістів набіжить тьма. Якби хтось побачив, як я вриваюся в "Сохо-хаус", ми не побули б наодинці й кількох секунд.
Крім того, зі мною їхало троє охоронців. Не міг же я просити їх вийти на пробіжку зі мною.
Та хіба таке поясниш у повідомленні? Тому я просто... не відповів. Це, звісно, її роздратувало.
Нарешті я добувся до місця. Із запізненням на пів години. Розчервонілий, мокрий, голосно сопучи, я забіг у ресторан і вскочив у виділену для нас кімнату. Меган сиділа на м’якому куточку — низький оксамитовий диван за чайним столиком.
Підвела на мене очі. Усміхнулася.
Я взявся перепрошувати. Палко. Мабуть, небагато хто запізнювався на зустріч із такою жінкою. Сів на диван. Перепросив ще раз. Вона сказала, що вибачила мене.
Перед нею стояло пиво, якийсь пейл-ель. Я замовив Peroni, хоча пива не хотілося — але так було найпростіше.
Ми сиділи мовчки й пили.
Вона в чорному светрі, джинсах, на каблуках. Я не розбирався в моді, але бачив, яка вона стильна. Та що там, я був певен: на ній усе виглядатиме стильно. Навіть спальний мішок. Та найбільше мене вразила велетенська різниця між зображеннями в інтернеті й образом у реальності. Я бачив так багато гламурних фотографій Меган із показів мод, із токшоу — аж от вона сиділа поряд, реальна, без ретуші й гриму... і ще прекрасніша. Така прекрасна, що ставало серце. Я намагався якось прийняти це, а ще — зрозуміти, що коїться з моєю серцево-судинною і нервовою системами, тож мозок відмовлявся обробляти ще якусь інформацію. Вести люб’язну розмову, видобувати з себе вишукані літературні слова — усе це раптом стало неймовірно складно.
Незграбну паузу заповнила вона. Заговорила про Лондон. Вона тут постійно. Іноді її речі лежали в "Сохо-хаус" тижнями, їх зберігали без питань. Тут усі як одна велика сім’я.
Я думав: то ти в Лондоні постійно? Як же я тебе не бачив? Нічого, що населення Лондона — дев’ять мільйонів, нічого, що я рідко кудись виходив із дому. Мені здавалося: якщо вона була тут, я мав би знати. Мені мали би повідомити!
— Чому ти так часто приїздиш?
— До друзів. По роботі.
— А, по роботі?
Акторська кар’єра принесла цій жінці популярність, це був головний напрям, але не єдиний. Меган писала статті про лайфстайл, подорожі, працювала прессекретаркою корпорацій, була підприємицею, активісткою і моделлю. Об’їздила весь світ, жила в різних країнах, працювала в посольстві США в Аргентині — її резюме просто вражало.
— Це все пункти одного плану, — сказала вона.
— Плану?
— Допомагати людям, робити щось хороше, бути вільною.
З’явилась офіціантка. Назвала своє ім’я. Міша. Східноєвропейський акцент, сором’язлива усмішка, скрізь тату. Ми запитали, що вони означають, і Міша радо взялася пояснювати. Вона стала подушкою безпеки, доторком до гальм, дала нам хвилину, щоби перевести подих. Здається, вона й сама розуміла, що грає цю роль — і прийняла її. Моє серце переповнила вдячність.
Міша пішла, і наша розмова нарешті зав’язалася. Десь поділася та найперша незграбність, відновилася теплота, що пронизувала нашу переписку. Нам обом свого часу довелося пережити перші побачення, на яких не було про що говорити, і тепер ми відчували особливу радість від того, що говорити було про що, було аж занадто — нам бракувало часу сказати все, що мусило бути сказано.
Часу таки забракло... пора було розходитися. Вона узяла свої речі.
— Вибач, мушу йти.
— Іти? Так скоро?
— Є плани на вечерю.
Якби я не запізнився, у нас було би більше часу. Я встав, проклинаючи сам себе.
Короткі прощальні обійми.
Я сказав, що все оплачу, а вона відказала, що в такому разі оплатить вдячний букет Вайолет.
— Півонії.
Я засміявся.
— Добре. Бувай.
— Бувай.
Пфф — от і нема.
Порівняно з нею Попелюшка була королевою довгих прощань.
. . .
Після побачення я запланував зустрітися з другом. Тож витяг телефон, подзвонив йому, сказав, що їду, і вже за пів години ломився в двері його будинку неподалік Кінгс-роуд.
Тільки глянувши на мене, він одразу запитав:
— Що сталося?
Я не хотів розказувати. Весь час думав: Не кажи йому. Не кажи йому. Не кажи йому. І розказав. Детально переповів, як пройшло побачення, і схопився за голову:
— Чорт, ну і що мені тепер робити, скажи?
Відкоркувалася текіла. Витяглася звідкись травичка. Ми пили, курили й дивилися... "Думками навиворіт". Мультик... про почуття. Просто в яблучко. Мої думки тоді точно були навиворіт.
А потім мені стало так спокійно, я наче занімів.
— Класна травичка, чувак.
Задзвонив телефон.
— От чорт. — Я показав екран другові.
— Це вона.
— Хто?
— ВОНА.
І не просто дзвонила. Виклик був на відеодзвінок.
— Привіт.
— Привіт.
— Що робиш?
— Е-е, з другом тусуюся.
— А що там у вас позаду?
— Гм, ну…
— Ви що, мультики дивитеся?
— Та ні. Ну, тобто так. Типу того. "Думками навиворіт".
Я відійшов у тихий куток квартири. Вона вже повернулася в готель. Змила макіяж. Я сказав:
— Мені подобаються твої веснянки.
Вона глибоко вдихнула. Мовляв, щоразу під час фотосесій їй ховають веснянки під гримом.
— Це ж дурість. Вони прекрасні.
Меган шкодувала, що довелося так швидко бігти. Вона не хотіла, щоб я подумав, ніби їй не було приємно спілкуватися зі мною.
Я запитав, коли можна буде знову зустрітися.
— У вівторок?
— У вівторок я їду.
— Ой. А завтра?
Пауза.
— Добре.
Четверте липня. Ми домовилися про час. Там само, в "Сохо-хаусі".
. . .
Майже весь той день Меган провела на Вімблдоні — вболівала за свою подругу Серену Вільямс, у неї було місце в ложі гравця. Після фінального сету написала мені дорогою в готель. Потім знову, коли перевдягнулася. А тоді ще раз, поки бігла в "Сохо-хаус".
Цього разу я вже був там — чекав. Усміхався. Пишався собою.
Вона прийшла в симпатичному блакитному сарафані в білу смужку. Розпашіла.
Я встав і сказав:
— У мене для тебе подарунок.
Простягнув рожеву коробочку. Вона взяла.
— Що це?
— Ні-ні, тільки не тряси.
Ми обоє засміялися.
Вона відкрила коробку. Кексики. Червоні, білі й сині, якщо точніше. На честь Дня незалежності США. Я сказав, що у нас, британців, трохи інша думка про цей день, ніж у янкі, але що вже там.
Вона сказала, що кексики чудові.
Підійшла наша офіціантка з Першого Побачення. Міша. Вона, здавалося, щиро раділа, що побачила нас і що Друге Побачення таки настало. Міша розуміла, що відбувається, знала, що тепер вона — наш свідок і відтепер навіки увійде в нашу інтимну міфологію. Принесла нам напої, пішла й дуже довго не поверталася.
А коли з’явилася знову, то застала нас зануреними в довгий поцілунок. Не перший.
Меган тягнула мене до себе за комір сорочки, ближче, ближче. Коли помітила Мішу, тут же відпустила. Ми всі засміялися.
— Перепрошуємо.
— Усе добре. Принести ще чогось?
І знову розмова потекла, забриніла. Нам принесли бургери, та так і забрали нез’їденими. У мене було чітке враження, що звучить Увертюра, Прелюдія, Фанфари, Дія І. Але водночас було відчуття, що це кінець. Якась фаза мого життя — перша його половина? — добігала завершення.
Перед тим як розійтися, ми завели дуже відверту розмову. Її було не уникнути, ніяк.
Меган приклала руку до щоки:
— І що-о-о-о ж нам робити?
— Треба рухатися вперед, так має бути.
— Але як? Я живу в Канаді. Завтра туди повертаюся!
— Ми зустрінемося. Довга відпустка. Ще цього літа.
— У мене вже все літо розплановане.
— І в мене.
Але ж на ціле літо мусить знайтися хоч маленьке віконечко часу.
Вона похитала головою. У неї ціле літо мало пройти в стилі "Їсти, молитися, кохати".
— Їсти малий що?
— Ти маєш на увазі книжку?
— А, пробач. Із мене читач так собі.
Мені стало соромно. Вона не така, як я. Вона читає. Культурна людина.
— Ай, неважливо, — засміялася Меган.
Суть у тому, що вона вже домовилася поїхати з трьома дівчатами в Іспанію, а потім із двома іншими — в Італію, а потім…
Вона подивилася в календар. Я подивився у свій.
Аж тут вона підняла усміхнені очі.
— Що там? Скажи.
— Насправді є одне маленьке віконечко…
Недавно, пояснила вона, колега на зйомках порадив їй не розплановувати під зав’язку літо їжі, молитов і кохання. Мовляв, залиш тиждень незайнятим, звільни місце для магії. І Меган відхиляла всі пропозиції на той тиждень, навіть відмовилася від омріяної поїздки на велосипеді лавандовими полями на півдні Франції…
Я подивився у свій календар і сказав:
— У мене теж один тиждень повністю вільний.
— А що як дати збігатимуться?
— Що як?..
— Хіба так може бути?
— Це було б диво.
Дати збіглися.
Я запропонував провести цей час у Ботсвані. Зайшов просто з козиря. Ботсвана — колиска людства. Найменш густонаселена країна у світі. Справжній Едем, 40 % території належить самій Природі. До того ж там найбільше на Землі поголів’я слонів.
А найважливіше те, що Ботсвана — місце, де я знайшов себе, де завжди віднаходив себе, де завжди відчував близькість до... магії? Якщо її цікавить магія, вона має поїхати зі мною, пережити це зі мною. Табір під зорями, десь на краю світу, який насправді Центр світу.
Вона дивилася на мене широко розплющеними очима. Я сказав:
— Розумію, це шаленство. Але все, що відбувається з нами, — теж шаленство.