Серед моря надзвичайно похмурого й майже позбавленого радості кіно ("Батьківщина" Павла Павліковського, "Паралельні історії" Асгара Фархаді та "Паперовий тигр" Джеймса Грея) у Каннах усе ж знайшлася яскрава пляма — режисерський дебют Джордана Ферстмана "Клубний хлопець". Стрічка також знаменує повернення на великі екрани талановитої акторки та моделі Кари Делевінь.
Можливо, ви знаєте Ферстмана завдяки його вірусним Instagram-скетчам або ж пам’ятаєте його легку, харизматичну акторську роботу у фільмі "Я люблю Лос-Анджелес". У стрічці "Клубний хлопець" Ферстман демонструє себе як людину багатьох талантів, адже він — режисер, сценарист і виконавець головної ролі. На перший погляд фільм здається безпечним та легким, але зрештою виявляється значно глибшим. Непомітно він підкрадається до глядача з несподіваною емоційною вагою, яка справді вибиває з рівноваги. І водночас це шалено захоплива історія.
Усе починається в галасливому, допандемійному Нью-Йорку 2016 року. В Uber гримить трек "Sex with Me" Ріанни, а професійний тусівник Пітер (Ферстман), його найкраща подруга та бізнес-партнерка Софі (приємне повернення на екран Кари Делевінь) і вся їхня компанія мчать на одну зі своїх щомісячних клубних вечірок без гальм. Гроші ллються рікою, але й відриватися вони встигають не менше — наркотики, сумнівні рішення та уривки спогадів про вечір, який ніхто не пам’ятає до кінця.
Потім ми переносимося приблизно на десять років уперед — і, здається, майже нічого не змінилося. Пітер усе ще організовує вечірки, прокидається посеред дня, починає ранок із доріжок кокаїну, нескінченно валяється в ліжку, дивиться аніме-порно, знайомиться з чоловіками в застосунках і приходить на важливі робочі зустрічі в абсолютно неадекватному стані. Софі, якій це остаточно набридло, погрожує викреслити його з бізнесу, але Пітер відчайдушно прагне довести, що здатен на відповідальність. І саме тоді він отримує найбільшу відповідальність у своєму житті: на порозі з’являється колишня відвідувачка його клубних вечірок із десятирічним Арло (Реджі Абсолом), який щойно прилетів із Лондона, і заявляє — увага — що це його син.
Схоже, хлопчик став результатом давно забутого сексуального епізоду з якоюсь буйною британкою — хоча сам Пітер майже переконаний, що взагалі ніколи не спав із жінками. Після раптової смерті матері Арло тепер залишається під його опікою. Подруга померлої каже, що вона завжди хотіла, аби син мав стосунок зі своїм біологічним батьком. Пітер намагається позбутися дитини, але коли йому це не вдається, ця чарівна й трохи дивакувата buddy-комедія набирає справжніх обертів.
Пітер, який усе життя панічно уникав будь-якої відповідальності, тепер намагається влаштувати Арло до школи та оформити йому медичне страхування; трохи приводить до ладу власне життя; а сам Арло дивовижно органічно вписується у світ нескінченних нічних рейвів. Музично обдарований підліток навіть стає за диджейський пульт разом зі своїм новоспеченим батьком.
Та реальність неминуче дає про себе знати, і казка починає тріщати по швах. Чи зможуть Пітер і Арло залишитися разом? І, можливо, ще важливіше — чи повинні? Що насправді буде найкращим для Арло?
Ферстман напрочуд елегантно балансує між грубуватою комедією та щирою зворушливістю. Так, тут є одна надто сентиментальна затягнута промова й дещо спрощене копання у травмах, але це радше дрібні огріхи, а не суть фільму. Його серце — у вибухово смішних сценах і репліках, після яких ловиш себе на тому, що тихо смієшся ще за кілька годин потому, вже під час перегляду інших стрічок у Каннах.
Нью-Йорк, який створює режисер, відчувається живим і фактурним; постановка — впевнена; музика Крістобаля Тапії де Веєра — пульсуюча; а вечірки — липкі, хаотичні й небезпечно прекрасні, ніби завислі на межі між насолодою та саморуйнуванням. Чудовий ансамбль постійних тусівників додає світу Ферстмана переконливості та життя. (Хоча Дієго Кальва в ролі романтичного інтересу Пітера явно заслуговував на більше.) Додайте до цього природну харизму самого Ферстмана та його напрочуд тонкий зв’язок із Арло у виконанні Абсолома — і це стає фільмом, у якому хочеться зависнути до ранку, розтягнувшись на підлозі, ніби в квартирі друзів після чергової вечірки.
Сам Пітер входить у роль батька так легко, ніби народився для цього. Чи може людина змінитися настільки швидко? Чи справді це буває так просто? Під усією бравадою Ферстмана відчувається певний страх показати Пітера менш привабливим — таким, хто може серйозно помилятися, завдавати болю чи навіть конфліктувати з Арло. І все ж, попри всі застереження, у фіналі "Клубний хлопець" таки влучає точно в серце — тонкою, майже непомітною сценою, від якої по шкірі біжать мурахи й клубок підступає до горла. Як і його герой, цей фільм — смішний, теплий, безглуздий, шалено розважальний, іноді дратівливий і схильний зісковзувати в кліше, але не закохатися в нього майже неможливо. Якби ж усі фільми на Круазетті були настільки веселими.