На острові Лідо триває Венеційський кінофестиваль. Розповідаємо про один з найобговорюваніших фільмів (поряд зі стрічкою "Бідні-нещасні" Йоргоса Лантімоса) — другу режисерську робота Бредлі Купера "Маестро".
Початок кінофестивалю вже відзначився яскравими акторськими роботами — символічно, що жодна з цих акторок не була присутня на фестивалі через страйки: це Емма Стоун, яка знялася у фільмі Йоргоса Лантімоса "Бідні-нещасні", Пенелопа Круз, зірка драми "Феррарі", та Кері Малліган, яка зіграла головну жіночу роль у стрічці Бредлі Купера про композитора Леоніда Бернстайна.
"Маестро" — біографічний фільм, присвячений легендарному диригенту та композитору Леонарду Бернстайну. Широкій аудиторії Бернстайн відомий насамперед як автор музики до стрічки "Вестсайдська історія" 1961 року, яка здобула 10 "Оскарів". Родина Бернстайна емігрувала з України в Штати перед Першою світовою війною, тож Леонард народився 1918 року вже в Штатах. Його кар'єра розпочалася в 1940-ві роки в Нью-Йоркській філармонії: за 50 років музичного життя він створив кілька десятків мюзиклів, опер і симфоній, серед яких найвідоміші — "Вестсайдська історія" і "Пітер Пен". Роль Бернстайна з великою точністю втілив на екрані сам Бредлі Купер.
Проте фактично фільм є зворушливим портретом дружини композитора — Феліції Монтеалегре Бернстайн (Кері Малліган), акторки, яка народилася в Коста-Ріці, виросла в Чилі та була телевізійною знаменитістю й зіркою Бродвею. Це може бути найбільшим режисерським даром Бредлі Купера — вміння надавати рольові пріоритети: подібно до того, як він поступився софітами Леді Ґазі у фільмі "Зірка народилася", у "Маестро" він віддає всю "сцену" Кері Малліган. Від першого до останнього кадру фільм є даниною дружині Бернстайна, а також історією про те, як вона вплинула на життя та творчість композитора.
Перш ніж Бернстайн познайомиться з Феліцією, ми бачимо його перші професійні кроки: композитору 25 років, і його зовсім нещодавно призначили асистентом диригента Нью-Йоркської філармонії. Це стається випадково — одного доленосного ранку 1943 року Леонарда викликають і просять замінити запрошеного диригента, який захворів. Бернстайн вистрибує з ліжка, яке ділить зі своїм коханцем-кларнетистом Девідом Оппенгеймом (Метт Бомер), і без репетиції робить тріумфальний дебют у Карнегі-Голі.
І потім стається ця неймовірна зустріч — Феліції та Леонарда. Пара захопилася одне одним на вечірці, і через чуттєвий чорно-білий фотомонтаж Купер демонструє нам їхні залицяння... Згодом вони вирішують одружитися. На мить вам може здатися, що питання сексуальності Бернстайна було повністю замовчено, але це не так — воно становить суть фільму. Феліція каже йому, що вона знає, хто він і у що вона втягується, і деякий час вони виглядають блаженно щасливими. Але невдовзі насуваються грозові хмари: на вечірках, які влаштовує подружжя вдома, Бернстайн ховається, щоб поцілувати молодих людей, залишаючи Феліцію приниженою. Його поглинають інші стосунки і робота; і до їхніх дітей, яких зіграли Мая Гоук, Сем Нівола та Алекса Свінтон, починають доходити якісь чутки про невірність батька.
Малліган і Купер неймовірні в цих сценах бурхливого подружнього розбрату, адже велика любов між ними, попри все, все ще дуже помітна. Усе це вибухає в один день напередодні Дня подяки, коли вони вирішують розійтися. У цих сценах обидва актори грають свої найкращі ролі — ймовірно, ми побачимо Бредлі Купера та Кері Малліган серед номінантів на "Оскар" у 2024 році. Після розриву Феліція зосереджується на власній роботі та знову починає зустрічатися з чоловіками. Але одного разу запитує Бернстайна, чи може вона звести його з іншим чоловіком. "Здається, мене приваблює певний тип", — каже вона з холодною посмішкою...
Пізніше, коли віртуозний Бернстайн диригує Другою симфонією Малера з Лондонським симфонічним оркестром у соборі Елі в 1973 році, ми знов зустрічаємося з Феліцією — вона прийшла привітати його. Але це не примирення — це початок кінця. Невдовзі після цього у Феліції діагностують рак, і останній акт фільму присвячений саме їй. Саме тоді Малліган виходить на зовсім інший рівень — її попередній спокій розчиняється, вона вже зовсім інша. Так, в одній зі сцен ми бачимо, як вона ввічливо слухає, але вже не намагається вдати інтерес до анекдоту друга, сильно кашляючи. Саме тоді ви замислюєтеся, що винесене в назву фільму слово "маестро" — це не тільки про Бернстайна, але й про Феліцію. Так довго вона публічно демонструвала своє щастя, але в останні роки її життя ця маска вперше спадає.
Після її смерті Бернштейн визнає свій борг перед нею, але продовжує жити, виступати та заводити романи з молодшими чоловіками. І це, зрештою, одна з найбільших сильних сторін "Маестро": це дуже рідкісна авторизована біографія американської легенди (діти Бернштейна схвалили фільм і відвідали прем’єру у Венеції), яка викликає захоплення без підлабузництва. Фільм відзначає неперевершений талант Бернстайна і блискуче використовує його музику для озвучення важливих фрагментів, але водночас демонструє, який він егоцентричний та іноді неуважний, а один з яскравих епізодів показує, як герой балансує на своїй голові тарілкою з кокаїном, який вживають його друзі.
Бредлі Купер ходить по цьому тонкому канату з неймовірною легкістю.
За матеріалами Vogue.co.uk