Берлінський стиліст Франк Петер Вільде — один з найпалкіших прихильників України та української незламності. Його "ліфтолуки", сповнені жовто-блакитних символів, бачили, здається, всі. З нагоди першої річниці платформи United24 він приїхав в Україну. Ми розмовляємо про сміливість говорити, про важливість бути почутим, про диктатуру та світовий порядок, про інститут інфлюєнсерів та силу підтримки.
Травень зазвичай — найкращий час відвідати Київ, але цього року травень — особливо жорстокий через постійні ракетні обстріли росії. "Одна справа — підтримувати Україну з Берліну, інша — бути тут", — каже стиліст. Про свою поїздку не сказав навіть мамі — вона б не витримала хвилювань. На щастя, йому не доводиться чути звуки вибухів та тривог, — і з України він повезе враження про залиті сонцем вулиці Києва, смачну їжу, теплих людей та каштани, що квітнуть.
Чому ви відчуваєте сильний емоційний зв'язок з Україною?
Так було не завжди. Маю зізнатися, мало знав про Україну раніше. Проте все змінилося, адже зараз я повністю занурений в допомогу. За час війни стільки дізнався про її культуру, музику, їжу, моду, людей — і абсолютно зачарований. Я полюбив Україну та все, що з нею пов'язано, і хочу відкривати це світу. Бо він може багато втратити, якщо росія виграє у цій війні.
Вірю, що Україні надважливо використовувати увагу, що прикута до країни зараз. Адже до недавнього часу, до повномасштабного вторгнення, Захід розглядав Україну та країни Балтії як пострадянські держави, а не окремі країни з власною ідентичністю, мовою і культурою.
На щастя, я мав інший погляд, бо багато працював у Східній Європі — в Болгарії, Румунії, Польщі. Проте чимало німців, включно з політиками, ніколи особливо не переймалися. Мовляв, яка різниця, кому належить Крим. Хіба Україна — стара країна? І мені завжди хочеться спитати: а де ви були весь цей час?
Як би там не було, але весь жах навколо Україна має використовувати, щоб розповідати власні історії.
Чим закінчилася ваша історія з забороною фотографуватися в ліфті?
Я переміг. Мене б ніщо не зупинило!
Все почалося з того, що менеджер-управитель будинку спробував заборонити мені публікувати фото, зроблені в ліфті будинку. Він згадував все, від Google Street View до приватності сусідів. Але ж жодне моє фото не розкриває локації та не порушує права на приватне життя. Крім того, я прекрасно знаю сусідів — вони підписані на мене в інстаграмі та підтримують Україну. Проте менеджер був непохитний: "Я не збираюся це обговорювати, забороняю — і крапка". Ну що ж, побачимо, — подумав я.
Дуже швидко, завдяки моїм українським друзям, сюжет потрапив на телебачення. Мене підтримали українські ЗМІ, а також United24, які зробили відповідну заяву. А ще один мій друг, український дизайнер, запропонував свого юриста (який, до речі, був залучений до розслідування терору в Бучі).
В серпні минулого року в Берліні, на престижному бульварі Курфюрстендамм, де великою мірою зосереджена російська спільнота, виставили розстріляний російськими військовими автомобіль. (На ньому намагалися евакуюватися три жінки та 14-річна дівчинка; всіх вбили росіяни. — Прим. ред.) Було багато галасу, і я, звісно, пішов на відкриття. Там я зустрів Андрія Мельника (колишній посол України в Німеччині. — Прим. ред.), а також познайомився з його юристом. "Я цим займусь", — сказав він і вступив в переписку з менеджментом.
Коротко, він зазначив, що немає в світі законів, які б забороняли людині фотографуватися в ліфті. І якщо менеджер не відкличе свої безглузді вимоги, то ми подамо до суду. Так все і закінчилось.
Як ви готуєте образи?
Я великий шанувальник Кетрін Гемнет, яка винайшла футболки з політичними слоганами. Обожнюю Стівена Майзела — він робить модні знімання, за якими завжди є історія, — і це набагато глибше, ніж просто одяг. Щодо часу — все залежить від фотографії. Іноді — кілька хвилин. Іноді — години. Як та, що я робив на честь Дня Незалежності України.
Я ледве з розуму не зійшов: три години підготовки. По-перше, ця гілка. По-друге, фігурка голуба. Ти маєш тримати все догори, позувати та одночасно робити фото.
Або фото, коли ми з United24 збирали гроші на генератори для українських шпиталів. Тоді я хотів показати темряву і мав закрити стелю ліфта, звідки лилося світло.
Або різдвяний образ, референсом до якого була Мадонна з немовлям. Я тримав канделябра, фігурку немовляти, ще щось, і мав зробити фото.
Звісно, це все не лише про одяг, а про ідею, мізансцену тощо. Я стиліст з 25-річним досвідом роботи, проте щоразу трансформувати "майданчик" ліфта, щоб він мав щораз новий вигляд, — це задачка з зірочкою. До того ж, ідея має зчитуватися. Але коли роками працюєш по той бік камери, звісно, розумієш, як висловити думку за допомогою кадру.
Але іноді я просто дозволяю говорити одягу. Чи змінюю концепцію через обставини. Так було з шарфами Gunia, яких я маю два і дуже люблю. Ми з хлопцем зробили в них красиве романтичне фото. Перед публікацією я вирішив показати його дівчатам з Gunia. Їм сподобалося. А наступного дня бомбили Маріуполь.
Про публікацію вже більше не йшлося — я просто не зміг би запостити щось легке. Тоді я зробив геть інше фото, в халаті та футболці з містами України. Кривава пляма, немовля на руках. Шарф Gunia. Проте це був вже зовсім інший меседж — сумний, тривожний… Десь на околицях свідомості я думав, що дівчата розлютяться, — проте вони згодом відписали з подякою.
До речі, і бренд, і власниці, з якими ми познайомилися в Берліні, — суцільна любов. А для мене це важливо. Мій інстаграм — не лукбук, і я жодного разу не брав гроші за публікації. Адже я не типовий інстаграмер, не модель; мені 59 — і люди мають розуміти те, що я роблю, бо вважаю важливим.
Якщо ти на виду у стількох людей, варто використовувати це гідно. Війна триває, ми маємо продовжувати боротьбу, — чи то вимагаючи надати Україні "Леопарди", чи то показуючи світові українську культуру, музику, моду.
Як починався ваш тривалий артпроєкт?
Все почалось 12 років тому, коли я викладав фото в ліфті. Але з підтримкою України все склалося саме собою. Я був упевнений, що стануться страшні події. Всі ці російські війська, які зібралися біля кордону з Україною… Все це мало надто небезпечний вигляд. Тоді я опублікував фото "Don't look now".
Події, що відбувались 24 лютого, мене не здивували, — я розумів, на що здатна росія і що вона зробила з Грузією, Кримом та Донбасом. Мені іноді здається (не знаю, може, я й помиляюсь), що анексію Криму росіяни використовували як тест-драйв, щоб подивитися на реакцію Заходу. Але оскільки їм це зійшло з рук, санкцій було небагато, Північний Потік будувався, — диктатор путін лише переконався у власній безкарності.
Мій дід воював на боці гітлерівської армії, тому я розумію, про що говорю. Ми маємо вчитися з власної історії та пам'ятати: диктатори — кровожерливі, дай їм один шмат — вони захочуть інший. Це треба зупиняти.
Підтримка України була для вас чимось природним, так?
Абсолютно. Я навіть не роздумував. Бо це — про свободу бути собою, бути вільним та незалежним. Все моє життя — про це.
В моєму поколінні не існувало геїв. Проте я вирішив, що буду жити відкрито та щиро. Що буду триматися за руки з моїм хлопцем на вулиці. Боротися, щоб кожен та кожна мали право на щастя. Буду відкритий з батьками. Такий ось я. Це не про вибір між солодким та солоним, це природа.
Я можу не вписуватися в суспільні стандарти, проте знаю, що моя правда, і вірю в те, що роблю. Не чиню шкоди нікому, допомагаю суспільству. І ніхто не має права казати мені, що щось із цим не так. Демократія починається з сексуальності — це база.
Мої німецькі друзі казали: "Обережніше зі своїми образами, в Україні багато гомофобів". Проте я експериментував з короткою сукнею або тюрбаном, цілував свого бойфренда. І знаєте що? Українці приймали це. росіяни гомофобні, а українці — ні, і в цьому різниця. росія йде в абсолютно іншому напрямку. Але ж під тиском не побудувати щасливого активного суспільства; в страху люди не розвиваються. Це закон природи.
З якими українськими брендами ви встигли попрацювати?
Одна з останніх колаборацій — з апсайклінг-брендом Starchak та співачкою Jerry Heil. З Jerry ми познайомилися рік тому в Берліні, — обожнюю її та її музику. Вона уособлює для мене всю сутність України — безстрашна, смілива, невинна, надзвичайно красива та сильна.
Піджак Starchak я спочатку побачив в берлінській крамниці, сфотографувався в ньому — і взяв час подумати. Згодом натрапив в інстаграмі на фото Jerry в такому ж. Звісно, мені терміново знадобилося купити його. Дзвоню до магазину, а вони кажуть: "Вибачте, продано". Тоді вже я зв'язався з брендом напряму і купив, нарешті, свій. Згодом це знайомство виросло в співпрацю.
У мене є кілька вишитих сорочок Etnodim. До речі, це цікаво з точки зору моди: з початком повномасштабного вторгнення Україна повернулася до свого коріння. Ще не так давно панувала спортивна мода, об'ємні речі в стилі Balenciaga. Проте зараз люди з цікавістю відкривають для себе власні сарторіальні коди. За великим рахунком, це протилежне від того, чого хотів досягти путін.
Як вам співпрацюється з United24?
Я одразу погодився підтримати платформу. Мені надіслали якийсь мерч, і я обіграв його в своїх образах.
United24 — круті: вони збирають на підтримку армії, на відновлення будинків і на медицину. На Різдво ми збирали гроші на генератори для українських лікарень. Зняли зворушливе відео, де є сюжет: типовий німець святкує Різдво, і раптом світло гасне. Потім я пояснював на камеру, як люди вимушені святкувати Різдво в Україні… Тоді нам вдалося зібрати багато!
Мені іноді дорікають: "Знов Україна? Але ж є стільки інших напрямків, де потрібна допомога". Пояснюю: якщо не концентруватися, не досягнеш успіху. А іноді перепитую співрозмовника: "Добре, а що саме робите ви?" І швидко з'ясовується: нічого. Тому за доріканнями часто — дріб'язкове виправдання власного невігластва. Тож я радо роблю те, що можу.
