Гран-прі Каннського кінофестивалю здобув фільм "Сентиментальна цінність" норвезького режисера Йоакіма Трієра. Його попередня стрічка "Найгірша людина у світі" принесла йому світове визнання та нагороду за найкращу жіночу роль Ренате Реінсве. Через чотири роки він повернувся з масштабною сімейною драмою, що знов розчулила критиків
Кінокритикиня Соня Вселюбська переглянула фільм у Каннах і розповідає, чому ця терапевтична стрічка про сімейні травми є видатним твором режисера.
Попри стереотипи про нордичний менталітет, норвезький режисер Йоаким Трієр завжди вирізнявся теплотою. Новий фільм Трієра із поетичною назвою "Сентиментальна цінність" знаменує його друге повернення до основної програми Каннського кінофестивалю. Режисер відомий своєю небайдужістю до тем крихкості людини в тернистому процесі самопошуку — як у його попередніх Каннських стрічках "Найгірша людина у світі" чи "Осло, 31 серпня". Втім, ніколи раніше він не знімав прискіпливі сімейні портрети.
Дім — перше, з чим нас знайомить режисер. Гарний дерев’яний котедж у тихому районі Осло, просякнутий духом минулих поколінь. Це стає очевидним із перших кадрів: великі плани тріщин та дверних прорізів зняті близько повільною камерою, поки теплий жіночий голос за кадром розповідає деякі історії родини Борґ із власної перспективи. Зупиняючись на сучасному, фільм представляє головну героїню — Нору, успішну актрису театру й телебачення, яку, однак, мучать панічні атаки, невпевненість і самотність. На відміну від її сестри та близької подруги Агнес, яка не впадає в ступор при появі батька.
Її батько Ґустав — відомий кінорежисер, який наче цінує талант дочки, але через свій характер не може висловити підтримку або захоплення успіхами доньки. Їй довго вдавалось ігнорувати батька, допоки її травма не зайшла на професійну територію. Замість того щоб налагодити стосунки за допомогою діалогу, самозакоханий Ґустав робить крок у властивій собі манері: вперше за багато років написавши сценарій до ігрового фільму, він наполегливо запрошує Нору на головну роль, яку написав під неї. Нора відмовляється, Ґустав пропонує роль американській акторці (Ель Фаннінг), однак, попри репетиції та спокійний ритм роботи, без Нори фільм ніяк не працює.
І хоча драма стосується дітей і батьків, режисер уникає банальних рішень. Це помітно насамперед у тому, з якою дистанцією він зображує кожного героя. Він будує історію Нори та Ґустава в окремих сіквенсах (збірках кількох сцен), приділяючи кожному героєві належну увагу. Причини травм у них різні, але взаємопов’язані й впливають на результат їхньої кар'єри. Нора, попри потужний професійний досвід, не може побороти панічний страх сцени — що відлунює в проблемі батька нарешті презентувати публіці новий фільм.
Тож протягом фільму, все більше дізнаючись про кожного героїв стає майже очевидно — що написаний сценарій (якого не відкриють до самого кінця) може стати шедевром і найкращою роллю Нори, адже по суті розповідає про спільний для них біль.
І втім фільм не був би настільки винятковим, якби Трієр зупинився лише на травматичних стосунках батька й дочки. Тріщини в будинку — не просто метафора, а спосіб передати активну присутності старших поколінь родини. Саме тому фільм Ґустава — про його матір, а деякі персонажі починають досліджувати архіви предків у пошуках першопричин. Трієр говорить про те, що травма може стати джерелом творчості, але ніколи не дасть розкрити повний потенціал.
Трієр тяжіє до теми сімейних стосунків і екзистенційних проблем, і цим нагадує Інгмара Берґмана, чий вплив і досі відчутний у скандинавському кіно. Втім, Трієр, на відміну від нього, відмовляється від песимізму — не лише в сценарії, а й у візуальних рішеннях. Він знову акцентує увагу на пошуку моментів тепла і радості навіть у депресії. Режисер також знову знімає норвезьке літо, панорами холодних, узбережжя, і в кадрі віддає перевагу пастельним тонам, уникаючи ексцентричних форм і візерунків.
Усе це створило ідеальні умови для одних із найсильніших за останні роки ролей Ренате Рейнсве й Стеллана Скашґорда. Їхній тандем — неймовірний і дозволяє відчути навіть найтонші недомовки та образи, які актори передають одним лише поглядом і ледь помітною усмішкою.
Те, що Трієр здобув Гран-прі, не викликає подиву, адже його стрічка має всі риси великого каннського переможця: велична драматургія, увага до візуальної естетики. І після його слів на пресконференції складається враження, що в основі його підходу є певний гуманізм. Трієр сказав: "Наш світ — жорстоке місце, і ми маємо намагатися робити його кращим, приємнішим, бути чеснішими й відкритішими, показувати вразливих персонажів... Тому я впевнений, що ніжність і чуттєвість — це ключове сьогодні, саме це я прагну відображати у своїх роботах".