София Андрухович: эксклюзив для Vogue.ua
Они яркие и удивительные, молодые и талантливые, в их произведениях – все грани человеческих эмоций и незаурядные хитросплетения сюжетных поворотов. Карпа, Малярчук, Цилык, Андрухович, Сняданко. Пять молодых украинских писательниц делятся с читателями Vogue.ua своими размышлениями о женщинах, красоте, любви, судьбе и счастье.
София АндруховичИмя Софии Андрухович прогремело в 2007, когда свет увидел ее роман "Семга". Будучи далеко не первым среди опубликованных произведений Софии, именно он вызвал большую волну обсуждений и приобрел определенный отпечаток скандальности. Откровения, эротика и шокирующие подробности – сама автор называет свой роман "книгой секретов". Дочка самого известного украинского писателя Юрия Андруховича, София нынче работает над новым произведением "Книга речей і життя"", отрывок из которого читатели Vogue.ua смогут прочесть до официальной публикации романа.
Отрывок из романа "Книга речей і життя"
Бабця Івася мала густе волосся, що вилося грубими лискучими кучерями. Коли хтось їй про це казав, вона злилась і форкала, відвертала голову і дивилася в далечінь застиглим поглядом. "Колись було гарне", – відповідала за кілька хвилин, хоч ніхто уже не розумів, про що йшлося.
На фотографіях з її юності можна було роздивитись коси, грубі, як наїджені сонні удави, що вились навколо голови тугими обручами, лягали на плечі спіралями й вісімками, ліанами спускались станом додолу, не втрачаючи товщини й пружності. Її делікатна фігурка у формі пісочного годинника (хоч вона постійно повторювала, що завжди була "гарна і повна") підкреслювалась вузькими строгими спідницями до середини литки і білими блузками, запнутими на всі ґудзички. Її завжди можна було легко впізнати в будь-якому натовпі, де лиця були дрібними, як макові зернята, спласлими й вибляклими, наче жаб’ячий кав’яр. Ніхто не міг повторити такої урочистості та блиску, Івася завжди виглядала так, ніби зараз, от-от, отримає золоту медаль, лавровий вінок, кришталеву туфельку, перша припливе спортивним кролем, солісткою витьохкає заспів, отримає перший келих з охолодженим шампанським, від якого запітніє тоненьке прозоре скло, а на поверхні шаленітиме зграя невидимих рибок, що у відчаї намагаються злетіти, рятуючись від хижака з золотих алкогольних глибин.
Дідо Зеньо, якщо опинявся десь поруч, видавався витканим із несміливих напівтіней. Стояв на півкрока далі, або повернутий боком чи навіть задом, нахилений, зігнутий, примружений, скривлений, щось жував або позіхав, затуляв обличчя долонею, ховався за чиєсь плече чи визирав з-поміж Івасиних кіс. Ніколи не можна було вгадати, що на знимці перед вами – подружжя. Навіть на весільних фотографіях бабця Івася променіла, як нова яхта з білими вітрилами, спущена на початку вересня на солодкі води Середземного моря, десь між Іскією та Палінуро, тим часом як дідо Зеньо не був капітаном тієї яхти, ой не був. Він більше скидався на дослідника мурашників та кротячих тунелів, який подумки вимальовує їхні складні маршрути і складає плани підземних фортець.
Коли бабця Івася у зрілому віці обрізала коси, нові сталеві ножиці затупилися. Волосся почала фарбувати хною, від якої темні пасма набували вишневого відливу, а сиві – яскраво-помаранчевої барви. Її грубі волосинки ставали удвічі товстішими і нагадували алюмінієвий дріт, а оскільки волосся стало тяжчим, то перестало витись, тому бабці доводилось часто спати тепер в бігудях, накинувши згори прозору газову хустинку. Її зачіска на світлі сліпила очі, наче вкрита поліролем до меблів чи пастою до підлоги.
Хна (а ще басма, порошок кореня індиґо, за допомогою якого домагалися темніших відтінків, доходячи до "чорного, аж синього", як окреслювала найчорніший чорний бабця Івася) була тоді чи не однією з двох доступних засобів для фарбування волосся. Тому жіночі зачіски навколо рясніли іржавими й рудими барвами, видобутими з паперових пакетиків із написом "Хна иранская", оздоблених лаконічним зображенням дівочої голівки. Вміст пакетика заливали окропом і темно-зелену кашку пасмо за пасмом ретельно накладали на голову, добре втираючи в шкіру для її оздоровлення, заляпуючи все болотяними бризками й кльоцками. Після цієї процедури у приміщенні пахтіло, як на розігрітій липневим сонцем паші, де підсилені спекою аромати ліниво зронених коровами пляцків змішувались із запахами зіпрілого сіна й розжованої, ферментованої слиною, трави.
І все ж майже ніхто не знав стількох таємниць хни і не вмів уповні розкривати й упиватися магією її ритуалу, як бабця Івася.
Вже за кілька днів до події – інакше й не назовеш – вона ходила весела і збуджена, наспівуючи "Ой, Марічко, чечері" та приговорюючи "От як я в п’ятницю візьму і як пофарбуюся!..", і всі відчували, скільки всього там напхано за лядою цих куцих слів: торжество й передчуття, очікування й нетерпіння, спогади про минуле, яке так і не розвинулося в майбутнє, мрії про нездійсненне, пристрасть до вічної краси й молодості, надії на диво, невтолена жага подорожей, пригод, післясмак снів про сухий спекотний вітер у подолах легких, мов шепотіння, суконь, і про разки гострих дощових краплин, що хлещуть по розпашілих щоках, і водорості, що заплуталися в мокрому просоленому волоссі, і чиїсь пальці, що знічев’я вибирають із зачіски ці покручені мокрі рослини, так делікатно, так обережно, що ніби їх тут і немає, і не було ніколи – чи то водоростей, чи то цих ніжних чужинських пальців.
У цих словах ("От візьму і як пофарбуюся!") сплескувала вся жіноча її енергія, сила й бажання завдати сконцентрованого удару. Так, ніби вона вірила: цього разу вона вкладе у дію себе всю, від мізинців на ногах – і аж до обтяженої хною маківки, і все нарешті зрушиться, камінь вилетить з-під колеса і її понесе вперед, до обрію, де тільки-но починає сходити сонце.
Дід Зеньо на ці її настрої бурмотів собі під ніс:
- Ти б спершу зрозуміла, чого сама хочеш.
Бабця Івася клацала язиком і роздратовано махала на нього рукою. Те, що вона мала на увазі, знову відчитувалось із неправдоподібною легкістю: ніби не ясно, що це ти у всьому винен.
Хну вона не заварювала окропом. Готувала її десь за добу до використання. Ножицями для риби зрізала тонкі смужки з кількох паперових пакетиків і висипала зелений порох до гуцульської керамічної миски, розписаної півнями. Тоді нахиляла обличчя, заплющувала очі і принюхувалась.
Бабця Івася стверджувала, що найкраще хну настоювати на сокові цитрини. Саме так навчила її колись пані Зуза, покійна Зузанна Футерец з Дори, химерна особа, про яку начебто не варто було говорити, але бабця Івася, звісно ж, говорила.
Колись пані Зуза принесла бабці Івасі металеве пуделко із кольоровим зображенням профілю єгипетської цариці. Напис на пуделку повідомляв: EGYPTIAN HENNA. "Та хенна була транспортована пароплавом з Нового Світу", – сказала пані Зуза. – "Спеціяльно для мене". "Ні, ні, ні", – палко заперечила бабця Івася, – "я не збираюсь фарбувати волосся". "Зараз ні", – спокійно мовила пані Зуза, – "але рано чи пізно зберешся. Хенна добре укріплює і дає багато жіночої сили. Ось я більше волосся напевно не фарбуватиму". Вона скинула капелюшок і бабця Івася зсунулась у фотель, так міцно вхопившись за лаковані бильця, аж побіліли кісточки пальців. Дрібна, мов дитинча, пані Зуза стояла перед нею, тримаючи в руці бордовий фетровий капелюшок з пір’їною і хитро посміхалася. Світло зі скляної люстри відбивалось від гладкого та голого черепа так приголомшливо, що здавалось, сяйво випромінює крихітна стареча голівка, обтягнута тонкою шкірою, сухою, мовби папір, поцяткованою ясно-рудими плямками.
Бабця Івася мало не зомліла тому, що всеньке життя, себто добрячих сорок років, захоплювалась волоссям пані Зузи. Упродовж сорока років вона була пристрасною послідовницею релігійного культу під назвою "Волосся пані Зузи".
Про це диво бабця Івася могла розповідати безупину. Навіть не розповідати – вона співала, заливалася соловейком, підкріплюючи свої трелі танцювальними пліє та фуете. Згідно з цією оперетою, пані Зузанна Футерец мала гриву, що закривала коліна, густу настільки, що її неможливо було прочесати пальцями, на дотик – мов найтонший і найделікатніший шовк, мов тепла олива чи відвар льону, кольору стиглого вересового меду, липового цвіту, серпневих груш, обважнілих від соків, кленового листя в останній день запізнілого бабиного літа. Пані Зузанна Футерец завжди вкладала собі елєґанські високі зачіски, що підкреслювали її аристократичну поставу – "тюрбан", "еґлон" (крило орлятка), "шолом", любила завивати пасма на гарячі щипці, помилково називаючи цей процес "ондуляцією", зав’язувати тугий вузол на потилиці, прикривши волоссям вуха у стилі Клео де Мерод. Для підтримання досконалого порядку на голові слугували тисячі гострих шпильок з коштовними блискучими голівками, мідні, срібні й золоті заколки у формі бабок, метеликів, чудернацьких хвостатих птахів та екзотичних квітів, гребінці з інкрустаціями й гравіюваннями. До її слабкостей належав прийом розплітання: ні сіло ні впало пані Зуза могла одним чи кількома точними рухами висмикнути із зачіски прикраси, що тримали конструкцію на місці, і присутні сліпли й німіли від іскристої тонни кукурудзяного борошна, що ліниво сипалося на підлогу, від пінистої хвилі темного гіркого пива, що здіймалась над їхніми головами, закриваючи білий світ, і наступної миті ховала їх під собою, геть вражених, переможених.
Пані Зуза навчила бабцю Івасю простого прийому життєвої рівноваги: що б не діялось, які негаразди не брали б тебе в облогу, дихаючи в обличчя своїм безсоромним духом гнилизни, ти, дитинцю, висмаруй коси розтопленим маслом, квасним молоком чи сметаною, а найкраще – оливою (я користаю рицинову, від неї кожен волос набирає сили і починає лисніти, як водна гладь), добре вмасуй теплу оливу до шкіри голови, не омини увагою жодної точки на своєму черепі, а коси твої, не надто туго заплетені, хай просякнуть речовиною, хай вона із них майже сочиться та скрапує; звий їх сонною гадиною на голові, оберни теплою хусткою і напівляж на софу, прислухаючись, як пожадливо кожна твоя клітина вбирає поживну амброзію, якою вдячністю наливається голова, як розімліло пульсує кров у мозку, прояснюючи думки, роздмухуючи хмари на обрії, роблячи світ чистим і ясним, мов перлина. Візьми тузин свіжих пташиних яєць, білки відклади в зимне місце, спечеш із них потім пінку, а кожен жовток дбайливо вийми з міхурця. Розітри жовтки з медом, додай дрібку цинамону, розбитого в ступці на порох – він буде пробуджувати зі сну нові волосини, а фрезура пахнутиме, як теплий штрудель. Розплети свої тлусті коси і щедро висмаруй їх яйцем. Можеш додати до яйця кашку з житнього борошна і гірчиці (тільки дивись, аби не була дуже зла, не попечи голову, дитинцю). Завари череди, хмелевих бруньок, кропиви, ромашки, м’яти, липового цвіту, дубової кори, цибулевого лушпиння і, добре виполіснувши коси у великій мидниці водою з потоку, сто сімнадцять разів сполосни їх пахучим відваром. Висуши коси в саду чи над джерелом, можеш загорнути їх шовковою хустиною. На другій шовковій хустині, дитисю, мусиш спати, аби твоя фрезура була гладкою, як люстро: най кожна почвара, яка себе в ньому побачить, добре роздивиться власне лице. Треба мати волосся гладке, щоб було в нім видно кожну голку кожної смереки, кожну пір’їну кожного яструба, кожну кулю кожного пістоля.
Пані Зуза страшно дратувалась, розповідаючи, що люди здебільшого заливають хну окропом. Її ображало це особисто. Вона блідла, стискала кулачки, зціплювала зуби й випинала догори своє гостреньке гуцульське підборіддя. На щоках палахкотіли дві кармінні айстри.
Заливати хну окропом, казала пані Зуза, це як запивати горілку вугіллям. Хна любить квас – цитрини, помаранчі, вишні, можна навіть настояти її на морквяному або яблучному сокові. Можна й на вині або оцті – але так буде смердіти. Ще більше смердить, якщо дати квасне молоко. Якщо до хни додати яйця, вночі голова тхнутиме мокрим псом. Буряковий сік і відвар кореня марени слід додавати, якщо хочеться, аби волосся відблискувало пурпуровим. Трав’яні чаї є легко квасними і дають гарний запах. Чорний чай поглиблює брунатний колір. Кава пахне кавою і додає до барви мідного блиску (хоча дехто його називає іржавим). Мед і цукор роблять масу пластичною. Бездонний відтінок можна отримати, якщо помножити шкаралущу волоського горіха на його листя й перетинки горіхів. Хна любить поєднуватись із дрібно перемеленими індійськими травами: брінґараджем, німом, брамі, тулсі, шафраном, сандалом, індійським аґрестом амалакі, який, у поєднанні з хною, притлумлює гарячі відтінки, тому колір стає спокійнішим.
Звісно, існує ще пудра з індиґоноски – джерело темно-синьої барви. Разом із порошком індиго хна здатна зробити волосся темнішим – а навіть чорним, як ґавине крило. "Чорним, аж синім" волосся буде тоді, якщо спершу накласти на нього кашку з настояної на цитриновім соку хні, загорнути голову в проолієний папір, а тоді – вовняну хустку, і взяти гарячу купіль з липовим цвітом. Добре було б водночас повільно висьорбати чимале горня трав’яного настою, куди незле додати того ж липового цвіту, сушеної малини, суниці і листя порічок.
(Варто зазначити, що пані Зуза мала на диво міцне здоров’я і вкрай пружні стінки судин).
Нехай пані засим гарно виполоще коси чистою водою, і накладе наступну кашку – щойно залиту гарячою водою пудру індиго, куди слід докинути дрібку солі. У такий спосіб іздавна фарбували килими, тож будьте певні, моя кунице, що ваше футерце візьметься незгірш. Якщо до гарячої купелі ясна пані вже не мають охоти, то можна, бодай же, вкластися під перину, набиту гусячим пухом – і добре впильнувати, жеби у пані-гусочки не були зимні і мокрі ноги, як то часто з такими слабими панями буває.
Най пані заплющить очі і потече думками до древнього Константинополя чи Смірни, де на ринку, серед безсоромно яскравих насипів із прянощів, сушених фруктів, цукатів, горішків, серед чудернацьких плодів, схожих на козяче вим’я, серед килимів, золота і шовків, дзиґарків, лямп і люстер, свіжої риби, м’яса боспорських драконів, кольорових пацьорків і тютюну бородаті панове Бояджіян, Соханджіян, Тахіз та Караджеосян, в коротких білих кафтанах, червоних шароварах, довжиною до коліна, жовтих чоботях, з головами, пов’язаними білою чалмою, викладали з пахучих мішків спеціальними ополониками зелений порох, мов дрібно перемелену лугову траву. Най пані забуде про встид і зазирне одним очком до арабської лазні, де на білій лежанці випростав вперед ноги тлустий хлоп, прикритий простирадлом, і вдоволено покректує під вагою іншого хлопа – сухішого, жилавішого, із високим лисявим чолом, який видряпався аж на карк товстунові і старанно місить того стопами, масуючи плечі. Тут прислужники і прислужниці накладають гостям на вуса, волосся і бороди теплі зелені кльоцки, і ті сидять, по вуха в багні, і грізно виблискують чорними, як сушені сливки, очима.
Видите: дві марокканські жінки у просторих білих одежах сидять під фісташковим або аргановим деревом. В однієї на голові – тонка строката хустина, пов’язана складними вузлами. На зап’ястях і передпліччях брязкають браслети, у вухах коливаються великі кільця. Темна шкіра, густо намащена олією, виблискує на сонці. Світло заломлюється в мікроскопічних крапельках жиру, що наповнюють пори, і вони перетворюються на діаманти, що сяють різними кольорами. Інша жінка тримає в руках важке дзеркало, прикрашене коштовними камінцями і спостерігає, як подруга вкладає її вологі чорні коси, вдихаючи їхній задушливий терпкий запах і виплітаючи з них стрункий узір.
Якщо ви мчите, розкинувши крила, десь у найвищих шарах атмосфери, розчахніть якнайширше свої канали чуттів і всотайте мою раду: стиште політ, м’яко увійдіть в тропосферу і повністю зануртеся у наявний вид хмар (відповідно до міжнародної класифікації). Тепер обережно вистроміть обличчя знизу і погляньте на Європу другої половини дев’ятнадцятого століття: на всю цю кіптяву і дим від парових машин та двигунів внутрішнього згоряння, на мляве й примарне світло газових ліхтарів, на парові кораблі й залізниці, Кришталевий палац у Лондоні, Ейфелеву башту в Парижі, вокзал у Гамбурзі, на схарапуджених вайлуватих людей в чепцях і циліндрах, рукавичках, пантофлях, нічних ковпаках, корсетах і підштаниках – вони мають такий вигляд, ніби довго-довго, протягом кількох століть солодко спали, запорпавшись у перини, солому та мішки з борошном, і раптом зіп’ялись на рівні ноги, розбуджені гудком із текстильної фабрики. Придивіться пильніше! Ви бачите сонячно-полум’яні цятки, яких із кожним роком стає дедалі більше та більше? Це, мої рідненькі, голівки європейських жінок, пофарбовані хною. Запалюються, як зірки, і палахкотять дедалі яскравіше, дедалі пристрасніше. Пофарбовані хною нігті на руках і ногах, орієнтальні візерунки на шкірі, турецькі та персидські килими, клаповухі сукуленти, приручені гепарди та варани, запахи масел і прянощів – всі ці казкові декорації тягнуть до Європи зі Сходу, оздоблюючи ними вигаданий (чи витягнутий назовні з далеких заборонених закамарків) світ. У своїх будуарах вони фантазують про гареми, що бачаться їм повними рахат-лукуму, шовків і солодкого пташиного співу, а не звичайними в’язницями для рабинь.
Але вертаймо до хни. Ось, скажімо, мадам Патті – Аделіна Патті, колоратурне сопрано, улюблена виконавиця Джузеппе Верді. Вона гастролює Європою, Росією та Америкою, витьохкуючи своїм кришталевим голосом під урочисті розкоти овацій. Чоловіки погрожують убити себе, якщо погляд вологих темних очей Аделіни не зупиниться на них бодай на мить. Жінки заздрять їй і прагнуть бути на неї схожими: нехай не голосом, не славою, не багатством, не широкими й густими бровами – то хоча б тим, що також фарбуватимуть волосся хною.
Хенна не робить тебе кимось інчим, не нищить тону і співу твого волосся. Вона обіймає кожду волосину, отуляє її, як матір своє дитя, оберігаючи від злої бурі, від перунів і блискавок. Вростає в неї, роблячи міцнішою. Примушує твою барву засяяти голосніше, наповнює її гарячим вином, світлом, вогнем. Хенна – як сонячний промінь, в якому танцює пил.
Мені доводилось багато разів чути такі химерні слова у своїй голові – зазвичай десь поміж сном і прокиданням, коли за вікном починало сірішати. В такі моменти образи мені не снилися, і я точно знала, хто я і де перебуваю, що от-от прокинусь і почнеться звичний день. А в голові крутилися слова, з них снувалися розповіді, іноді я впізнавала в них свій голос і свої інтонації, хоча зовсім не розуміла, звідки беруться ідеї. А часом ставало навіть моторошно, бо мій голос робився чужим, незнайомим, вищим, хитрим, химерно інтонованим, і слова, що впліталися у монолог, часто були не моїми, навіть мені незнайомими.
Чи це нашіптувала мені на вухо пані Зуза? Не знаю. Я ніколи її навіть не бачила. Вона зникла за місяць до мого народження.
Читайте также:
Литературный спецпроект. Ирина Цилык: эксклюзив для Vogue.ua
Литературный спецпроект. Наталка Сняданко: эксклюзив для Vogue.ua
Литературный спецпроект. Ирена Карпа: эксклюзив для Vogue.ua
