З часів "Реквієму за мрією" минуло сімнадцять років. "Чорного лебедя" — сім. "Ноя" — чотири. Геніальний Даррен Аронофскі змушує на себе чекати, та після — лишає довгий шлейф полеміки, роздумів дорогою, в ліжку й на шпальтах, найгучніших оплесків і освистувань, а за тим — кіновідзнак, бо наскільки би масове кіно він не знімав, воно завжди лишається авторським. 5 вересня на 74-му Венеційському кінофестивалі відбулася прем’єра його нової й такої довгоочікуваної стрічки "Мати!", де вона спричинила справжнісінький скандал. 14 вересня фільм вийшов в український прокат — і в Києві, як і у Венеції, його зустріли непідробним захватом і відвертим обуренням.Редактор Vogue.ua Марія Дачковська розповідає, що побачила в нім.
Останні хвилини стрічки добігають кінця і в залі на якісь миттєвості западає тиша. Ніхто відразу не рушає з місця, як це буває — за лічені секунди до титрів. З одного боку — це спроба пережити катарсис, який під час перегляду "Мати!" пережити неможливо. З іншого — затишшя перед бурею і час на обдумування власної першої репліки. Адже режисер висловився, а глядач — поки ні. Та говорити є про що. Спершу тишу порушують оплески. Не поодинокі, й не повсюдні. Позаду мене підривається хлопець, бере за руку дівчину, обурливо кидає іншим: "Чему тут хлопать?" — і вони вдвох вибігають з кінозали.
"Мати!" Даррена Аронофскі — це справжнісінький алегоричний суп. І якщо цього не враховувати, сприймати дію надто буквально й вимагати від режисера здорового глузду, не намагаючися зануритися в площину його уявлень і уяви — звичайно ж "Мати!" цілком може видатися абсурдом. Прочитання твору залежить не тільки від автора, а й від інтерпретатора. І часом, щоб побачити щось, треба бути готовим бачити взагалі.
У моєму розумінні "Мати!" — шедевр. Цілковито в дусі Аронофскі. З такою силою-силенною підтекстів і значень, що не встигаєш їх усі впіймати. Особливого шарму стрічці додає документальна рухлива манера відеозйомки Метью Лібатіка.
З перших хвилин для мене стає очевидним, що це фільм не про конкретних людей з конкретною історією. Його герої уособлюють людей як таких, його сюжет — одразу про весь світ.
Він (Хав'єр Бардем) та Мати (Дженніфер Лоренс) — сімейна пара, "розмірене життя якої порушила поява незнайомих людей". Він — Поет, котрому нині не вдається писати. Вона, Мати, — його юна дружина-муза, котра сама відбудувала будинок з попелища і прагне створити там рай.
Умовно — це перший рівень інтерпретації, це те, що ми буквально бачимо і чуємо. На перший погляд може здатися, що саме незнайомці — спершу смертельно хворий лікар (Ед Гарріс) і його дружина (Мішель Пфайффер), тоді — їхні сини, між якими розбрат, а пізніше — зграя родичів і натовпи фанатів — причина всіх бід, котрі стануться поміж головними героями. Та насправді, за великим рахунком, справа не в сторонніх факторах, а в стосунках виключно двох людей, поміж якими має місце нерозуміння й внутрішні конфлікти, що лишаються невисловленими, допоки непрохані гості не з’являються на порозі. Поява двох стає каталізатором подальшого розвитку подій у житті Поета та Матері, поява натовпу — наслідок конкретного вибору, котрий щодень робив кожен з них.
Напрочуд складно в роботі Аронофскі не помітити біблійного підтексту. Даррен маніпулює притчами, використовує їх як мікросюжети, адаптуючи їхні образи й персонажів до власного сценарію. Використовуючи біблійні легенди, він, з одного боку, гіперболізовано нагадує про людську природу, з іншого — демонструє, в якому ідеологічному полоні ми з вами перебуваємо.
Головна героїня — це типово християнський жертовний образ Матері. Вона терпляча, замовчує власні бажання і живе для інших. Усвідомлює, що при надії, фактично одразу після статевого акту — так Аронофскі створює алюзію на доктрину непорочного зачаття Ісуса Христа Марією. Відповідно Поет — адаптований образ Бога, який, попри благання дружини, віддає новонародженого сина натовпу. Зверніть увагу: Вона — вагітніє, Він — врешті-решт на хвилі піднесення пише новий твір. Натовп — результат його діяльності, результат його творіння, який він впускає у власний дім, віддаючи йому все, що має. Бо він потрібен Поету. В Аронофського ми спостерігаємо деяку інверсію: якщо відповідно до християнських уявлень Бог створив людину за своєю подобою, то Богу-Поету в стрічці притаманні вади звичайної людини. Він, перш за все, занепокоїний власним творінням, прагне визнання, не бере до уваги бажань дружини, ба навіть ігнорує їх у найкритичніший момент. Поет, перебуваючи на хвилі піднесення, виносить натовпу сина — не для того, щоби врятувати перший, а через те, що йому до вподоби бути обожнюваним. Він вихваляється власним сином як своїм творінням.
"Мати!" напрочуд гостро й чітко демонструє нам, у якому пригніченому становищі опинилася і перебуває жінка. Вона існує в рамках патріархальної системи. Вона будує дім, виношує дитину, створює відповідну атмосферу для творчості чоловіка, замовчує власні потреби й бажання, навіть якщо вони лежать у площині сексуального життя. А коли починає заявляти про них — очевидно, що не отримує належної реакції. На ділі, потреби Поета завжди виявляються вирішальними. В підсумку, вона віддає йому своє серце і життя, перетворюючися на експонат-символ. Аронофскі розвіює романтичність навколо ідеї самопожертви, що настільки активно лобіюється релігією, і зациклює історію, нагадуючи про те, що всі ми до певного моменту або завжди — її в’язні. Бо надзвичайно складно вибратися з системи, в рамках якої функціонуєш.
Читайте також: