Німецька акторка Сандра Гюллер стала новою амбасадоркою Chanel. Водночас Берлінале й Канни вкотре довели: Гюллер — одна з найяскравіших та найпослідовніших акторок європейського авторського кіно. Кінокритикиня Соня Вселюбська простежує її шлях — від німецької театральної сцени до подвійного каннського тріумфу й ролей, у яких особисте нерозривне з політичним.
Коли у 2023 році The Hollywood Reporter випустив профайл "Sandra Hüller, Actress of the Year?", змінити знак питання на знак оклику не було б перебільшенням. Того року акторка підкорила Каннський фестиваль, зігравши дві центральні ролі в конкурсних фільмах – "Анатомії падіння" Жустін Тріє та "Зоні інтересів" Джонатана Глейзера, і стала однією з найзатребуваніших акторок сучасності. Справді, вражає, яка концентрація цих цікавих і надуспішних проєктів припадає лише на такий короткий проміжок часу, коли вона зовсім такого не планувала.
Фільмографія Сандри Гюллер не схожа на шлях тієї, що прагнула підкорити Голлівуд. Народилася 1978 року в крихітному містечку у Східній Німеччині, у родині педагогів. Акторством уперше зацікавилася ще в дитинстві, відвідуючи театральний гурток, а по закінченні школи пройшла відбір до престижної берлінської Академії драматичного мистецтва імені Ернста Буша – стало зрозуміло, що вона знайшла своє покликання.
Закінчивши театральну школу у 2003 році, вона одразу стала зіркою сцени й була визнана "молодою акторкою року" німецьким журналом Theater Heute. Гюллер працює на сцені німецького театру вже близько двадцяти років – десятки зіграних вистав чи не на кожній поважній сцені країни та низка професійних регалій, зокрема Орден "За заслуги перед ФРН" за привернення уваги до соціальних проблем у театрі під час пандемійної кризи – говорять за себе. Саме тому вона постійно повторює, що насамперед є акторкою театру, а її гучний успіх у кіно це скоріше збіг.
У 2006-му акторка дебютувала з першою великою роллю на екрані. У заснованому на реальних подіях історичному фільмі "Реквієм" Ганса-Крістіана Шміда вона зіграла дівчину з релігійної родини, яка сприйняла власну епілепсію як вселення диявола. Фільм показали в основному конкурсі Берлінале, де Гюллер одразу ж отримала статуетку за найкращу жіночу роль. Вразивши критиків і європейських глядачів, акторка, утім, лишалася відданою сцені. Якщо Гюллер у той період і з'являлася в кіно, то радше в камерних драмах, експериментальніших проєктах молодих авторів чи навіть короткометражках початківців, загалом залишаючись у бульбашці національної індустрії. Сам Шмід, згадуючи її роботу в "Реквіємі", відзначав, наскільки Сандра тактовна акторка, з багатою уявою та неабиякою інтуїцією до проєктів. Власне, ця інтуїція в поєднанні зі стриманим вибором ролей і принесла їй світову відомість.
Для постійної публіки Каннського фестивалю Гюллер не була новим відкриттям, адже багато хто зачарувався нею ще 2016 року, коли в конкурсі показали "Тоні Ердман". Іронічна драма про батька, який намагається зблизитися з донькою, зануреною в корпоративну роботу, сьогодні стала сучасною класикою. Фільм здобув понад 60 кінопремій і номінацій, дістався широкого американського прокату й розтопив серця мільйонів. У цій зворушливій історії Гюллер вразила вмінням виходити в крайнощі комедії та драми, при цьому не боячись виглядати абсурдно чи вразливо. Номінація фільму на "Оскар" у категорії "найкращий фільм іноземною мовою" лише посилила інтерес до акторки, яка втім змусила нас чекати на потужне повернення до 2023 року.
Потрапити з фільмом до основного конкурсу кінофестивалю – це справжня мрія. А коли цих фільмів два, і вони ще й забирають дві головні нагороди фестивалю, а згодом очолюють топи найкращих стрічок року – це феномен, який важко осягнути навіть самій акторці. Її робота в цих таких різних, непростих фільмах заслужила на титул "королеви Канн", як її охрестили Los Angeles Times, завдяки особистим межам, які вона перейшла, і тій драматичній віддачі, яку раніше берегла для сцени.
У фільмі "Зона інтересів", заради ролі у стрічці британського метра, над якою той працював понад десятиліття, акторка порушила свою давню обіцянку не грати нацистів. Вона відчула, що Глейзер прийшов із глибшими намірами, ніж просто стилізувати минуле. У його суворій естетиці документального спостереження вона зіграла дружину коменданта концтабору Рудольфа Гьосса, висаджуючи квіти за парканом Аушвіцу. Вона видала той необхідний крижаний перформанс, без краплі натяку на співчуття чи розуміння. Як згадує Йохан Сімонс, художній керівник театру Schauspielhaus Bochum, де вона працювала, Сандра "завжди прагне служити чомусь більшому".
Схожі відгуки давала й Жустін Тріє, наголошуючи, наскільки акторці властива "цілковита відсутність будь-якого загравання. Вона завжди каже, що думає". Ця прямолінійність, за словами режисерки, "імовірно, і дає їй таку силу на майданчику: вона справжня". Граючи успішну письменницю й матір, яку звинувачують у вбивстві чоловіка, у цій тригодинній драмі її виконання є центром глибоких тем яких торкається "Анатомія падіння" – судової системи країни, гендерної динаміки й токсичних стосунків. Шалений успіх фільму, від "Золотої пальмової гілки" до п'яти номінацій на "Оскар", складно уявити без абсолютної віддачі акторки. Заради ролі вона вивчила французьку майже з нуля й дозволила камері втримувати фокус на близьких планах обличчя так, як театр на це онтологічно не здатен.
Гра Гюллер найкраща саме тоді, коли героїня втрачає контроль, зривається на крик чи істеричний плач, а її особиста інтелігентність добре пасує до складних масштабних психологічних сценаріїв. Окрім вродженого таланту, таку дисципліну легко списати на характерну німецьку стриманість та її театральний вишкіл, адже німецький театр відомий радикальністю. До рецепту своїх блискучих перевтілень акторка додає й те, що їй допомагає знайти когось із близького оточення, з ким вона зможе пов'язати свою роль. Кого саме – звісно, не каже.
Загалом, більших деталей життя акторки та її рефлексій про мистецтво журналістам отримати не щастить. Гюллер відверто зізнається, що їй ніяково від інтерв'ю та червоних доріжок. Особисте вона тримає за щільно зачиненими дверима, терпіти не може смолл-ток й дуже цінує своє відлюдницьке життя в Лейпцигу. Водночас вона виявляє дуже принципову, професійну позицію, а саме у повазі до колег в театральних колах. В інтерв'ю The New York Timesвона згадує сценічну адаптацію "Янгола-винищувача" Бунюеля: після номінації на "Оскар" квитки на виставу зникли миттєво, і це її дещо засмучує – "але ж ми розробляли це разом".
Але ці прояви характеру, прямота й принциповість, лише додають їй авторитету та попиту. Пропозиції акторка й далі обирає обережно, хоч би як Голлівуд хотів мати таку унікальну виконавицю. На початку року в кінотеатрах світу прогримів науково-фантастичний фільм "Проєкт Хейл Мері", де вона постала поруч із Райаном Гослінгом. Хоча вона органічно вписалася у широкоформатне кіно, втім, здається, це була разова пригода. Гюллер наполегливо концентрується на тому, з чого починала роботу в кіно – співпраці з європейськими авторами, які роблять значуще кіно в історичному сетингу.
2026 рік показує, наскільки Гюллер комфортно в рамці чорно-білого артхаусу, і як їй до лиця будь-які часові рамки й перевтілення. У "Роуз", яку ми високо оцінили на Берлінале, вона перенеслася в часи кінця Тридцятирічної війни, зігравши жінку, яка видавала себе за чоловіка, щоб вижити в суворій протестантській громаді.
Приймаючи нагороду за акторську роботу, вона зі сцени згадала свою першу відзнаку за "Реквієм" і виголосила зворушливу промову про те, наскільки значущим є фестиваль в її кінокарʼєрі. Ба більше, ці ролі демонструють, наскільки вони резонують із важливими питаннями сьогодення: якщо в "Роуз" це вічна історія жіночої боротьби за базові людські права, то в новому гіті Павліковського "Батьківщина", що нещодавно отримав гран-прі в Каннах, її чуттєве виконання доньки Томаса Манна, де жаль і огида до рідної повоєнної Німеччини стають актуальним дзеркалом минулого, наслідків тиранії й колективної відповідальності.
Як на каннській пресконференції, так і під час прес-туру "Зони інтересів" акторка наголошувала на потребі внести свою частку рефлексії над минулим власної країни, адже вона "відчуває сором". Якщо й існує думка, що актори лишаються поза політикою, просто будуючи кар'єру та статус, то Гюллер – її радикальна антитеза, приклад того, як акторка може брати на себе політичну відповідальність у турбулентні часи.
Щодо подальшого шляху Гюллер сумнівів немає: її інтуїції у виборі ролей можна довіряти беззастережно. Ходять чутки, що незабаром на Венеційському кінофестивалі повернеться Алехандро Іньярріту, до акторського складу якого вона долучилася. Тож якщо фільм зриватиме овації й бокс-офіси, дивуватися не доведеться, адже її ім'я у титрах – це вже знак якості.