Інгмара Бергмана з повним правом уважають одним із найвидатніших режисерів, які коли-небудь тримали в руках камеру й через неї вдивлялися в людські душі.
За майже шість десятиліть режисерської діяльності Бергман написав і зняв понад 60 фільмів. Кожна його робота має характерний авторський почерк. Бергман активно використовував кіно як спосіб екзорцизму особистих демонів. Повторювані теми суворого виховання, зради, смерті, приниження й віри були постійними проблемами в його житті. Можливо, саме тому він став таким експертом з дослідження психіки на екрані.
"Сьома печатка", 1957
"Сьома печатка" — фільм, яким Бергман утвердив себе як авторитетного режисера. Ця стрічка, дія якої відбувається за часів Хрестових походів, увійшла в історію завдяки одній із найзнаковіших сцен у кінематографі: лицар грає в шахи зі Смертю. Отримавши нагороду в Каннах і статус класики артхаусу, фільм став справжнім хітом. Тут Бергман блискуче працює з ідеями та філософією, створює апокаліптичну оповідь епічного масштабу і досліджує одну зі своїх головних тем — як тримається віра перед обличчям зла та людських страждань.
"Сунична галявина", 1957
З огляду на розмір, масштаб і якість творінь Бергмана, неможливо виділити якусь одну роботу, але "Сунична галявина", безумовно, може претендувати на такі почесті. Ця стрічка — своєрідний вступ до багатьох з ключових мотивів і оповідних прийомів Бергмана. Тут, як і всюди, режисер використовує фізичну подорож — Ісак Борг, старий професор, їде через всю Швецію, щоб отримати почесний ступінь, — і представляє внутрішню подорож душі, у якій самовладання веде до самопізнання. Насправді це найтепліший і найностальгійніший фільм режисера, який відсилає глядача в подорож крізь мрії й час.
"Персона", 1956
Дві жінки, 84 хвилини майже постійних великих планів і морфінг їхніх облич, — із цією загадковою драмою, події якої розгортається в ізольованому котеджі, Бергман перейшов на новий рівень майстерності психологічної напруги. Вивчаючи відносини між актрисою, яка стала німою, і її медсестрою, прекрасно знятий фільм Бергмана досліджував нестабільні основи ідентичності.
"Шепіт і крик", 1972
Ймовірно, це найвідоміший фільм Бергмана з огляду на критичний успіх — він приніс режисеру безліч найпрестижніших світових нагород. Найбільше досягнення стрічки — віртуозна операторська робота Свена Нюквіста та неповторна кольорова естетика Бергмана, де малиново-червоний стає метафорою душі. І, безперечно, це історія пошуку любові навіть за межами життя. Режисер створює драму у всіх її вимірах, показуючи клаустрофобні взаємодії між жінками, які опинилися в просторі, наповненому пам’яттю та обманом. Без сумніву, це один із найвизначальніших фільмів у кар’єрі Бергмана.
"Фанні й Александр", 1982
Стрічку "Фанні й Александр" багато хто сприймає як великий опус Бергмана через її розмір та епічний масштаб самого сюжету. У картині Бергман переглянув всі етапи життя людини — від дитинства до шлюбу й старості — через призму історії брата й сестри, у якій ясно простежується сильний автобіографічний підтекст. Також фільм вважається своєрідним гідом деякими з найяскравіших і найпохмуріших моментів роботи Бергмана, які можуть бути легко визнані одними з найкращих в його кар’єрі.