Український письменник Мирослав Лаюк, автор книг "Баборня" і "Світ не створений", випускає новий роман "Залізна вода". Книга вийшла у "Видавництві Старого Лева" та присвячена Лесі Українці, чиє 150-річчя Україна святкує в цьому році. Роман знайомить читача з невідомими фактами з життя письменниці. Головні герої книги, театральна режисерка і молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається в рідні краї, вирушають у подорож місцями Лесі Українки в пошуках унікального листа, який може прояснити один з найбільш таємничих сюжетів історії української літератури. Дія роману розгортається в двох реальностях: на початку 20 століття і в наші дні. Уривок з роману читайте на vogue.ua.
Польова Птиця,
360 м над рівнем моря
Пані Леся… Всередині зими на руках у неї вмер товариш Сергій Мержинський із Мінська. Лежав нещасний у мареннях, сухоти його роздробили, як кісточку, всі друзі відвернулися, крім товаришки Лесі. Але ми ж самі розуміємо, що то за "товариш", якщо ти все кидаєш і з Києва їдеш, аби цілодобово протирати йому лоб одеколоном.
Вони познайомилися в Криму, легені разом лікували. А відтак він почав приїжджати до неї, вона до нього… А він до неї. А вона до нього.
Одна моя знайома сказала таке, що я, якби була на місці Лесі, не пережила б. Звісно, якщо це правда, а не просто плітки. Отож у цьому всьому маренні пан Сергій за кілька годин до смерті закликав Лесю і надиктував останнього досить відвертого листа — до однієї "товаришки". І Леся сумлінно записала, сумлінно відправила… Oh mein Gott!
Він вмирав у домі рідних тіток, які йому були геть чужі люди. То Леся йому антифібрин давала, але жар знижувався лише до 39, і хіни давала великі дози, аби він хоч щось їв. Але що хотіти — шлунок геть ослаб. У курорт вони планували, у Давос. Але він уже не міг. Мержинський хотів на весну в ту Гельветію. А вона відчувала, що не буде у них уже ніякої весни. …Уявіть, бо мені це важко до голови приходить: він умирає, бачить, як ця бігає коло нього, і просить написати лист іншій жінці! А та інша у відповідь пише, що не має коштів на добирання до нього і що в її душі ожили троянди колишньої дружби, і ще фото своє присилає, яке Мержинський притискає до перебитих сухотами грудей. І просить цей напівмертвий коханий муж Лесю той лист перечитувати…
Таке… Але, з іншого боку, — це так красиво! Любов без взаємності — то дуже красиво! Страждання. Страждання — це так благородно. По-справжньому вміють страждати тільки королі та святі великомученики.
Але тут є ще одне питання: от вам і новий бік слави — всі обговорюють кожен твій крок, кожну нерозгладжену складку на сукні. Чи не велика це ціна? Як воно в житті є: можна набратися слави й грошей, але не мати прихистку для серця. От і мечеться вона світом — то в Крим, то в Берлін, то в Гадяч, то в Колодяжне, то в австрійську Русь тепер поїхала.
Я вже казала: стояла увечері біля вікон пана і пані Москви — бачила Лесю; вона усміхалася і видавалася лагідною, як козенятко. Але що ж насправді в тій душі мало творитися? Може, хоч слава їй допомагає? Мусить же бути в житті хоч якась палиця, коли ти кульгаєш!
Хоча — що я говорю? А в мене який просвіт — ні слави, ні любові, ні статків. Від другого й третього готова відмовитися. Жила б до кінця днів самотня і в злиднях, їла б редьку зі шкварками. Але якби хоч мої вірші дійшли до тих, хто їх полюбить, як люблю я! Тут, у цій забутій Всевишнім Вижниці, я навіть не можу бути собою, telle que je suis. Не знаю, як бути. Може, ви знаєте?
Відданість. Що таке відданість? Відданість — це повністю. Поезія цього хоче. Ви ж чули про мою сестру-черницю? Між нами два роки різниці, я молодша. Одного дня ми повернулися з річки, на Іллі — останній день, коли можна купатися. Катерина (тепер у неї інше ім’я) покликала всіх і сказала, що йде в монастир. Ми не розуміли взагалі нічого. Вона ж мовила, що тепер віддана Богу. І пішла в кляштор бернардинок. Ми з мамою поселилися в готелі у Львові, відвідували її у неділю і на свята, коли туди дозволяли простим людям заходити. І вона розмовляла з нами десять хвилин після служби. Відтак — стала зовсім "віддана". Попросила на свій день народження, аби ми більше не приходили. І подарунок — кофтину славну, парчею й бісером розшиту, — завернула: "Де я її носитиму?". Ми все одно приходили. І вона пообіцяла перехрестившись, що не писатиме нам більше листів і переведеться до іншого кляштора, якщо не дамо їй спокою. То ми й дали.
Я здогадуюся: відмовитися від любові — надто мала ціна. Щодня боротися з болем — надто мала ціна. Все є малою ціною, навіть життя. Мефістофель хоче тільки те, що вічне, що на тисячі років, до кінця днів, bis zum Ende der Welt. Є інші ціни, є інші шляхи.
От та ж пані Леся. А що хотіти: людині з такої родини та й не стати відомою письменницею? Ні, я не кажу, що вона не має здібностей. Просто мене гризе, скажу ще раз, гризе це: якщо не маєш патронів, то вхід у літературу тобі зачинений. Бо чи друкували б її так охоче, чи писали б такі високі слова, якби не мама її Олена Пчілка, якби не дядько її професор Драгоманов?! Das andert die Sache. Та й тягнуть її добряче старші колеги — подивіться хоча б на доктора Івана Франка — після його хвалебних слів, навіть не тямлячи, що та письменниця пише, аби не видаватися дурним, мусиш визнавати, що вона талант. Хоч і пише вона явно не на рівні Жорж Санд і Сельми Лагерлеф чи тієї ж Марії Конопницької. Всі її тягнуть. Плаває в океані, в озерці української літератури кілька щучок, досить великих, але досить однакових. А тягнуть — цю.
От пан Франко каже (я знаю напам’ять цю адораційну цитату з липневого "Літературно-наукового вісника" 1898 року): "Роздивляючися літературну фізіономію Лесі Українки, ми бачимо, що вона тільки що закінчила першу добу свого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках".
Щодо мене — ніхто навіть не знає, чи путає щось мене на перших кроках. Ніхто навіть не хоче розглянути мою літературну фізіономію. Якби хто дав гарантію, що коли кинуся з моста, то одразу мою книжку опублікують — не роздумуючи, кинулась би, демон тіла б не затримав мене ні на мить. Але хто ту гарантію дасть? Матінка моя постійно плаче, що я нічим не займаюся, крім як ото писання. Власне, позичила я в неї купу грошей, аби книжки потрібні купити, папір та чорнила, на уроки французької теж у матінки грошей беру, аби чоловік не знав. Але кажу їй: от згадаєш колись, як я стану славною і повезу тебе у Гельветію на курорт; сидячи в мінеральній ванні у Давосі, згадаєш, як сумнівалася, чи варто грошей мені дати на томик Шатобріана.
Чоловік мій бурчить: дітьми займися, їсти варити хоч трохи навчися. Я люблю своїх дітей, попри те що вони деколи й заважають зосередитися на придумуванні рими чи перевірці розміру. Їжу ж у нас служниця варить. А чоловік, узявши мої вірші й дізнавшись псевдонім, запитав: Польова і Птиця — де тут прізвище, а де ім’я? Це єдине, що його цікавило. А те, що я пишу вірш про дуб і черемху, де дуб і маленькі дубки не дають черемсі рости, — тут він не втямив нічого, n’a rien compris!
Учора чоловік за вечерею (Дозька приготувала гуску з яблуками) каже: давай я тобі оплачу видання віршів, стану меценатом. Я ж йому відповідаю: а ти їх хоч читав?
Не хочу я такої ласки. Бо в тім немає правди.
…А може, через пані Голоту-Москву запропонувати зробити творчий вечір Лесі Українки? Треба вписати цю справу до агенти! Може, письменниця повернеться з Буркута через Вижницю. Я ніби проходитиму випадково повз, ніби випадково скажу: "Пані Лесю! Ви зовсім не такі, як на афішах! У житті — набагато кращі". Може, в гості на чай би запросила. (Треба, до речі, нагадати Дозьці, аби чаю китайського дорожчого прикупила.) Може, подружилися б із самою Лесею Українкою? Може, так би свою поезію вдалося прилаштувати?
Вишневе деревце Якимчуків не просто зів’яло й пожовкло, ніби то осінь, а вже й зайнялося, як паперове. Діти, на щастя, не сиділи в хаті — повернулися з лісу, побачивши заграву. Скоро весь сад згорить. Треба буде написати про це вірш. Але, певне, поезія хотітиме, аби діти згоріли всередині. Вона завжди вимагає, аби кожен розвій душі був дотиснутий до краю, до самих ребер.
І тут, певне, перегрівшись, подумала: а що, якби я сама приїхала до пані Лесі в Буркут? А що, якби просто зараз сіла на фіакр чи віз, кинула все і подалася за нею? Байдуже на творчий вечір за посередництва пані Голоти-Московки — може нічого й не вдатися. …Та хоч би й пішки дійшла! Хоч би на колінах! Це відчайдушно. А те, що відчайдушно, — поетично. Чи не вчинок це справжнього митця?
Стою і раптом чую, як удалині хтось гострить лезо об брус. Я ще з дитинства люблю цей звук: батько сідав на порозі, витягав малиново-бурий камінь і точив ним лезо, ретельно вдивляючись у подряпини, у заглибинки, які лишалися від заліза. Цей звук мене збуджує, ніби вуглинки, що відстрибують від тріскотливого вогню.
…А що, якби я лишила дітей і чоловіка? І про чай не треба нагадувати, хе-хе.
Все, що моє, — це рукописи, і вони при мені. Гроші не потрібні, я маю на руці три персні — два золоті з рубінами й один срібний: доїду до Косова — продам! Матиму принаймні історію про вчинок: як я йшла до кінця. Знаєте схожі історії? Ну ж бо ділитися такими історіями.
Weltschmerz! Подамся я у Буркут, за Лесею Українкою, дорогі мої.
Там щось їде.
Агов, стійте!
Можливо, я вам видаюся жалюгідною — і комусь здасться недостойною моя писанина. Але це все, що в мене є, все, чого вартує моє життя, і все, що моє життя виправдовує.
Au revoir!