Видовищний трилер "1917" Сема Мендеса адресований навіть тим, хто не цікавиться історією і війною – від нього не відвести погляду. До того ж, у фільму рекордна кількість номінацій на "Оскара" – 10.
Зізнаватися в любові кінематографу можна по-різному. Здавалося, що за останній рік навряд чи хтось зможе переплюнути Квентіна Тарантіно: його пристрасть до кіно, продекларована в "Одного разу в Голлівуді", була чистою, нестримною і наповненою сміхом і сльозами. Так вам здаватиметься до того моменту, поки ви не побачите "1917" Сема Мендеса.
Роуд-муві про двох бійців британської армії (Дін-Чарльз Чепмен, Джордж Маккей), які під час Першої світової війни мають попередити батальйон про пастку противника. Драматизму історії додає той факт, що в одного з героїв у цьому батальйоні перебуває брат. У такому короткому переказі фільм має донезмоги банальний вигляд. "І до чого тут любов до кінематографу?", – запитаєте ви. А до того, що разом з персонажами в небезпечну подорож вирушає кінокамера – її пильне око практично жодного разу не моргне, не зіб'ється зі сліду. Як Ґорум у казці Толкієна, вона повзтиме за молодими солдатами, і часом здається, що це зовсім не камера, а смерть безшумно рухається фільмом.
Так, "1917" – кінострічка, знята одним кадром. Мінімальна кількість склеювань перетворює перегляд на сеанс гіпнозу, а військову історію – на екзистенціальний досвід. Спочатку обличчя героїв здаються типовими, головні убори роблять солдатів схожими на пішаків у шаховій партії. До кінця фільму ці персонажі викликають навіть не співчуття чи любов – розумієш, що добру половину шляху дихаєш з ними в такт.
Однокадрові стрічки – не новина в кінематографі, як і стрічки, де технічна складова вплетена в сюжетну. У нуарі "Леді в озері" (1947) погляд камери стає поглядом головного героя Філіпа Марлоу – його самого глядач бачить лише в дзеркалі. Режисер Роберт Монтгомері так захопився власною візуальною концепцією, що практично забув про публіку, до кінця фільму остаточно розгубивши її увагу. Зйомки одним кадром з непомітними склейками зазвичай використовували дозовано: "Славні хлопці" Мартіна Скорсезе, "Жертвопринесення" Андрія Тарковського, "Круто зварені" Джона Ву, "Гравець" Роберта Олтмана, "Професія: репортер" Мікеланджело Антоніоні – будь-який синефіл умить пригадає ці картини. Щоправда, Антоніоні згадають ще й тому, що інший кінокласик і любитель божевільного монтажу Орсон Уеллс критикував свого колегу за похмурість, що породжує нав'язлива камера. І був не таким вже неправим.
Сем Мендес надихнувся канонічною "Мотузкою" Гічкока і недавнім фільмом "Леді-Птаха". І вже на стадії написання сценарію враховував той факт, що "1917" буде однокадровим. Цього разу Мендес став ще й одним з авторів сценарію. Сталося це не лише тому, що під час роботи над сюжетом потрібно було враховувати невидимого персонажа – камеру. Річ у тім, що вся історія для Мендеса була особистою. Як і для багатьох англійців. Ми можемо назвати безліч картин на тему Другої світової війни. Причому в написанні глобального кінолітопису брали участь безліч країн. Перша світова ніколи особливо не вабила кінематографістів: "Шляхи слави" Кубрика – ось, мабуть, один з найвідоміших фільмів. Безглузду, безславну, повну хвороб, з полчищами щурів і вошей, цю війну особливо ніхто не прагнув показати на великому екрані. Але для британців вона завжди багато означала. І для Мендеса, зокрема. Режисер каже, що інтерес Голлівуду до Другої світової війни можна пояснити насамперед тим, що США брали у ній участь. Але для Європи Перша світова є не менш важливою: майже в кожній сім'ї є постраждалі. І червоний мак, як символ цієї війни, тепер став символом усіх військових конфліктів.
Слід сказати, що якщо чогось і немає у цьому фільмі – то це пафосу. Як відомо, пафос здебільшого стає головною перешкодою на шляху максимально точного відтворення тих чи інших подій. Наприклад, у сцені, де солдат спливає кров'ю, ми бачимо, як його обличчя поступово блідне – так це зазвичай і відбувається в реальному житті. Втім, є інша сцена, коли герої потрапляють у німецькі траншеї і бачать, наскільки противник краще підготований до боїв. Це не зовсім відповідає фактам, викладеним в історичних працях професора Гері Шеффілда і його колег. Вважається, що насправді британські солдати були підготовані значно краще як за німців, так і за інших країн, що тоді воювали.
Є ще дещо: в якийсь момент ви зверніть увагу, що в "1917" перед вами універсальний солдат: він не їсть, не спить, а рухається вперед, хоч би що. Навіть пропливає по річці, наповненій трупами, – Мендес каже, що хотів викликати асоціацію з річкою Стікс, яка веде до підземного царства. У Тарантіно, навпаки, герой в кінці проходить через ворота, куди його кличе голос Шерон Тейт, – деякі глядачі порівнювали їх з перловою брамою до раю. І в тій, і в іншій картині ми не знаємо точно, чи живі ці герої, чи вже діють у неземному світі. Але можна бути впевненим в одному: поки знімають такі картини – кінематограф живий.
Текст: Анастасія Ваніна