Щовихідні редакція Vogue.ua обирає книги, які її вразили. Цього тижня керівник діджитал-проектів Vogue Марія Жданова розповідає про гучну "Оповідь служниці" Маргарет Етвуд.
"Книга набагато ліпша", – фраза, яка майже завжди супроводжує гучні екранізації. Лиш у цьому році так було з "Дівчиною у потягу", "Сферою" і "Темною вежею". Але у випадку з "Оповіддю служниці" – і класичне видання 1985 року, і гучний серіал від Hulu – два самостійні твори.
У 2017 році роман Маргарет Етвуд перевидали в Vintage (Penguin Random House). Книга отримала яскраву обкладинку з актрисою Елізабет Мосс і нову передмову від самої письменниці. В ньому Етвуд рефлексує з приводу серіалу і відповідає на головні питання критиків: чи є "Оповідь служниці" феміністичним, антирелігійним і пророчим романом? На всі ці питання немає однозначної відповіді. Жіночі долі й соціальні ролі безсумнівно посідають ключове місце в цій історії, але автор не намагається ідеалізувати чи виправдати своїх героїнь, лиш підкреслює, що будь-який тоталітарний режим прагне пригнічувати й контролювати жінок. Біблійні образи, цитати й вбрання супроводжують читача майже на кожній сторінці, але таким чином Маргарет Етвуд виражає протест проти будь-якого режиму, який маніпулює релігією заради тиранії. Можна сміливо назвати "Оповідь служниці" антиутопією, хоча його екранізація навіть отримала негласний титул "алегорії на еру Трампа", та сама авторка надає перевагу терміну "антипередбачення" – чим більш детально буде описане майбутнє, тим більше є шансів його уникнути.
Саме на таких детальних описах побудована книга. Этвуд пише в жанрі документальної літератури, це частково мемуари, частково щоденник – як у Робінзона Крузо чи в Анни Франк. Головна героїня Фредова в деталях описує устрій життя в республіці Галаад – це нова назва США після приходу до влади теократії. Тут панує патріархат, йде війна з сусідніми країнами, а влада всіляко намагається вказати жінкам на їх "колишнє місце". Таких місць тут декілька, й вони формують нові соціальні класи. Кухнею тут займаються марфи (економки), проповідуванням нових правил – тітоньки (наставниці служниць), а дітьми, точніше, дітовиробництвом – служниці.
Усі жінки, здатні відтворювати потомство, спочатку потрапляють в спеціальні навчальні центри, а потім направляються в сім'ї, що складаються з командора й їхніх дружин (еконожен – якщо мова йде про низький стан), де служниці повинні народити дітей. Свої імена служниці отримують на прізвище Командора – Гленова, Ворренова.
У книзі немає чіткої сюжетної лінії й близького знайомства з усіма персонажами. Все складається з окремих епізодів. Кожна нова глава описує один з ритуалів або явище в суспільстві через рефлексію головної героїні: ніч, шопінг, господарство, пологи. На відміну від серіалу, справжнє ім'я Фредової нам невідоме. Воно згадується лише один раз, в першому розділі, в переліку інших імен дівчат, які проходять навчання в центрі служниць: Альма, Джанін, Долорес, Мойра, Джун. Вгадати, хто саме звертається до читача, можна лише методом виключення.
У своїй розповіді служниця зосереджується на внутрішніх переживаннях людини, що втрачає свободу. Її лякає швидкість, з якою люди можуть звикнути до будь-яких змін, навіть найстрашніших, вважаючи їх "нормою". Попри всі жахи й мерзенні епізоди, описані в книзі, й пізніше майстерно показані Брюсом Міллером в серіалі, роман читається напрочуд легко й швидко. Приваблюють ті самі деталі, на які звертає увагу автор: це "жіночі хитрощі", які не підвладні часу – ось Фредова ховає в взуття залишки вершкового масла, щоб використовувати його як лосьйон, що в республіці Галаад під забороною; або отримує від свого Командора журнал Vogue, який може читати лише в його присутності.
Висновок – книга буде однаково цікава тим, хто нудьгує в очікуванні другого сезону "Оповідь служниці", адже там є багато нової інформації, яку складно назвати спойлерами; й тим, хто ще тільки познайомиться з героїнею Фредовою, адже після 300 сторінок роману їх чекає ще цілий серіал.
Читайте також:
Книга на выходные: "Внутри Vogue: Дневник моего 100-го года", Александра Шульман