"Я хочу, щоб українці знали – у них є Ніно Катамадзе": інтерв’ю зі співачкою
З перших днів повномасштабної війни джазова співачка та композиторка Ніно Катамадзе зустрічає українських біженців у Грузії, бере участь у благодійних концертах на підтримку ЗСУ та всіма можливими способами привертає увагу до підлої війни, що відбувається на теренах нашої країни. Її 107-й день вона зустріла в Києві, де під звуки повітряної тривоги виступила з концертом на станції метро "Хрещатик", а далі повезла свої пісні та любов до Львова.
У Грузії теж була війна з росією. Остання почалася 8 серпня 2008 року і тривала п’ять днів. Тому дивуватися подіям 24 лютого не було причин. Але від цієї дати життя поступово перетворювалося на якесь пекло. У мене було відчуття, що земля перестала крутитись, а світ жити. Але весь світ знав різницю між словами "нападати" та "захищати", і як агресори люблять підміняти ці поняття. На початку війни були сподівання, що інші держави допоможуть зупинити цю війну, але виявилося, що це не так. Світ упродовж останніх 40 років жив дипломатичними відносинами, але це лише слова на папері, які нічого не вирішують, а жодні правила з агресором не працюють. 24 лютого планета прокинулася вже в іншому просторі, а ця війна показала, що міняти світ можна лише діями.
Знищувати – це політика Росії, яка дісталася їй у спадщину від колишнього Радянського Союзу. Щойно приходить нове талановите покоління, з’являється свіжа творча енергія, так агресор усе нищить. Так гине не перше покоління. І в цьому беруть участь не лише ті, хто при владі, а й усі ті, хто ностальгує за "тими часами", – цими діями вони не дають молодим людям планувати своє майбутнє. Система РС – страшна, агресивна та підступна, бо своє справжнє обличчя ховає за гаслами "все для всіх". Але кожна людина – це особистість, яка має право на свою думку та свій шлях, і не сусіду вказувати, що треба робити, і не йому нав’язувати свої тлумачення добра і зла.
Війна відбувається фізично, гинуть мирні люди. Це не віртуальна гра. Якщо світ про це забуде, то обов’язково доведеться відповідати. Нерішучість теж увійде до історії. Тому люди в кожній країні мають нагадувати своєму уряду, що від них потрібні конкретні дії. А якщо вони виберуть замість боротьби комфорт, це означатиме, що перемогло зло.
Зі мною хотів їхати син. І якби в нього нині не було іспитів у школі, то я б дозволила – таке сильне бажання в нього бути в Україні та підтримувати свою хрещену й усіх близьких. Я сьогодні розмовляла з ним телефоном і він сказав: "Ти не взяла мене із собою й абсолютно не мала рації". У свої 14 років Ніколоз дуже добре розуміє, яка трагедія відбувається в України й глибоко співчуває.
Можу чесно сказати, що в Україну я хотіла їхати відразу, але треба було діяти в Тбілісі: голосно говорити про війну, влаштовувати благодійні концерти, зустрічати моїх коханих українців у Грузії, – всіх обійняти й упевнитися, що в разі суму чи занепокоєння, у кожного з них буде своя Ніно, якій він зможе зателефонувати в будь-який час.
У перші дні не було точної інформації, хто й звідки приїхав. Ми просто ходили різними пунктами та забирали людей, щоб їх розселити. Намагалися зрозуміти, скільки жінок і дітей, які нагальні потреби, паралельно збирали гуманітарну допомогу, поширювали корисну інформацію. За цією роботою пролетіло три місяці, і тільки тепер я там, де хотіла бути з першого дня. Коли ти точно знаєш, яка в тебе мета, а твоє серце з твоїми людьми, ти не пам’ятаєш, як долаєш шлях. Я хочу, щоб українці знали – у них є своя людина, у них є Ніно Катамадзе.
Nino Katamadze Foundation у мирні часи допомагає творчим людям утілити свої таланти, але сьогодні ми де можемо, там і беремо участь. Нині ми співпрацюємо з чудовим українським брендом SAYYA. А ще опікуємося дітьми, які від початку війни навчаються в Грузії за українською програмою. І мені не хотілося б називати це благодійністю чи допомогою. Адже тут користь взаємна – ти даєш інструменти для розвитку, а тобі дають шанс залишитися людиною та приносити користь. І мені здається, що такі історії сьогодні об’єднали світ, і це перетворилося на величезну хвилю. Тепер час, коли не можна мовчати, – треба показувати, на чиєму ти боці. Деякі країни продемонстрували, що не готові вибрати бік добра. Проте, я дуже вдячна тим країнам, які підтримують Україну.
Дивовижну композицію Мирослава Скорика "Мелодія ля мінор", якою ми відкривали концерт, вибрав мій друг і диригент Ніколоз Рачвелі. Вся музика цього незвичайного концерту – результат плідної праці українських та грузинських музикантів. Репертуар вибирали так, щоб можна було грати без супроводу ритму. Я дуже хвилювалася, тому що вперше виступала в такому звучанні із сольним концертом, а потім зрозуміла, що з репертуаром, дібраним спеціально для виступу в Україні, я можу гастролювати де завгодно та розповідати світові про те, що Україна – місце кохання. І звісно, я не могла не виконати на концерті композицію "Чорнобривці". Це єдиний твір у моєму репертуарі не рідною мовою – я співаю тільки грузинською та українською.
Під час концерту я мала дуже дивне відчуття: станцією "Хрещатик" вільно лунав мій голос, а вагони метрополітену, у вікнах яких були люди, пролітали поруч і не зупинялись. І це, наче ти їдеш у потрібному тобі напрямку, але двері твого життя не відчиняються там, де ти хочеш. Але я точно знаю, що в певний момент усі двері обов’язково відчиняться там, де звучить вільний голос.
Я гуляла Києвом і вийшла до Жовтневого палацу – туди, де 27 травня в мене мав відбутися концерт (у межах всеукраїнського туру, який скасували. – Прим. ред.). І тоді я знову згадала події 2014 року, після Майдану, коли ми приїхали дати концерт 1 квітня. На вулицях стояли барикади, люди несли свічки та квіти до алеї Героїв Небесної Сотні, а в приміщеннях, де були влаштовані госпіталі, ще пахло кров’ю. Це картинка якоїсь безперервної війни, коли ти не можеш жити вільно через когось.
Сьогодні я читаю дуже страшні історії. І я пам’ятаю не менш страшні історії, які відбувалися під час російсько-абхазької війни, тому грузини все розуміють, як ніхто.
До мене вчора на концерті прийшло усвідомлення, що я об’їздила всю Україну й можу легко назвати її великі міста та із заплющеними очима уявити Крим, Донецьк чи Київ. З Україною в мене пов’язані одні з найкращих спогадів, коли я стояла на сцені. Тут ми з глядачами обмінюємося любов’ю – це не може бути роботою, бо це життя. Мої українці, які приїхали до Грузії, тікаючи від війни, і там примудрилися ділитися зі мною любов’ю, яке в них живе. Я точно знаю, що моє серце не зможе жити, якщо я перестану його слухати, тому сьогодні я тут.
В Україні живуть мої друзі, але не всіх сьогодні я можу обійняті: у Вєрки Сердючки зараз свій концерт, Андрій Хливнюк у лавах ТрО, а мій давній партнер Міша Бондаренко, який знайомив Україну з нашою музикою, – на фронті. Зараз усі залучені до спротиву і кожен чимось допомагає. Україна показала найголовніше – єдність та відданість своїй країні. Хтось це в першу секунду розуміє, хтось дозріває згодом – це складний шлях.
Я мрію, щоб Україна стала чудовою країною, я мрію, щоб Росія стала безпечною країною, а ми не переживали, що вона знову порушить чиїсь кордони й опиниться на чужій території. Щоб люди приймали одне одного такими, якими вони є. Щоб мій вибір був лише моїм, і щоб у мене завжди були сили відповідати за свій вибір. І ще мрію жити там, де мені подобається. Колись я переїду жити в Україну.
Фото: Антон Шикунов (Anton Shykunov)
