Письменник Мирослав Лаюк — про те, чому варто перечитати роман "Англійський пацієнт"

Прозаїк, поет, викладач Києво-Могилянської академії Мирослав Лаюк розповідає про те, як сьогодні "звучить" культовий роман про Другу світову війну — "Англійський пацієнт" Майкла Ондатже.

Мирослав Лаюк (фото Настя Телікова)

Коли згадую цей текст, щоразу виникає бажання прочитати його знову. Думав, чому так. І зрозумів, що це і є формула катарсису: як і в давніх греків, тут мене не цікавить сюжет, я знаю, чим усе закінчиться. Однак ще одне глибоке і красиве співпережиття завжди буде доречним.

Моє видання роману "Англійський пацієнт" Майкла Ондатже супроводжувалося похвальними блурбами Тоні Моррісон і Дона Делілло, які й самі сміливо могли б претендувати на роль авторів, що написали найкращий роман за останні пів століття. Та саме "Англійський пацієнт" визнали найкращим романом, нагородженим Букерівською премією за останні 50 років. Не знаю мотивації тих, хто це робив, але спробую пояснити, чому мені "Англійський пацієнт" здається таким важливим.

Отож роман видано у 1992-му. Він про події, що сталися близько 50 років тому. Медсестра Ханна втратила на війні коханого, а також батька. Вона працює в госпіталях, у які привозять фатально покалічених солдатів, котрі закохуються в неї на годину, а потім вмирають. Коли всі евакуюються, вона залишається з одним-єдиним пацієнтом, який потребує постійних ін'єкцій морфію. Його тіло обгоріле, він мало що пам’ятає. У чоловіка британський акцент, тому вона називає його англійським пацієнтом. Чоловік просить читати вголос Геродота. Згодом виявляється, що він може бути колаборантом, ворогом. Та не все так просто, все взагалі дуже і дуже непросто.

Перше видання

*

Про Другу світову війну існує кілька блискучих першорядних романів. В "Англійському пацієнті" події відбуваються не в Берліні і не в Сталінграді, а на півночі Африки і на півночі Італії. Вони не про генералів і не про міста в облозі. Але все одно ми говоримо про нього. Якби обирати найкращий роман про Другу світову, можна було б назвати, наприклад, "Бляшаний барабан" німця Гюнтера Грасса — про хлопчика Оскара, який відмовився рости, який ходить руїнами Данцига і барабанить, так гучно, з такою байдужістю до будь-якої, будь-якої ідеології, що Нобелівську премію автору дали аж через 40 років після публікації. Можна було б назвати "Бійню номер п’ять" американця Курта Воннегута, де герой спостерігає, як американська авіація бомбить найкрасивіше німецьке місто, де немає ніяких військових об'єктів, і герой це настільки не може вкласти в голову, що опиняється на планеті Тральфамадор. Можна згадати приголомшливий роман Мішеля Турньє "Вільшаний король" про француза, який стає доглядачем школи гітлерюгенду і під час пожежі виносить на плечах єврейського хлопчика, а потім в болоті і хащах, виснажений до краю, починає бачити, як на небі виростає шестикутна зірка. Можна згадати й тексти вже ХХІ століття — "Благоволительки" Джонатана Літтела, "Аустерліц" Вінфріда Зебальда, "Спокуту" Ієна Мак'юена. Це блискучі тексти.

Але говоримо ми сьогодні про "Англійського пацієнта" Майкла Ондатже, канадця родом зі Шрі-Ланки.

"Мене нудило від Європи", — каже Ханна. І каже так не тільки тому, що її батьківщина Канада. Мені здається, тут ще й питання шоку і нерозуміння: як це могло статися в такій культурі — з Мікеланджело і Шиллером — як це могло відбутися. Напередодні Першої світової Герман Гессе, автор "Степового вовка" і "Гри в бісер", пише, що не вірить у те, що нація Ґете нападе на націю Вольтера. Але вони це зробили. І застосовували отруйні гази, і влаштовували різанину. І ледь не знищили одна одну. Нудота від Європи, нудота від культури — це ще й нудота від нерозуміння: як культура може створити таку неземну красу, але водночас не здатна вберегти цю красу від знищення?

Як ці люди, котрі роблять таке, сміють затягувати третій світ, так званий третій світ, який не має до цієї війни стосунку. Олександр Македонський колись уже пробував зайти в Індію, і ми знаємо, чим це закінчилося. Головний герой — граф Алмаші, разом з британським географічним товариством наприкінці 1930-х досліджує Сахару. Вони намагаються зрозуміти, чи правдиве те, що в "Історії" написав Геродот. Висновок: загалом, так. Захід хотів зрозуміти той інший світ ще з часів античних. І, власне, експедиція спрямована на перевірку. Однак у пустелі все не так просто. Факти змінюються: оазис на 50 років зникає, а потім знову народжується, річка може не текти кілька років, а потім проривати каньйони.

Захід має справу не тільки з іншим трактуванням звичних речей, але й іншими визначеннями географії.

Кадр з фільму "Англійський пацієнт", 1996

І тому західна людина проходить пустелю, але нічого не розуміє. "Варвари воюють проти варварів", — каже Ондатже. І тут перша ж асоціація з іще одним культовим прозаїком зламу ХХ–ХХІ століть — південноафриканцем Джоном Кутзее, який розповідає історію містечка на краю імперії, яке очікує цих варварів. Вони проводять кілька чисток в околицях, але варварів так і не дочікуються.

*

"Ми вмираємо, вбираючи в себе багатство коханців і племен, смаків, які ми пізнали, тіл, в які ми занурювалися і пливли вгору, наче ріками мудрості, характерів, на які ми залазили, неначе на дерева, страхів, у які ми ховалися, наче в печери. Я хочу, щоб усе це було відмічено на моєму тілі, коли я помру. Я вірю в таку картографію — бути відміченим природою, а не просто стати позначкою на карті, як це стало з іменами багатих чоловіків і жінок на вивісках будівель. Ми — історії спільнот, книги спільнот. Ми не є власністю, і ми не є моногамними у своїх смаках і досвідах. Все, чого я хотів, це пройти такою землею, на якій немає карт".

Ондатже в одному з інтерв’ю каже: "Поезія — це шепіт: коханим, друзям, собі". В цьому шептанні, попри все, дуже багато напруги. Герої і справді рідко говорять тут голосно. Але це тому, що все в будь-який момент може вибухнути. Відходячи, німці позалишали багато бомб. Вони замаскували їх навіть у піаніно: якщо почати грати, все може вибухнути. Один з героїв, який будує стосунки з Ханною — сикх Кіп — першокласний сапер. Кіп працює неподалік вілли, заходить час від часу в гості, спілкується з англійським пацієнтом.

Майкл Ондадже, 1992 рік

Кіп походить з Індії, з цього так званого третього світу. Однак у Британії він отримує фах і перевершує у своїй справі інших. Він розміновує найхитріші нацистські пастки й рятує світ Заходу. Він також намагається усвідомити, як водночас, бувши такою сильною, ця цивілізація може бути також крихкою.

У романі згадується поет Езра Паунд — у зв’язку з одним епізодом світової поезії, про який часто воліють мовчати. Паунд — американець, який свого часу не витримав задухи США і переїхав до більш, як йому здавалося, глибокої й стерпної для дихання Європи. Паунд був найближчим другом Еліота, він був засновником імажизму й загалом — однією з головних ікон світової поезії початку століття. Під час війни ж Паунд став на бік Муссоліні. Він вів на радіо програму, де висловлював свої божевільні теорії та хвалив диктатора. Коли американці впіймали його, то тримали в клітці у тосканському місті Піза. Коли його привезли в США, то хотіли засудити до смерті, однак головні митці того часу попросили не спішити. І Паунда помістили у психлікарню. Через кілька років Паунду дозволили повернутися в Італію. Коли він стояв на трапі перед літаком, то на прощання з Америкою зіганув.

Кіп намагається зрозуміти цих людей, які вбивають, знищують, жадають крові. Він також хоче зрозуміти, звідки в них береться це нахабство — затягувати у свої ігри інших, розпоряджатися іншими, навіть не думати, що ці інші мають свої плани на життя, що вони не народжені для обслуговування так званої білої людини. Ондатже каже про те, що навіть не пробують зрозуміти авторів деяких з тих найкращих романів про Другу світову, які я називав на початку. Ондатже каже: є свої, є чужі, але є ще треті, яких ніхто не питав.

Описуючи події Другої світової війни в Україні, автори часто намагаються зайняти беземоційну наукову точку зору, та у них це виходить не дуже. Все одно це буде погляд імперський, погляд одного з двох. Як у картографів, що не могли підверстати свої знахідки під уявлення про географію, так і тут буде омана фактів, що теж залежать від ідеології: так або інакше, свої або чужі. Те, що в третіх народів є своє бачення своєї долі, до уваги не береться, не враховується. Не враховується те, що питання бездержавності загалом знімає досить багато питань щодо колективної відповідальності сучасного народу. Великі дядьки вирішують свої справи, скидаючи наймерзенніші гріхи на малі нації, а коли ж ідеться про питання слави, то тут немає ніяких уточнень: Другу світову виграли росіяни. Колаборанти? — отут уже починаються національні уточнення, причому з грубим ігноруванням фактів і маніпулятивним порядком слів.

*

Кіп робить вибір, спровокований подією, яку, мені здається, досі не осмислили й не відрефлексували. Можливо, тому, що це в принципі неможливо. Кіп дізнається по радіо, що, після завершення війни в Європі, США скидає ядерні бомби на японські міста. Кажуть, що один з високопосадовців, який відповідав за вибір японських міст для ядерного експерименту, викреслив древню столицю Кіото тому, що провів там з дружиною медовий місяць. Як мило, правда?

Кадр з фільму "Англійський пацієнт", 1996

Ондатже, описуючи солдата, що теж деколи заходить у гості до Ханни й англійського пацієнта, каже, що його думки пливуть, як пилинки в сонячному промінні. Уявляєте, як це? Точно бачили, як це — в сонячний день відчинити двері на вулицю? Що є в цьому спостереженні порожнечі? Можливо, це єдине, що може заповнити думання, коли стається щось таке страшне.

Один з героїв думає про це і визначає ключову в цьому романі фразу: "Вони б ніколи не скинули таку бомбу на білу націю".

Це роман навіть не про війну, а про те, що після неї. В Ондатже не показує воєнних дій. Але у нього є руїни, нерозміновані пастки й каліки. А ще — повна і безповоротна недовіра до культури й влади.

Однак герої шукають смерті саме в красивих і святих місцях. Один із персонажів застрелився в церкві. Інший герой іде Неаполем до потрібної йому церкви, щоб померти саме там, під руїнами, під фрагментами скульптур красивих, але недобрих до нього ангелів.

*

Повернімося до головного героя — англійського пацієнта. На початку роману багато фіолетового: сливи, баклажани, обгоріле тіло. Фіолетовий символізує таємницю. І Алмаші має таку таємницю, яка доводить ледь не до божевілля інших героїв, які по-різному сприймуть правду. І твір про цю фатальну неоднозначність.

Роман ставить запитання: чи є місце приватному, коли це, наприклад, вибір між нацистами й союзниками. Відповідь ніби й очевидна. Але тут можна, наприклад, запитати: на що ви, конкретно ви, готові піти, якщо від вас залежить життя коханої людини? Тут А або Б: життя або смерть. І коли це смерть коханої людини, яким є твоє життя після цього? Чи можливе таке життя? І чи достатньо найстрашнішої муки, щоб відбулася спокута?

Ондатже дає свої відповіді. В мене свої відповіді. У вас відповіді теж будуть інші.

Завершу думкою доглядачки англійського пацієнта Ханни: "Особисте завжди буде в стані війни з суспільним. І якщо ми зможемо дати розумне пояснення цьому, то зможемо пояснити усе".

Поглянути по-новому на класику світової літератури разом з Мирославом можна слухаючи авторський подкаст письменника "Кохання з другого погляду" на Радіо Культура. Серед "героїв" подкасту — "Іліада", "Дон Кіхот", "Гамлет", "Фауст", "Ловець у житі" та інші твори, які ми читали в школі й університеті та в які Мирослав Лаюк спробує закохати нас знов.

Популярне на VOGUE