23 вересня народилася Ромі Шнайдер — одна з найвідоміших акторок ХХ століття. Парадокс полягає в тому, що чим вродливішою і талановитішою була кінозірка, тим більше страждань і нещасть приписували їй журналісти. Але любимо ми її не за це.
Про акторку Ромі Шнайдер пишуть статті та знімають стрічки. І те й інше показує її з сумного, навіть смутного боку. Наприклад, якщо набрати ім'я кінозірки в гуглі, то зазвичай першими з'являються публікації з песимістичними назвами на кшталт "Ходіння муками" чи "Життя, повне страждань". У картині "Три дні з Ромі Шнайдер" (3 Days In Quiberon), яку представили у 2018 році, все теж невесело. Девіз стрічки: "Я — нещасна 42-річна жінка і мене звуть Ромі Шнайдер", а сама акторка перебуває в реабілітаційній клініці.
Ми знаємо, що вона була гарною, і що її криптонітом на все життя став Ален Делон — так сталося те, чого боялася Ромі за життя. "Мене знову і знову представляють як дурну, сентиментальну, плаксиву дівчину — таку собі німецьку квітку, яку ганебно кинув підступний француз, і тепер їй залишалося тільки голосити без кінця-краю. Про наше розставання я досі відкрито не висловлювалася. Тому і з'явилися нескінченні брехливі коментарі, сльозливі й повні світової скорботи", — пише вона у своєму щоденнику. Шнайдер не хотіла обговорювати своє особисте життя, тоді журналісти говорили за неї: "Я все ще його кохаю!".
Певних періодів її кар'єри — найбільш видатних і таких, що мало вписуються у пасивний спосіб життя, — популярна преса теж уникає. Від чепурної добродушної принцеси Сісі, одразу після зради підступного Делона, акторка перероджується у стриману красуню з витонченим обличчям. Побіжно згадують про її співпрацю з Орсоном Веллсом і більш детально з Лукіно Вісконті. Але 2009 року світ побачив зовсім невідому Шнайдер у картині "Пекло" Анрі-Жоржа Клузо — примарну красуню, яка існує між сном і неспанням. У переливчастих кадрах зустрічалися мрія і реальність, що приносили солодкий відчай. Все це було озвучено меланхолійною, знущальною мелодією Брюно Алексія.
Як годинникова стрілка, по осяйному обличчю Ромі ковзав промінь світла, який щомиті освітлював її новою емоцією: радість, насмішка, похмура чуттєвість, непроникна жорстокість, розуміння, співчуття. Акторка наближалася до камери і відходила далеко в темряву, фліртувала і відмахувалася від нав'язливого об'єктива. Режисер Анрі-Жорж Клузо знімав свій фільм "Пекло" 1964 року, якраз після розставання Шнайдер і Делона. Зірка грала об'єкт пристрасті і ревнощів, чи то свого кіношного чоловіка, то чи самого Клузо. Коли через серцевий напад останнього фільм не відбувся, акторка зізналася: "Я була повністю зосередженою на цій картині, все було скінчено, і я не знала, що робити далі".
Все почалося 1962 року, коли Ромі Шнайдер остаточно розпрощалася з образом рожевощокої принцеси грою у Лукіно Вісконті в картині "Боккаччо-70". Її героїня в новелі "Робота" носить ім'я Pupe (Лялечка). Як і тезка в п'єсі Теннесі Вільямса, героїня укладає з чоловіком угоду: любитель продажної любові тепер повинен платити за любощі власній дружині, раз це його так збуджує. Невисокий зріст і крихка тілобудова (акторка була на жорсткій дієті) були обіграні в найвигідніший спосіб: Шнайдер одягнена у вбрання Chanel або носить натуральні прикраси на голе тіло. Поки Вісконті оздоблював її зовнішність, Ромі демонструвала вміння управляти голосом — веселі інтонації, коли від її героїні чекали відчаю, тонка іронія і самовпевненість замість сліз. Акустична біографія персонажів стала ще одним умінням у скарбничці акторського доробку Шнайдер. В інших новелах "Боккаччо" грали визнані секс-символи Софі Лорен і Аніта Екберг, але Ромі їх переграла з відривом. Вісконті, який спочатку хотів взяти замість Шнайдер біляву модель, зрозумів, що не прогадав.
Того ж 1962 року акторка знялася разом з Жан-Луї Трентіньяном у кінокартині "Поєдинок на острові". Майже дитячий вигляд і грайлива інфантильність поєдналися у героїні з садомазохістськими нахилами: вона дражнить чоловіка (Трентіньян), а після ляпасу займається сексом. Фільм коливався між любовною драмою і драмою політичною, а персонаж Шнайдер — між двома чоловіками. Незабаром від ролей жінок, які з'ясовують стосунки з власним чоловіком, акторка перейшла до нового амплуа — інфернальної казкової істоти в картині "Процес" Орсона Веллса.
Лені в романі Кафки — красуня з перетинками на пальцях. Спочатку роль мала виконувати Ельза Мартінеллі, але коли Веллс познайомився зі Шнайдер, то навіть у житті почав називати її "Лені", а не "Ромі". Перша зустріч відбулася в ресторані: акторка вже знала, що зніматиметься в "Процесі", але боялася — і вирішила повільним кроком пройтися повз столика Веллса. Після цього між Ромі і режисером почався мовчазний флірт, який на екрані переріс у дивні наелектризовані відносини між їхніми персонажами.
Спочатку Орсон Веллс не планував зніматися в "Процесі", але на репетиції Ромі Шнайдер переконала його, що саме він повинен зіграти Адвоката. У фільмі Лені і Адвокат — дует в дусі Панночки і Вія, які заганяють Йозефа К. та інших обвинувачених у коло, з якого не вирватися. Шнайдер тут відрізняється від свого звичного образу. Справа не лише у техніці виконання, але і в принципах роботи на майданчику Веллса як режисера. Його уважний погляд ловив незвичайний ракурс, жест і позу акторки, і все це переносилося на екран.
Для ролі Лені це було особливо важливо, адже вона — не людина, а демон, що прикинувся жінкою. Всім клієнтам адвоката вона пропонує кохання і діє як витончений дилер. У результаті норовливий обвинувачений перетворюється на приниженого Блоха, який приходить за новою дозою любові Лені, але не факт, що отримає її. Ромі тут сексуальна і хижа, грайлива і таємнича. Вона як Даррен Макгавін у "Людині з золотою рукою" відчуває слабину та сумніви і завжди готова зробити підніжку або укол.
Перш ніж розповісти про честолюбний проєкт Ромі Шнайдер "Пекло" (1964), варто згадати фільм, який знімали на рік раніше — "Переможці" Карла Формена. У військовій драмі про Другу світову зібрався іменитий акторський ансамбль: Джордж Гамільтон, Пітер Фонда, Джордж Пеппард, Елі Волла, Жанна Моро і Сента Бергер. Персонаж Ромі нагадує героїню "Моста Ватерлоо" з Вів'єн Лі — романтичну балерину, яку війна перетворила на повію. Щоправда, Шнайдер не балерина, а скрипалька. І якщо в продажній жінці Лі все ще вгадується лірична дівчина, то Ромі в "Переможцях" спалює всі мости: героїня перетворюється на свою протилежність, з раю вирушає прямісінько в пекло, але вона ніби навіть щаслива.
Двоїстість акторки Клузо зробив основою фільму L'Enfer. Чоловік (Серж Реджані) хворіє "маренням ревнощів", що перетворює його милу дружину Одетту на гріховну диявольську істоту. Але саме в такому вигляді вона найбільш прекрасна. Ім'я героїні — не тільки відсилання до мук прустівського Свана, але і до знаменитого балету "Лебедине озеро". Шнайдер грає ангела і демона, Одетту і Одиллію.
Клузо мріяв зробити свій аналог "Запаморочення" Гічкока, створити ідеальний жіночий архетип. Хоча іноді знімальній групі здавалося, що він через камеру кохається з виконавицею головної ролі, нагороджуючи її психоделічними валентинками. Незліченні тести оптичних і світлових ефектів залишили безліч кадрів променистої, досконалої краси Ромі.
Грем Грін казав, що нам ніколи не звикнути до того, що багато хто означає для нас більше, ніж ми для них. Але фільм Клузо додає до цього ще дещо: більшості і не потрібна чужа любов, вони готові жити муками ревнощів, які перетворюють недоступний об'єкт любові — на ідеальний. Недарма існує термін "куколд".
Клузо так і не зміг зробити свій фільм. Спочатку втратив виконавця головної ролі Сержа Реджані — актор буквально втік зі знімань. Спроба замінити його Трентіньяном, за чутками, одним із романтичних захоплень Шнайдер, не мала успіху, оскільки режисер вже до того був госпіталізований із серцевим нападом. Лікарі заборонили йому працювати цілий рік, і проєкт закрили. Через чотири роки Клузо спробував застосувати технічні прийоми, знайдені для "Пекла", в іншому своєму фільмі — "Полонянка", але вже без Ромі. 1994 року Клод Шаброль зняв свою власну версію L'Enfer. Виконавиця головної ролі Еммануель Беар, граючи реальну жінку і вигадану, залишалася в межах одного персонажа — змінювалися тільки вчинки.
Знятий Клузо матеріал, 185 коробок, перетворився на фільм про фільм L'enfer d'Henri-Georges Clouzot — його варто подивитися заради епізодів з Ромі. В інтернеті час від часу трапляються і зникають інші кадри з "Пекла". Клузо не вдалося здійснити свій честолюбний проєкт, скласти зі шматків плівки слово "Вічність". Уламки з прекрасною Ромі досі потрапляють у вічі глядачам і спотворюють реальність. Але нам це навіть подобається.
Текст: Анастасія Ваніна