Кураторка Музею моди Антверпена Еліза де Вайнгарт – про психологію, суспільство та жіночі ролі
У вересні 2022 року Музей моди в Антверпені відкрився після капітальної реконструкції. Першу виставку в оновленому MoMu через пандемію готували впродовж двох років – титульна експозиція E/MOTION стала дослідженням того, як мода та культура реагують на кризові події та виклики часу: загрозу тероризму й епідемії, сексуальну революцію та глобальну диджиталізацію.
Одна з кімнат на виставці була присвячена темі мілітаризму – на круглому подіумі вишикувалася група манекенів, одягнених у камуфляжні штани карго Balenciaga та футболки бельгійського дизайнера Вальтера ван Бейрендонка з плакатними антивоєнними слоганами. Десь з-під стелі лунав Survivor, програмний R’n’B-трек гурту Destiny’s Child про жіночу емансипацію. Попри безневинне наповнення ця зала видавалася бентежною, навіть зловісною. Паралельно в музеї сучасного мистецтва Антверпена M HKA проходила виставка індійської мисткині Шилпи Гупти, яка працює з темами насильства, колективної свідомості та цензури. Потужна експозиція демонструвала залиті червоним світлом медичні кабінети, стерильні стелажі, заповнені пляшками з рідиною яскраво-червоного кольору, та світлини з промовистою назвою "Надзвичайний стан". Випадкова рима між двома виставками тоді здалася мені дивною. У певному сенсі вона виявилася пророчою.
"Коли вивчаєш минуле, стає зрозуміло, що все циклічно, – і ця ідея лякає. Іноді це означає, що все буде добре. Але загалом розумієш, що люди роблять ті самі помилки й історія за рідкісними винятками постійно повторює себе", – каже Еліза де Вайнгарт під час нашої зустрічі в офісі музею наприкінці квітня. У співавторстві з директоркою МoMu Каат Дебо вона курувала виставку E/MOTION. У команді Еліза працює сім років – я добре памʼятаю її першу експозицію SOFT, яка через реновацію музею проходила в офісній будівлі неподалік. Проєкт був присвячений текстильному мистецтву – та художницям, чия творчість залишилась непоміченою істеблішментом і публікою. "Тоді я зрозуміла, що понад усе мене цікавлять непочуті творчі голоси", – згадує Еліза.
Після цього була виставка Mirror Mirror, у межах якої де Вайнгарт аналізувала звʼязок моди, психології та ідентичності: в експозиції можна було побачити роботи Сінді Шерман та Сари Лукас, а на фоні проєкцій з музичного відео Б’єрк були виставлені двовимірні сукні з хрестоматійної колекції Рей Кавакубо для Comme des Garçons 2012 року. Готуючи Mirror Mirror, Еліза народила дитину (її дочці зараз два роки). Цей досвід дав старт новому проєкту – гіпнотичній виставці "Відлуння: огорнуті в спогади", яка відкрилась у MoMu минулої осені. Експозиція була присвячена темам памʼяті й емоційній цінності одягу, а також вагітності та материнству. Авторка називає її фінальною частиною трилогії – і певною мірою персональним дослідженням про відчуття часу, автономію жіночого тіла та суперечливі почуття самотності, жертовності та щастя. У супровідних дописах до виставки я зустрічаю цитату кураторки: "Вагітність змушує уповільнитись, але світ мчить невпинно".
Експозицію "Відлуння" відкривали зали, що нагадували дитячу кімнату, — через гру штучного світла автори досягли ефекту викривленого сприйняття часу, який часто настає з народженням дитини. На фоні лунав голос літньої жінки – колискові наспівала художниця та скульпторка Луїзи Буржуа. Запис зроблено у 2000-х, коли мисткині було за 80.
Художнє оформлення виконала українська художниця та сет-дизайнерка Яніна Педан, яка живе та працює в Лондоні. "У Яніни дві маленькі дитини, тому для нас обох рік роботи над виставкою перетворився на цікавий досвід: коли галюцинуєш від втоми, починаєш дивитися на навколишній світ інакше", — напівжартома згадує Еліза. Мізансцену оформили з позичених деревʼяних кабінетів та текстильних штор – вона одночасно створювала відчуття затишку та тривоги. "Мені подобається, коли краса поєднується з темрявою. Бо таке життя", – каже де Вайнгарт. Це помітно у виборі робіт: поруч із милим дитячим одягом – моторошні гуаші Буржуа та сукні Simone Rocha у "кривавих" плямах.
За змістом виставка є багатоголоссям художніх практик трьох мисткинь. Ірландська дизайнерка Сімон Роша використовує деталі жіночої білизни у пейзанських сукнях та прикрашає традиційні намиста з перлів реплікою дитячих зубів. Вони демонструвалися поруч із відеозаписами бельгійської хореографки Анни Терези де Кірсмакер, яка ретельно й вимогливо працює з костюмами танцівників, перетворюючи хореографічні постановки на антропологічні дослідження. Фонд Луїзи Буржуа надав низку робіт художниці, які майже неможливо уявити в просторі музею моди: текстильні скульптури, графіку та масштабний мобіль Blue Days. Далі в залах можна було знайти "волосяні" обʼєкти Мартіна Маржели, хлібну скульптуру фуд-дизайнерки Лайли Гохар – автобіографічну роботу про харчовий крейвінг під час вагітності – та серію світлин британської фотографки Гайлі Вейр про годування грудьми.
Дитинство де Вайнгарт минуло в тиші бельгійського сільського життя. Її батьки працювали на радіо й телебаченні. Єдина дитина в сімʼї, вона змалку брала участь у дорослих бесідах: "Треба бути дуже допитливою, щоб не страждати від нудьги". Під час однієї з наших зустрічей у Брюсселі я побачив на Елізі фіолетовий светр Raf Simons. На рукаві був приколотий значок з написом "Сумнівайся в усьому".
Вона навчалася мистецтвознавства в Бельгії, а магістерський ступінь здобула в лондонському Інституті мистецтв Курто. Дисертацію присвятила творчості австрійця Гельмута Ланга – точніше, його трансформації з модного дизайнера на художника. Для нашого покоління (між Елізою та мною чотири роки різниці) Ланг – абсолютна і майже недосяжна зірка. Для індустрії – людина, яка на стику нульових назавжди змінила принципи, за якими створюється та комунікується мода. "Не знаю, чи вважає він себе феміністом, але помітно, що Гельмут любить і поважає жінок", — зазначає де Вайнгарт.
Після закінчення університету Еліза працювала в невеликих модних компаніях у Бельгії. "Я рада, що на власні очі бачила зворотний бік бізнесу, – каже вона. — Обожнюю творчість, але це не заважає мені реалістично дивитися на індустрію. І помічати її темні сторони. Бо вони є". Критичний погляд відчувається в її кураторській роботі – як та сама готовність усе брати під сумнів.
Серед інсайдерів та публіки музей моди в Антверпені користується незаперечним авторитетом. Завдяки поєднанню предметів модного дизайну, мистецтва та медіа, а також гострому відчуттю часу та контексту, проєкти MoMu – не про історію одягу, а про те, хто ми є. "Добре, коли виставки викликають у відвідувачів справжні емоції, — каже Еліза. — Але я не хочу маніпулювати публікою — в сучасному світі цього забагато. Я люблю тонку роботу".
Текст: Веня Брикалін
Фото: Frederik Vercruysse @Quadriga Management
