"Бути уважним "оком і вухом" війни — зараз моя головна відповідальність", — говорить письменник і воєнний репортер Мирослав Лаюк. У 2024 році він випустив книгу воєнних репортажів "Бахмут" і здобув за неї найпрестижнішу літературну відзнаку України — Премію імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики. Напередодні Мирослав Лаюк став героєм проєкту "Рішучі" у весняному числі Vogue Ukraine про нові обличчя української культури, що визначають час.
Наша розмова відбувається пізнього вечора – Мирослав Лаюк виходить у зум із готельного номера в Празі. Тут письменник представляє чеський переклад своєї першої книги репортажистики "Бахмут". Вдома ця художня хроніка, написана у 2022–2023 роках, вийшла у видавництві Ukraїner уже третім накладом, триває робота над англійською і польською версіями. Минулого грудня Лаюк здобув за "Бахмут" найпрестижнішу літературну відзнаку України – Премію імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики.
Бої за це понівечене війною місто на Донеччині Мирослав бачив на власні очі взимку та навесні 2023 року. У книжці зафіксував розповіді військових, з якими спілкувався особисто, і написав кілька есеїв із власною рефлексією про Бахмут, його теперішнє й минуле. Наскрізним сюжетом є історія про евакуацію пані Олександри – 86-річної містянки, яка дитиною пережила Другу світову, а з 2014-го була очевидицею нової війни. У Бахмуті Лаюк зіткнувся з речами, яких ніколи раніше не зустрічав у літературі, – і тому не завжди розумів, як саме їх фіксувати в тексті: "Передусім це стосується емоцій: їхнє змішання завжди непередбачуване. Наприклад, до бійців приходить ротний і повідомляє, хто йде на позиції. Один чоловік їсть шпроти, інший травить анекдоти, а ще один, кремезний, встає й уголос починає молитися, і ніхто на нього не звертає уваги".
34-річний Лаюк викладає літературознавство в Могилянці (у 27 він здобув докторський ступінь в галузі філософії та літератури), пише сценарії, реалізує авторські публіцистичні проєкти на Радіо Культура – подкасти про Лесю Українку, Григорія Сковороду і про досвід читання класики "Кохання з другого погляду". Крім "Бахмута", є автором трьох поетичних збірок та двох романів. Перший із них, іронічний текст "Баборня" про трагедію життя вчительки біології з глухого села в Карпатах, написав у 25 років – твір увійшов до короткого списку "Книги року", який щорічно складає редакція BBC News Україна. Другий роман, "Залізна вода", вийшов у 2021-му і присвячений стосункам Лесі Українки та Ольги Кобилянської та впливу Лесі на сучасну літературу.
Письменник зізнається: не очікував, що робота над репортажним "Бахмутом" так відрізнятиметься від створення художніх текстів: "Раніше я писав лише фікшен. Теоретично уявляв, як робиться репортаж. Але реальність виявилась інакшою, адже це справжні люди, справжні події, справжні міста. Хроніка фіксується швидко, це зловлена емоція – і цим вона близька до поезії. Коли пишеш репортаж, ти – вуха й очі, і ти ловиш оцей світ, пропускаєш через себе, перетворюєш на текст".
"Хроніка фіксується швидко, це зловлена емоція – і цим вона близька до поезії"
Лаюк народився в селі Смодна неподалік Косова на Івано-Франківщині. Звідти до Бахмута – понад 1200 кілометрів. Мама письменника – вчителька української мови та літератури, обоє дідів були захопленими читачами й писали вірші: "Я багато читав, а в 11-му класі написав першу книжку. То все було ще школярство". Вірші, за які не соромно, почав складати наприкінці бакалаврату в Могилянці. Потім узявся за прозу.
Мирослав багато говорить про тексти, які на нього вплинули. Прочитані в дитинстві твори класиків – зокрема заслуга й місцевої бібліотеки: "Там був і "Фауст", якого я досі дуже люблю як текст, і "Хозарський словник" Мілорада Павича, і збірка поезії бітників "День смерті пані День" у перекладі Юрія Андруховича". Мирослав також згадує, що за деякими книжками траплялося пополювати: "Пригадую, ми з однокласниками скинулися, щоби хтось поїхав у Франківськ купити там "Тигроловів" і "Сад Гетсиманський" Івана Багляного, бо цих книжок у бібліотеці не було, а вони входили в шкільну програму".
Окрема поличка читацьких уподобань – тексти авторів, які пов’язані з Карпатами: "Багато визначалося тим, що я сам походжу з Карпат. Наприклад, у старшій школі для мене дуже важливим поетом був Тарас Мельничук – шістдесятник, жертва радянського режиму. Я ще юнаком чув, як його називали алкоголіком. Сьогодні ж він уже загальновизнаний автор із багатьма виданнями, перевиданнями, пам'ятниками, назвами вулиць".
Коли сталося повномасштабне вторгнення, письменник готував статті англійською для міжнародних видань про сучасну українську культуру, щоб розвінчати антиукраїнські наративи – наприклад, у Los Angeles Review of Books писав про присвоєння Росією давньоруської спадщини та репресивні механізми російсько-радянської системи. У травні 2022-го почав їздити на звільнену Київщину як волонтер, допомагав розбирати зруйновані будинки. Працював, слухав історії людей, яких зустрічав, і там відчув, що сила та глибина тих історій заслуговують на втілення в тексті. Згадує, як міркував: навіщо зараз займатися завалами, адже будинку вже немає, люди втратили дах над головою. "Питаю в господаря – а він відповідає: "Хочу, щоб тут було прибрано". Це просте бажання дуже багато говорить про цінності українців".
Так відбулася зміна професійного фокусу: "До повномасштабного вторгнення я визначав себе як поета. Та для мене позиція репортера так само органічна. Поезія – найвищий рівень мови. А якою мовою можна описати те, що переживають люди в часи війни? Звичайною прозовою, максимально прозоро – сьогодні саме це і є найвищим рівнем висловлення".
Лаюк пише швидко, іноді по кілька десятків сторінок на день. "Музи не шукаю. Коли думки готові – їх треба записувати, втілювати задум". Любить читати свої тексти вголос, слухати, як слова шмигають повз нього: "Я майже не використовую штучний інтелект для розшифровки інтерв’ю, бо часто головне ховається між словами – у подихах, придихах, паузах".
Повертаємося до ролі письменника в часи війни. Лаюк міркує, що вибір щоразу індивідуальний: "Головне – не бути бездіяльним". Об’їздивши кілометри вздовж лінії фронту та записавши десятки годин розмов із військовими про їхні будні, Мирослав зізнається: бути уважним "оком і вухом" війни – зараз головна відповідальність.
Текст: Ірина Славінська
Фото: Stepan Lisowski
Стиль: Victoriia Filipova
Грумінг: Daria Zhadan
Лінійний продюсер: Oleg Patselya
Асистентка стилістки: Yulia Ostapchuk