Чуття і чуттєвість: інтерв'ю з Сарою Бертон — креативною директоркою Givenchy
На чолі історичного Дому Givenchy нова креативна директорка Сара Бертон створює виняткове вбрання — бездоганного крою та з любов’ю до жінок. З нею поспілкувалася Габі Вуд.
"Підійди, будь ласка, до дзеркала", — запрошує Сара Бертон. У великій паризькій студії Givenchy розпочалися примірки її першої весняної колекції як креативної директорки Дому. Хорватська модель Хана Грізель одягнена в ситцеву сукню-бюстьє з драпіруванням із білої органзи. Поруч на рейлах розвішані невагомі сукні пастельних відтінків і точені чорні жакети архітектурного крою. Бертон – у звичній для себе уніформі: блакитні джинси, білі конверси та біла бавовняна сорочка без коміра. Її пошила кравчиня Джуді Халіл – вони працюють разом уже 23 роки.
Зазвичай, створюючи нову колекцію, дизайнери передають в ательє ескізи – й особисто зʼявляються там лише для перегляду фінального результату. У Бертон інший метод – вона власноруч працює з одягом. Діє швидко, у процесі враховує безліч нюансів: вирізає, приколює та підбирає тканину, моделює форму плечей. "Можна це робити і на манекені, – розповідає вона, – але на фігурі одяг має зовсім інший вигляд". Її цікавить кожна дрібниця: "Внутрішній бік речей має бути не менш гарним, ніж зовнішній. Це само собою зрозуміло". Колеги Бертон у Givenchy напівжартома попереджають відвідувачів: "Не лишайте пальто на вішалці — його можуть перекроїти".
"Хано, а розвернися", – просить Сара. Голос спокійний, рухи вправні, як у хірурга. Їй асистують Джеймс Нолан, який разом із Бертон працює над першими ескізами в Лондоні, Маттео Руссо, керівник підрозділу жіночого одягу, і Татіана Ондет, очільниця паризького ательє. Дизайнерка зібрала навколо себе команду з нових співробітників Givenchy та давніх поплічників з Alexander McQueen, де вона працювала з 1996 до 2023 року. Атмосфера в ательє – наче в операційній, тільки замість скальпеля чи затискача тут подають ножиці та шпильки.
Ми зустрічаємося із Сарою Бертон наприкінці квітня. Дизайнерка, яка досі живе в Лондоні, за останній тиждень двічі побувала в Парижі та один раз у Лос-Анджелесі. Зараз вона готує колекцію весна-літо 2026, яку покаже 3 жовтня на Паризькому тижні моди, а також вбрання для зірок на червону доріжку в Каннах і на бал Met Gala в Нью-Йорку (із цієї нагоди в ательє на нижньому поверсі швачки вручну розшивають бісером ошатну сукню британської акторки й співачки Синтії Еріво). Попри шалений темп – брак сну, поїздки між континентами, виховання трьох дітей і керівництво історичним Домом моди – у поведінці Бертон немає й натяку на втому.
50-річна дизайнерка збудувала кар’єру завдяки вмінню довіряти людям. Скромна та привітна, вона одразу викликає симпатію. "Коли зустрічаєш людину, у якої доброта закладена на рівні ДНК, як у Сари, це і в тобі підсвічує найкращі риси, — каже її постійна клієнтка, австралійська акторка Кейт Бланшетт. – Вона формує новий образ генія".
Бертон працювала пліч-о-пліч з легендарним Лі Александром Макквіном 14 років – від закінчення коледжу Saint Martins і аж до самогубства дизайнера у 2010-му. Після очолила його Дім і продовжила віддано створювати колекції під ім'ям наставника. Торік вона стала креативною директоркою паризького Дому Givenchy. У цьому призначенні важливу роль відіграла Дельфін Арно, очільниця Christian Dior і членкиня правління групи LVMH: "У Сари досконала техніка, завдяки її майстерності будь-який костюм чи вечірня сукня стають витвором мистецтва". Наступного року в Givenchy Бертон вперше представить власну кутюрну колекцію.
Тріно Веркаде, яка запросила Бертон в Alexander McQueen (після торішнього ребрендингу — просто McQueen) і стала її близькою подругою, згадує, що Лі ніколи не цікавився тим, чи буде зручним одяг, який він створює. "Лі хотів, щоб на вдягнену ним жінку задивлялися, — каже очільниця фонду Sarabande, заснованого Макквіном для підтримки творчої молоді. — Сара ж прагне, щоб жінки почувалися у створених нею речах легко й невимушено та могли залишатися в них від ранку до ночі без жодного дискомфорту". Бертон стала улюбленою дизайнеркою багатьох знаменитостей, яким доводиться обирати вбрання для урочистостей. Варто згадати мінісукню з чорного мережива Руні Мари на цьогорічному Каннському кінофестивалі — омаж стилю Одрі Гепберн. Або інкрустований коштовностями корсет зі шлейфом Синтії Еріво на Met Gala. Дизайнерці давно довіряє принцеса Вельська Кетрін, для якої та створила весільне вбрання 2011 року, плаття-пальто для похорону королеви Єлизавети II у 2022-му та триколірну сукню й накидку для коронації Чарльза III рік по тому.
Від нашої першої зустрічі в її студії у центрі Лондона я помітила, що Бертон час від часу наголошує: "Це не під запис". Після смерті Макквіна вона на власному досвіді зрозуміла, наскільки жадібною до сенсацій може бути британська преса. Та найбільше її непокоїть думка про те, що вона може зрадити чиюсь довіру чи справити враження людини, яка використовує інших заради власної кар’єри. "Одягати когось – дуже інтимна справа і привілей, – пояснює дизайнерка. – Приватність – справжня розкіш, на яку кожен має право". Таку фортецю інтимності Сара зводить і у ввіреному їй Домі Givenchy.
Вона мешкає в будинку на півночі Лондона – із чоловіком, фешн-фотографом Девідом Бертоном, 12-річними близнючками Сесілією й Елізабет і 9-річною Роміллі. Під час мого візиту дизайнерка веде мене нагору до вітальні: стіни оздоблені зеленим оксамитом, над диваном висить велика робота голландського фотографа Гендріка Керстенса в золотій рамі, а на антресолях за оргсклом зберігається пара легендарних "біонічних" черевиків Armadillo з останньої колекції Макквіна Plato's Atlantis 2010 року.
Дитинство Бертон пройшло в містечку Маклсфілд неподалік Манчестера. Батько був бухгалтером, мати викладала англійську мову та музику і регулярно водила дітей до музеїв. Малою Сара постійно малювала – людей, природу, сукні. Уже з восьми років для неї не існувало сумнівів щодо вибору майбутньої професії, і після підготовчого курсу в Манчестері вона вступила до лондонського коледжу Central Saint Martins, який виховав не одне покоління зіркових дизайнерів. "Сара була не схожою на однокурсників, — згадує викладач Саймон Унглесс. — Було приємно бачити студентку, яка прийшла на заняття в класних джинсах, а не в трусах на голові".
Саме Унглесс познайомив її з Макквіном. "Усі мріяли з ним працювати, – розповідає дизайнерка. – Ми прагнули потрапити на його покази або хоча б за лаштунки". Макквін закінчив Saint Martins за три роки до того, як Бертон допомагала переодягати моделей на його скандальному показі Highland Rape 1995 року. Сповнена політичних метафор, колекція стала алюзією на насильство, яке Велика Британія систематично вчиняла щодо Шотландії у XVII–XIX століттях: під час депортації шотландських горців предки Макквіна були виселені з родових земель. Пошарпаний, заплямований та брудний одяг ледь тримався купи й оголював тіла моделей так, немов вони щойно зазнали жорстоких домагань. Сарі не вдалося побачити нічого, що відбувалося на подіумі: взуття катастрофічно не вистачало — вона в паніці стягувала туфлі з однієї моделі, щоб взути наступну. За рік дизайнер запросив її до свого Дому. "Тоді Сара була єдиною найманою людиною в компанії", — згадує Веркаде, яка керувала на той час крихітним бізнесом.
Працюючи та навчаючись у Макквіна, якого називає не інакше як генієм, Бертон поступово взяла на себе відповідальність за кілька напрямків у компанії: розробляла дизайн речей на основі його ескізів, працювала над трикотажем і шкіряними виробами. Зрештою очолила підрозділ жіночого одягу. "Значна частина McQueen завжди була уособленням особистого хисту Сари, принаймні відтоді, як бренд став відомим широкій публіці", — розповідає Веркаде.
Бертон показує мені кілька альбомів із часів своєї роботи в McQueen: колажі з фотографій та ескізи з фрагментами тканин. Вражає надзвичайна структурованість малюнків: чіткі архітектурні деталі коміра на жакеті, швів на сукні, ґудзиків на кейпі. Зараз її ескізи вже не такі деталізовані — вона настільки злагоджено працює зі своєю командою, що закрійникам достатньо лише кількох штрихів, щоб зрозуміти задум дизайнерки.
Сара звертає мою увагу на один із малюнків у рамці. Це ескіз вбрання, який Лі особисто розробив для її весілля: іконічна макквінівська сукня "Устриця" з весняно-літньої колекції 2003 року — тисячі оборок з тонкої шовкової органзи утворюють пишний подол, схожий на мушлю. З майбутнім чоловіком вона познайомилась у пабі в Кінгс-Крос — його представив спільний друг. "Мене підкупила його радикальна чесність, — каже Сара. — Девід дуже прямолінійний. І він мене розсмішив". Вони побралися 2004 року.
Макквін пішов у засвіти шість років по тому. "Усі були розбиті", — згадує Бертон, якій довелося завершувати його останню колекцію. Вона і не думала бути креативною директоркою його бренду. Веркаде згадує: "Саме команда спонукала її взяти на себе відповідальну роль — адже вона завжди про них піклувалася".
Від останньої колекції Лі, присвяченої візантійському костюму й пишно оздобленої золотом, Бертон у 2011 році перейшла до деконструкції його фірмового силуету з гострими плечима. Свідомо чи ні, дизайнерка препарувала його, щоб зібрати наново: у наступні роки вона досягла виняткової майстерності у створенні технічно досконалих суконь із золотої парчі, декорованих зів'ялими червоними трояндами з тафти та шарами пелюсток із фарбованого шовку й органзи. Бертон представила вишукані плаття без рукавів, затягнуті на талії широкими шкіряними ременями, мілітарі-штани, класичні білі блузки з чорно-золотою облямівкою — вигадливі й водночас реалістичні.
Вона вбачає красу в занепаді й може тижнями шукати, як досягти ефекту пожовклих трояндових пелюсток на делікатному шовку. У 2021 році Бертон створила білу сукню з червоним принтом, що водночас нагадував тендітну квітку і криваву рану. Тема недосконалості – одна з тих, що надихають її: "Прийняти наші різні сторони — це найважливіше. Мені подобається, як жінки сприймають свою чуттєвість і сексуальність". Створюючи колекції, вона згадує талановитих сучасниць — Кейт Бланшетт і Руні Мару, Наомі Кемпбелл і Каю Гербер. На кастингах для показів обирає моделей різного віку та типів фігури й обовʼязково перепитує, як кожна з них почувається в конкретному вбранні.
Її одяг часто називають "емпатичним". Стилістка Камілла Нікерсон, яка зробила речі Бертон своєю уніформою, каже, це відчуття передається і моделям на шоу дизайнерки: "Вони наче стають вищими". Кейт Бланшетт називає це особливою магією: "Ти відчуваєш, що про тебе піклуються, що ти особлива".
Під час ремонтних робіт у паризькому ательє Юбера де Живанші будівельники натрапили на сховок у стіні – ескізи першої колекції майстра 1952 року. Для Бертон, яка щойно очолила Дім, це стало ніби благословенням. "Я подумала: добре, почнемо із силуету, — згадує вона. — Але мій силует не зобов’язаний повторювати спадок Юбера". Вона знала з досвіду: чужу історію неможливо розповісти автентично. Спершу Сара експериментувала з прямими алюзіями на архіви Givenchy – наприклад, із технікою fil coupé (вишивка на тканині з обрізаними не вплетеними у візерунок нитками для створення об'ємних форм із торочками. – Прим. авт.) – але незабаром відмовилася від них.
Її дебют у Givenchy перетворився на самобутню заяву: показ відкривала модель у тугому чорному боді із сітки поверх білизни в стилі 1950-х років. На грудях білими літерами було вишито: Givenchy Paris 1952. Цей образ наче промовляв: "Дивіться: ось жіноче тіло. Ми вдягнемо його, ретельно підбираючи кожен елемент". Це був жест пошани до засновника й водночас декларація: вона починає з нуля. За чорними жакетами з широкими плечима і затягнутими таліями йшли сукні-бюстьє з укороченими тюлевими подолами; тренч із акцентним верхом і пальто з широким коміром; скульптурна байкерська куртка із силуетом "пісочний годинник" і костюм, розрізаний ззаду.
"Я спробувала ініціювати розмову із сучасними жінками про те, що вони самі хотіли б носити", – розповідає Бертон. На показі було небагато прикрас. "Дуже легко займатися декоруванням, – розмірковує вона, – набагато важче створити нову форму". Вага творчого доробку Юбера де Живанші та спадщина Лі Макквіна, який очолював Givenchy наприкінці 1990-х, могли б скувати її талант. Натомість Сара почала писати власну історію – з чистого аркуша. "У мене є час, щоб його заповнити", — каже вона.
У Парижі дизайнерка обговорює з архітекторами можливість знесення внутрішніх стін студії Givenchy. "Тут усе поділене на секції, — пояснює вона, – а я не можу так працювати. Мені подобається дружня розслаблена атмосфера, коли всі беруть участь у процесі. Команда – це як родина".
Після довгого дня в ательє ми із Сарою вечеряємо в ресторані на набережній Вольтера в 7-му арондисмані: замовляємо великі стейки та джин-тонік. Бертон переодяглася в білу бавовняну сорочку з коміром, розшитим кристалами. "Взяла на роботі", – ноншалатно каже вона, ніби знайшла її в шафі для ганчірок. На запитання про значення одягу прямолінійно відповідає: "Ніхто не шукає просто речей. Потрібні речі, які дають можливість мріяти, завдяки яким людина може ідентифікувати себе, які можна покласти в шафу, а за двадцять років дістати й подарувати своїй дитині. Із бездоганним кроєм, створені з любов’ю до тіла. Я впевнена: потрібні речі, які змусять людей почуватися щасливими".
Фото: David Burton
Текст: Габі Вуд
