"Усі виступи тепер — наче останні": Джамала – про допомогу Україні, розлуку з чоловіком та безстрашність
Майже з перших днів війни співачка Джамала стала нашим голосом за кордоном. За останні півтора місяця артистка вийшла на сцену в десятках країн у всьому світі. В Берліні, Стамбулі, Бірмінгемі, Тбілісі та інших містах Джамала бере участь у благодійних концертах, всі кошти з яких передають на гуманітарну допомогу Україні. Про те, як знаходити в собі сили співати, коли у твоїй країні війна, чому це важливо та як пережити вимушену розлуку з чоловіком — Джамала розповіла vogue.ua
Фото: Валентин КузанЯкщо подивитися відео з виступів Джамали в Бірмінгемі, Берліні чи будь-яке інше, то буде помітно, як щоразу вона співає свій гіт "1944" зі сльозами на очах. Колись ця пронизлива пісня, яка принесла Джамалі перемогу на "Євробаченні" у 2017 році, розповіла світові особисту історію співачки, чию бабусю, кримську татарку, депортувала з рідного Криму радянська влада. Сьогодні, на жаль, ця історія стосується кожного українця, який був змушений тікати з рідних місць під обстрілами російських окупантів. У наш дім знову прийшли чужинці, вони вбивають і крадуть, і кажуть — ми не винні.
Розкажи, будь ласка, про свої відчуття в перші дні війни. Розпач, гнів, страх чи щось інше?
Я стільки разів пережила ранок 24-го в інтерв’ю та розмовах з рідними, що цей день закарбувався у свідомості назавжди. Я пам’ятаю його в кожній деталі, і не зможу пробачити ані секунди страху, який пережив мій народ того дня. У перші дні був і відчай, і розпач, я навіть пережила шок, але тепер переважає страх за рідних і страшний гнів. Останнє відчуття і дає змогу боротися далі — за правду, за нашу перемогу.
росія намагалася нас деморалізувати, налякати й захопити, але їй це бажання стане кісткою в горлі. Український народ сьогодні єдиний як ніколи. Я захоплююся кожним кроком наших Збройних сил і Територіальної оборони, волонтерами, які віддають останнє, щоби допомогти. Гнів українців породив безстрашність, яка і є нашою рушійною силою. Чужого нам не треба, але за своє ми боротимемося до кінця.
Виступ у БірмінгеміКоли саме ти дала перший концерт із початку вторгнення? Чи було складно виходити на сцену?
Після евакуації синів до Стамбула я отримала пропозицію взяти участь у нацвідборі на Євробачення в Берліні, де організатори влаштували збір коштів на підтримку України. Тоді, на початку березня, я взагалі не розуміла, як можна співати, було важко знаходити сили навіть говорити із журналістами, але я чітко пам’ятаю переломний момент. Мене набрали організатори й сказали, що під час німецького відбору глядачі надіслали €3,3 млн фондам Aktion Deutschland Hilft та Bündnis Entwicklung Hilft, що надають допомогу українцям. (Загалом кампанія зібрала €67 млн.) Саме тоді я зрозуміла, що як музикантка можу бути дієвим інструментом у цій війні. Розповідаючи історію "1944", яка тепер сприймається інакше, я можу збирати кошти на потреби постраждалих.
Відтоді ми на зв’язку з організаторами івентів з Європи, Північної Америки та Азії. Коли вони бажають організувати подію спільно з благодійними фондами, я погоджуюся на виступи. Ось ця можливість бути корисною допомагає жити сьогодні. Так, це моя маленька боротьба за можливість жити в себе вдома.
Яких нових сенсів набула твоя пісня "1944" сьогодні?
До війни це була моя особиста історія — пісня про те, як радянська влада депортувала мою прабабусю з Криму.
Але історія повторюється. Майже 80 років по тому в нас удома знову чужинці, які прийшли нищити, вбивати, морити голодом, ґвалтувати, і казати при цьому "ми не винні". Сьогодні це пісня, на жаль, усієї України. Мільйонів людей, які були вимушені рятувати своє життя під ракетними обстрілами.
Чи пишуться нові пісні?..
Ні, на написання нового матеріалу немає ані сил, ані часу. Але до війни було чимало планів — готувала низку релізів, зокрема новий альбом Crimean tatar у стилі World Music з унікальним симфонічним оркестром і водночас з народним звучанням. Абсолютно аналоговий. Це моя мрія, яку я виношувала все своє життя й працювала майже рік. До платівки ввійдуть унікальні кримськотатарські пісні — одну з них планую зіграти в Нідерландах під час телевізійного проєкту College Tour у травні.
Також працюю над піснею з реп-артистом FREEL, але про це трохи згодом.
Які питання ставлять тобі колеги-музиканти та слухачі в Європі? Чи вони насправді розуміють, що в Україні — справжня війна та геноцид?
Найпоширеніше запитання, без сумніву, — "Як допомогти?". За місяці подорожей я зрозуміла одне: поки уряди країн зволікають і зайняті політикою умиротворення, звичайні люди — діють. Попри неоднозначну стратегію влади, у Грузії тисячі людей буквально живуть нашою перемогою. В Ісландії з перших днів народ виходив на протести, а місцева молодь продає символічні футболки, влаштовує концерти, щоби зібрати кошти для UNICEF. У Литві, здається, навіть діти знають про війну і хто в ній винен.
Виступ у Тбілісі (фото Марина Карпій)За останні місяці я дала сотні інтерв’ю, у яких слів не добирала. Я завжди сперечаюся з медіа, коли вони намагаються назвати різанину в Бучі чи трагедію Маріуполя конфліктом. Але, знаєте, піснею "1944" мені вдається сьогодні сказати більше, аніж будь-яким інтерв’ю.
Який концерт за цей час був найзворушливіший для тебе?
Мені всі виступи тепер — наче останні. Намагаюся викладатися на повну, і аудиторія скрізь приймає дуже тепло. Люди плачуть. Запам’ятався Concert for Ukraine! у Бірмінгемі, який музичні ЗМІ вже назвали новим Live Aid. На ньому зібралася багатотисячна аудиторія й десятки музикантів: від Еда Ширана до Паломи Фейт.
Ти брала участь у концерті We are one в Бухаресті, до якого долучилися Том Оделл, Армін ван Бюрен та інші зірки. Чи були слова підтримки від артистів?
Том Оделл зіграв не один концерт на підтримку українців, неодноразово писав слова підтримки в соцмережах і завжди був радий зустрічі. І в Бухаресті, і в Бірмінгемі. Такі жести, слова підтримки надають упевненості в тому, що я у цій боротьбі не одна.
Для багатьох з нас, українських жінок, ця війна — ще й випробування розлукою зі своїми чоловіками та коханими. Що підтримує особисто тебе, коли твій коханий чоловік — на відстані й не зрозуміло, коли ви зможете побачитися?..
Розлука, як і багатьом, дається непросто. Але коли я дивлюся на своїх дітей, розумію, що сьогодні ця відстань між мною і Бекіром — це боротьба за їхнє майбутнє у вільній країні.
Виступ у Тбілісі (фото Марина Карпій)Ти плачеш? Чи є певний емоційний блок, як у багатьох з нас?...
Плачу, коли говорю з журналістами. Коли пропускаю жах Маріуполя, Харкова, Бучі крізь себе. Коли читаю про зґвалтованих жінок, про обстріляні зелені коридори. Волію, щоби зі слізьми вийшов увесь біль, але ще більше хочеться, щоби ми перемогли. Тому опановую себе й рухаюся далі.
