Сьогодні дизайнерка Світлана Бевза представляє дебютну колекцію купальників Bevza. Обличчям цієї капсули стала перша головна редакторка українського Vogue, а тепер гештальт-терапевтка Маша Цуканова. З нагоди презентації фотокампейну Маша ексклюзивно для Vogue написала есей про стосунки з чоловіками, із собою, з власною зовнішністю та дорослішанням.
"Більшість моїх клієнток незмінно описує дві зони турбулентності: співвідношення ролей у парі з чоловіком і стосунки з власною зовнішністю. Перше — це складний пошук відповіді, як правильно: бути за чоловіком, під його крилом, іншими словами, перебувати в патріархальній моделі стосунків; або бути самій за себе, зі своїми грошима, своїми друзями, вміти самій за себе постояти і вирішувати власні питання — створювати партнерську модель стосунків. Але тоді для чого мені чоловік взагалі, не розуміють жінки.
Це хитре питання. Ми зараз вперше опинилися в тій точці історії, коли для жінки однаково прийнятно бути як домогосподаркою на повному забезпеченні чоловіка, так і робити власну кар'єру будь-якого масштабу і, якщо заманеться, взагалі ніколи не виходити заміж (принаймні тут, у пострадянському просторі, це так). Суспільство не засуджує жінку ні за перший, ні за другий вибір, так само як і за будь-яку позицію на континуумі між цими двома полюсами.
Здається, що це добре. Це істинна свобода — вибирай, як заманеться саме тобі саме зараз. З іншого боку — це породжує чималу тривогу. Тому що готової відповіді немає, немає зовнішніх опор, на які можна було б опиратися. Потрібно взяти відповідальність за те, щоб чесно подивитися на себе, визнати свої потреби і обмеження, заявити про них світу взагалі й конкретному чоловікові зокрема, і прийняти ціну за свій вибір (у кожному випадку свою) — а насправді, це непроста річ.
Я прожила 41 рік і побувала по обидва боки барикад. Дуже гордо, весело і до болю страшно було бути тією, яка відповідає за себе фізично й матеріально — а ще одночасно за кілька десятків людей на роботі та за успіх проєкту на ринку. А що, якщо я не впораюсь? А що, коли завтра станеться сюрприз, до якого життя мене не готувало?
Дуже тепло було опинитися тією, яка сидить під крилом у чоловіка. Тепло — але соромно, душно і знову-таки страшно. А що, якщо він раптом зникне, а я сама у своєму житті нічого толком не контролюю?
У нашому психотерапевтичному підході, в гештальт-терапії, ми топимо за те, щоб міцно стояти на обох ногах. Мати свої гроші, свою самореалізацію, свої інтереси і свою зграю — щоб не опинитися ані в психологічній, ані в матеріальній залежності від іншого (залежна поведінка — жахлива річ не лише, коли йдеться про наркотики). Але при цьому мати здатність просити, брати, довіряти, покладатися на іншого, коли і якщо немає сил, часу, не вистачає знань, опори або навіть просто банально не хочеться.
І я сама вчуся жити саме так: бути самій собі опорою і чітко просити про допомогу, коли не вдається. Смішно, що таким простим речам доводиться вчитися у віці за сорок. Але краще, звичайно, зараз, ніж ніколи.
Хоча я лукавлю. Якби все було насправді так просто, ні я, ні мої клієнтки не витрачали б на ці питання стільки сил, часу і нервів. Щоб стати опорою самій собі, потрібно переосмислити деякі фундаментальні поняття. Наприклад, що таке жіноча сила. Жіноча агресія. Жіночі гроші.
Візьмемо, наприклад, класику психодіагностики — так званий "напіврольовий" опитувальник Сандри Бем. Він присвячений поведінковим аспектам гендерної експресії, а де-факто в ньому зібрані основні суспільні кліше стосовно того, що означає бути чоловіком і жінкою. Отож, наприклад, бути сором'язливою, м'якою і інфантильною — тут означає бути жіночною, а, наприклад, бути амбіційною, впевненою, сильною, захищати свої погляди і мати власну позицію — означає бути маскулінною.
І от психологічно ми стаємо перед жахливим вибором: я обираю жити в залежності чи виявляюся якоюсь там маскулінною тіткою. І ось жінка, яка вирішила вибратися з цього пекельного тупика, повинна фактично заново винайти жіночність. Відірватися від значень, у яких вона виросла, і наповнити поняття сили та незалежності новими сенсами — не чоловічими, а жіночими. Своїми власними.
Це дуже, дуже, дуже і дуже непросте особистісне завдання. Але в результаті воно дозволяє досягти рівності з чоловіками не в сенсі однаковості, а в сенсі рівної ваги і рівного впливу в житті.
Традиційне самовизначення жінки через слабкість і інфантильність — не єдина пастка, яка нас підстерігає. Не менш небезпечне самовизначення жінки через красу. Досі найзначущий фактор, за яким більшість чоловіків обирають собі пару, — це краса (і це стосується як гетеросексуалів, так і гомосексуалів). Жінки про це знають, і краса стає для нас найважливішим критерієм самовизначення.
І саме по собі це було б ще пів біди (врешті-решт, біологи наводять цікаві доводи на захист того, чому сексуальний відбір працює саме так). Страшно інше: жіноча краса жорстко категоризована, і у жінки виникає величезна спокуса співвіднести себе з категорією, до якої вона не належить, — і внаслідок розбитися об цю невідповідність.
Це один в один казка про гидке каченя, яке насправді було від народження повноцінним лебедем: чисто механічно потрапило в стаю до качок, не розібралося, що до чого, хто воно насправді таке, — і жахливо страждало від того, як воно не схоже на оточення. Це те, що я бачу майже в кожній другій жінці — біль від того, як у неї не виходить вписатися в якусь умовну зграю, що незрозуміло як виявилася для неї референтною групою.
Жінка з яскравими характерними рисами обличчя плаче від того, що вона не схожа на інстаграмних героїнь з носиками-піпочками. Жінка з запаморочливою фігурою "пісочний годинник" плаче про те, що не схожа на тонких, безтілесних моделей з високолобих журналів про моду. Лебеді вперто розглядають качок, качок і тільки качок, оплакують свою неприналежність до них, але не ховають надію наступного ранку дивом прокинутися переродженими — і кожного ранку заново розбиваються об цю надію.
І цю неприналежність, звичайно, потрібно виплакати. Тільки по-справжньому, один раз і назавжди, як щось, що не сталося і вже ніколи не станеться. Ні, я не качка, і ніколи не буду нею, хоч би як я цього хотіла. А далі — найважливіше. Самовизначитися як лебідь і вирушити на пошуки власної зграї.
Хто я? У мене характерне обличчя? Тоді, може, мені до зграї до Джулії Робертс, Тільди Свінтон чи Анни Тейлор-Джой? У мене є виразні груди та стегна? Тоді, можливо, мені до команди Бейонсе, а не до Гейлі Бібер? Як бути красивою саме мені, залишаючись собою і більше ніким? І до кого мені долучитися, щоб не відчувати себе самотньою серед інакших жінок?
Самовизначення і відчуття рідної зграї за спиною радикально знімають сором, біль і дозволяють нарешті зосередитися на тому, що є — на своїй красі, а не витрачати сили на те, чого немає.
Однак залишаються явища, про які доводиться сумувати до кінця днів. Це старіння.
Незалежно від того, як розвиваються косметологія, хірургія, спортивні технології і нутриціологія, ми старіємо. Кожен день. Усе своє життя. І це щось, що не можна відплакати один раз і назавжди, бо, поки ми живі, ми старіємо і змінюємося. І тут доводиться знову і знову переосмислювати свого лебедя і шукати відповідь на питання: як мені бути красивою сьогодні, в цьому віці, в цьому тілі, щоб не розбитися об образ вчорашньої себе.
Мені як жінці і як психологу радісно знати, що модна індустрія, яка довгі роки служила джерелом сорому, зараз — хоч іноді — транслює зовсім інші значення: дозвільні, приймаючі. І я дуже пишаюся, що це робить український бренд BEVZA. Я сподіваюсь, що цей кампейн з обличчям і тілом звичайної жінки за 40, не інстаграмного інфлюенсера, не моделі, ще на якийсь мікрон дестигматизує старіння і ненормативну красу".