Про зимові традиції старого Києва розповідає дослідниця ялинкових прикрас, кураторка різдвяних виставок, авторка книг Марина Лукʼянова
Святки: структура свята і театр міста
Зимові свята у старому Києві мали чітку обрядову структуру, пов’язану з церковним календарем і народною традицією. У ХІХ столітті цей період називали Святками: від Святвечора 24 грудня до Богоявлення 6 січня. Святки поділялися на "Святі вечори" — спокійний родинний час, і "Страшні вечори" – період активних народних розваг, колядок і вечорниць.
Святкові дні також розмежовувалися за віком: перша неділя призначалася для дитячих свят, друга — для дорослих забав. У міському середовищі Києва така система поєднувала давні звичаї з новими формами дозвілля, формуючи особливу міську різдвяну культуру.
Важливим елементом свят був вертеп – двоярусний різдвяний театр, відомий у Києві з XVII–XVIII століть, зокрема завдяки студентам Києво-Могилянської академії. Поєднуючи біблійний сюжет із народною сатирою, вертеп став однією з перших форм публічного театру в місті та символом єднання небесного і земного світів у різдвяний час.
Колядки на Подолі: студентська бідність і ритуали гостинності
Однією з найживіших різдвяних традицій Києва, особливо на Подолі, були обрядові обходи з різдвяними піснеспівами. У XVIII столітті на другий день Різдва вулицями ходили не лише церковні служителі, а й студенти Києво-Могилянської академії, співаючи духовні гімни й вітаючи мешканців із народженням Христа.
Ця традиція поєднувала сакральне й соціальне. Кияни знали про скрутне життя спудеїв і приймали їх не як жебраків, а як учасників різдвяного обряду — частували їжею, іноді давали гроші. Дарування мало символічний, майже літургійний сенс і ставало актом взаємної підтримки громади й молоді.
Київська різдвяна процесія залишалася міською за формою, але глибоко народною за змістом: не інституція зверталася до людей, а жива людська присутність. У цьому виявлялася традиція християнської гостинності, де святкування починається з відчинених дверей.
Цехи, хоругви і памʼять: урочистості 6 січня в міському календарі
Символіка Водохреща у давньому Києві була не лише духовною, а й видовищною. На Подолі до 1830-х років зберігалася урочиста традиція: 6 січня, на Богоявлення, всі ремісничі цехи міста вирушали ходою до Дніпра для освячення води. Представники цехів виходили з хоругвами й зброєю, почесні громадяни — верхи на конях. Процесія зі стрільбою підкреслювала єдність громади, її силу та ієрархію.
Цей обряд був публічним проявом міського устрою: цехи демонстрували свій статус і духовну легітимацію, заявляючи про солідарність перед сакральним простором — водою й благословенням.
Паралельно, у Братському академічному соборі, відбувалося щорічне поминання засновників Києво-Могилянської академії, зокрема митрополита Петра Могили. Цей тихий меморіальний чин, що тривав майже два століття, наголошував на інтелектуальній і моральній основі міста.
Таким чином, 6 січня Київ існував одразу у двох вимірах — парадному й внутрішньому, колективному й пам’яттєвому. Саме ця багатошаровість робила різдвяний цикл не просто святом, а складною міською культурною подією.
Зірка над Подолом: хода, що не згасла
У різдвяні вечори Київ оживав передусім на вулицях. Від п’ятої години вечора до півночі містом рухалися колядники — здебільшого діти й молодь, які ходили від дому до дому з піснями, вертепами та різдвяними зірками. Це було не пишне святкування, а живий обряд, у якому поєднувалися віра, спільнота й щира радість.
Особливе значення мала різдвяна зірка — символ Віфлеєму й приналежності до спільної духовної події. Із нею виходили саме у вечір Різдва, дотримуючись сакральної хронології свята. Поки у верхньому місті панувала стримана тиша, Поділ і робітничі околиці наповнювалися співом колядок і рухом.
Саме тут наприкінці ХІХ століття традиція колядування й щедрування зберігалася найдовше — як жива обрядова пам’ять, а не фольклорна реконструкція. У такі вечори місто говорило своїм справжнім голосом, приходячи до кожного дому разом із піснею й відчиненими дверима.
Свято вдома і свято на балу: два світи зимового Києва
У культурному ритмі старого Києва Різдво і Новий рік існували як два окремі світи. Різдво було родинним і камерним — святом тиші, молитви й внутрішньої зосередженості. Новий рік, навпаки, мав публічний і світський характер: бали, маскаради, прийоми, паради, гучне міське життя.
Різдво святкували вдома — серед рідних, за спільним столом, із колядою й відвідинами церкви. Тут важливими були не зовнішні атрибути, а присутність, жест і спадкоємність традиції. Це було свято глибини та морального оновлення.
Новий рік у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття ставав кульмінацією світського сезону. У Дворянському та Купецькому зібраннях до ранку тривали бали й танці, де містяни різних станів зустрічалися на спільній "сцені" міського життя. Тут мали значення мода, музика, інтер’єри й соціальна гра.
Цей поділ не був конфліктом, а формою співіснування традиційного й модерного. Саме він надавав зимовим святам у Києві повноти: можливості побути і в тиші дому, і в блиску люстр — відображаючи багатошарову природу міста.
Розкіш і жереб: різдвяна благодійність київських балів
Різдвяний Київ знав не лише родинні обряди, а й світську форму доброчинності — лотереї-алегрі, які відбувалися під час балів у будинку Купецького зібрання (нині Національна філармонія України). Тут збиралася міська еліта, і саме в цьому розкішному просторі благодійність поєднувалася з музикою, танцями й публічним жестом щедрості.
Лотереї були ретельно організованим механізмом підтримки благодійних установ. Їх зазвичай очолювала дружина генерал-губернатора, формувався призовий фонд із внесків заможних родин, а участь у лотереї ставала частиною обов’язкової різдвяної програми міського бомонду.
Серед призів траплялися коштовні предмети побуту, срібло, годинники, навіть коні й запряжки. Це була не гра у випадковість, а публічна демонстрація статусу й готовності ділитися. Головним був не виграш, а участь — включеність у ритуал спільного добра.
Так київські різдвяні бали ставали сценою особливої культури, де розкіш отримувала моральне виправдання через благодійність, а доброчинність — форму красивого, публічного жесту.
Готельний Новий рік: світло, реклама і електрична ялинка
На межі ХІХ–ХХ століть у Києві формується новий тип святкування Нового року — готельний. Престижні готелі, зокрема "Гранд-отель" і "Континенталь", починають організовувати спеціальні новорічні вечері, а міські газети заздалегідь публікують рекламні оголошення, перетворюючи свято на публічну подію.
У 1900 році готель Генріха Ланчії анонсував "декорований та ілюмінований ресторан і зимовий сад, електричну ялинку та два оркестри". Це означало зміну самої логіки дозвілля: Новий рік ставав не лише родинним або бальним, а й послугою — з меню, музикою та освітленням.
Електрична ялинка стала символом цієї модернізації. Вона поєднувалася з ілюмінацією вулиць, вітрин і театрів, створюючи новий код святковості — технологічний, безпечний, контрольований. Музика оркестрів, грамофони й фортепіано доповнювали атмосферу європейського, стильного Нового року.
Так готельне святкування стало альтернативою традиційним формам — знаком міста, що входило в ХХ століття, поєднуючи комерцію, світло і відчуття свята, яке можна було замовити, не втрачаючи його чару.
Свято без сцени: камерні вечори старого Києва
Попри розкіш балів і готельні ілюмінації, серце київського зимового свята часто билося в іншому ритмі — тихому й домашньому. Це були неофіційні вечори у колі друзів або знайомих, організовані "в складчину", де кожен приносив не лише їжу чи напої, а й музику, вірші, настрій і присутність.
Такі зустрічі не мали сценарію: хтось грав на роялі, хтось читав Шевченка, хтось ставив грамофон. Це був вільний плин розмов і емоцій, де не змагалися за ефект, а ділилися теплом. Аматорські виступи ставали не розвагою, а формою живої культури.
Саме в цих камерних вечорах формувалася емоційна пам’ять міста — через світло лампи, чай після читання, мовчазну присутність поруч. Такі свята трималися не на грошах, а на людях, і в цій тиші, наповненій сенсом, зберігалася справжня культура міського Різдва
Текст: Марина Лукʼянова, дослідниця ялинкової прикраси, кураторка різдвяних виставок, авторка книг
Фото: Набір листівок "Українська ялинкова іграшка"
Авторки проєкту: Марина Лукʼянова та Анна Семенова
