Кураторка музичної агенції "Ухо" Саша Андрусик — про серію концертів "Побудьмо тут на самоті" та війну, яка нас оглушила
Саша Андрусик — кураторка музичної агенції "Ухо". За 11 років існування проєкту "Ухо" зіграли понад 150 концертів нової музики, а в кінці 2021-го відкрили велику виставку "Корисні Копалини", пов’язану з операми, що були показані в Національній опері України у 2016–2018 роках — "Лімб" Стефано Джервазоні, "Хліб. Сіль. Пісок" Карміне Челла та "Моє зрадливе світло" Сальваторе Шарріно.
До повномасштабної війни "Ухо" стало чи не найвизначнішим явищем у сфері нової академічної музики в Україні: агенція знов повернула увагу українського слухача до таких імен, як Валентин Сильвестров чи Віталій Годзяцький, а також показала, як можна бачити та відчувати музику зовсім інакше, в проєкті "Архітектура голосу".
За останній цикл "Ухо" отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Він складався з 19 легендарних концертів з "рідкісною звуковою картинкою", що проходили з 2014 до 2018 року у різних точках Києва. Важливо зазначити, що з початком існування "Ухо-ансамблю" (ансамблю, який є частиною "Ухо") агенція тісно співпрацювала та мала постійне розташування в іншому легендарному об'єднанні — "Plivka". Там ансамбль базувався до вересня 2018-го.
Після 24 лютого велика війна багато кого поставила на паузу, і "Ухо" не стали виключенням. У листопаді 2022 року вони повернулись із першим перформативним проєктом — "Kyiv Dispatch", а в червні 2023 анонсували музичну програму із серії концертів до виставки "Ти як?".
Що "Ухо" втратили після 24 лютого, як вибудовується довіра між музикантами та продюсером, чи може змінюватись темпоральність війни і коли доречно та недоречно говорити, показувати та слухати музику під час війни — читайте в розмові Насті Калити із Сашею Андрусик.
Як війна змінила агенцію "Ухо" та вплинула на вашу діяльність?
Війна змінила "Ухо" так, як вона змінила все.
Кожен з нашої групи по-різному проживає цей досвід: хтось у Києві з "Ухом", хтось у Києві, але вже без нас, бо вирішив вдатися до прямої дії, прямої допомоги, хтось став біженцем. З кураторської частини лишилися я, Катя Лібкінд, Ян Спектор та Катя Сула, яка працює зараз із дітьми з інвалідністю та дітьми, що втратили батьків на війні. Ансамбль розлетівся хто куди — ЗСУ, люди, що концертують на користь ЗСУ і так далі.
Війна нас приголомшила.
У березні 2022-го я часом слухала інтерв’ю, які київський філософ Костянтин Сігов давав тоді французьким медіа майже щодня. В одному з них він сказав, що залишився в Києві, аби свідчити. Мене тоді вразила простота цієї формули і її точність, і я подумала, що враховуючи мою діяльність, моє основне свідчення має бути звуковим. Я лишаюся, аби все почути. Щільність звуку — і тиші — в перші тижні повністю змінили картину життя в місті. Необхідність постійно дослуховуватися до звуку смерті майже не лишає простору для музики чи публічного жесту, пов'язаного з музикою — так мені здавалося на початку.
До твоєї відповіді про "не лишає простору для музики чи публічного жесту, пов'язаного з музикою" — це нас підводить до запитання про те, чи доречно, чи недоречно взагалі, щось робити під час війни, коли ти представляєш культуру.
Це справедливе запитання, і якби всі думали, як я, то жити в Україні в ці 16 місяців було би в рази складніше. Щастя, що знайшлися люди, які весь час щось робили, виступали, говорили — на цих ниточках багато що трималося. У війни немає стабільної темпоральності, але концерт зараз — передусім можливість бути у спільності, зустрічати своїх і зберігати ритуальність життя.
У перші місяці я не могла сконцентруватися на музиці, складно було слухати твори довші за п’ять хвилин, але потім я звикла, і, думаю, багато хто так само. Ми говорили взимку з однією нашою слухачкою — професоркою фізики Ірою Івановою, і вона сказала: "Я ходжу на концерти і музичні вистави зараз не заради музики — вона для мене тепер майже закрита. Я ходжу на концерти, бо це мій протест. Так я борюся за своє життя — те, яким воно було і яким ще може бути".
Єдиний концерт, на який я змогла піти в перші пів року після 24-го лютого — фрістайл-батл на Нижньоюрківській, де виступав Jockii druce. Мені було на ньому дуже добре: фрістайл — це музика гніву і глузування. У мене було відчуття, що я прийшла у правильне місце.
У війни немає стабільної темпоральності, але концерт зараз — передусім можливість бути у спільності, зустрічати своїх і зберігати ритуальність життя
Як ти зрозуміла, що можеш нарешті продовжувати роботу і почати говорити?
"Ухо" — це невелике слухацьке та кураторське об’єднання. Наша відстань між придуманим та реалізованим проєктом довша, ніж у музикантів. Музикант може взяти інструмент, прийти з ним до слухача в місце, яке вважає правильним — і зробити точний жест. Зараз це величезна перевага, бо часто треба бути дуже швидким, адже так розгортаються події. До моменту, поки я придумала, знайшла когось і прийшла на місце, все змінюється: росія скоює новий приголомшливий злочин, і мій жест втрачає значення та силу.
Наприкінці минулого квітня я хотіла зробити проєкт, в якому б короткі напівприватні концерти (буквально: йдеш у гості до музиканта і слухаєш 20 хвилин музики, тоді ще всі жили колообігом квартир — поміж друзями) поєднувалися з нетривалими інсталяціями, розкиданими по місту, наче секрети. Прийшов в аптеку чи під квітучий кущик, послухав 10 хвилин крихкої, красивої музики — і пішов далі. Я навіть почала все збирати, але потім ракети вдарили по будинку на Глибочицькій, недалеко від нас — ми були вдома, з дітьми. З'явилося відчуття фізичного оглушення. Так стало зрозуміло, що це все — не на часі, гра, навіть лікувальна, — не на часі.
Тоді ми повернулися до проєкту, який почали розробляти декілька років тому, — рекордингового лейбла. Ми захотіли записати і видати те київське, українське, що нам здається цінним і з чим слухач може лишатися наодинці тоді, коли для нього це доречно. Після цього, наприкінці червня, зі мною зв'язалася Вікторія Вітренко, співачка, з якою ми працювали в опері "Хліб. Сіль. Пісок". У 2021-му вона замовила п’ятьом композиторам твори для голосу і фортепіано, присвячені її колезі, флейтистці Марії Колесниковій, яка вже кілька років відбуває термін у білоруській в'язниці за організацію протестів. З цього склалася величезна робота на півтори години музики, пів години з яких припадають на неймовірно сильні твори Алли Загайкевич та Максима Шалигіна. Після 24 лютого вони суттєво реконтекстувалися.
Віка запропонувала мені спродюсувати цей запис — і під кінець серпня ми на 10 днів закрилися в Музичах під Києвом, у студії Германа Сафонова.
Коли ви презентуєте лейбл та перші платівки?
Лейбл стартує у серпні або вересні. Після роботи з Вітренко ми опрацювали список того, що хотіли би записати насамперед, але це виявилося складно зробити в Україні, бо більшості музикантів на той момент просто не було. Тоді ми поїхали в Штутгарт і зробили невеликий фестиваль, під час якого з'явився запис "Ухо-ансамблю", спільна робота Євгена Громова і американської скрипальки Рейчел Кобляков, а також платівка Олексія Шмурака та Олега Шпудейка. Ми розпочнемо з цифрових релізів, а перші платівки з’являться взимку. Лейбл матиме назву Kyiv Dispatch — у слові dispatch присутня воєнна конотація ("депеша" та "повідомлення"), слід якої збережеться і далі, коли війна скінчиться.
Наступне питання про мову, яку ви використовуєте, що мене завжди дивувало та чіпляло в хорошому сенсі. У першому вашому пості після початку великої війни ви пишете, що "відважуєтесь" щось сказати, а на цей раз зазначаєте, що вам "складно наважитись". Думаю, це нас також відсилає до пошуку того, що і як можна говорити через музику, коли все навколо робить тебе оглухлим.
Чим довше ти мовчиш, тим важче вступити в розмову, особливо в таку, в якій абсолютно всім є що сказати. Ми готували маленький фестиваль на підтримку лейбла, який сподіваємося зробити в серпні — з нього і мали би почати розмову, але наприкінці весни Оля Балашова та Ukrainian Museum of Contemporary Art запропонували нам зібрати музичну програму для виставки "Ти як?". На початку мені не здалося це хорошою ідеєю. Я досі не впевнена, що настав час для такої виставки, де ми всі можемо дивитися і бачити архів війни. Але "Ти як?" — це подвиг, і мені хотілося б його підтримати: люди наважуються під час війни створювати Музей сучасного мистецтва, про який вони мріяли багато років, і розуміють, що без архіву він нічого не вартий.
Чим довше ти мовчиш, тим важче вступити в розмову, особливо в таку, в якій абсолютно всім є що сказати
Давай тут і перейдемо до програми концертів "Побудьмо тут на самоті". Всі її твори написані після 24 лютого, але як ти взагалі знаєш, що ви берете, а що ні?
Музики, написаної з 24 лютого, дуже багато, і в цих трьох концертах ми показуємо її крихітну частину — щось, що на перетині цікавого нам і принципово можливого в реалізації зараз. В основному це сольні та камерні твори або електроніка. Багато музикантів зараз не тут, а отже сцена, яка й так не дуже велика у Києві, дає свої обмеження.
Нам дуже хотілося, наприклад, показати квартет Максима Коломійця, який він написав восени торік на замовлення Amaryllis і вважає одним із найкращих своїх творів to date. У Києві зараз є лише один квартет, який міг би це зробити – Nota Bene, але вони зайняті і для того, аби це вийшло, нам потрібно було би планувати такий концерт за кілька місяців.
Електронна програма фактично відштовхнулася від того факту, що ми не змогли би зараз показати жодного з великих ансамблевих творів, які за цей час написала Алла Загайкевич, — але і уявити без неї цю серію теж не могли. Отже ми взяли її електроніку і вже під саму ідею такого концерту запросили авторів, які нам цікаві, — Георгія Потопальського (ujif_notfound), Еда Сола, Остапа Мануляка та Юрія Самсона. Самсон і Ед Сол — з Нової Каховки, перший не так давно звідти вибрався, у другого там лишаються батьки. В Українському домі звучала музика, створена в окупації (Inmostones Самсона), і музика, яка є прямою реакцією на підрив ГЕС ("Дамба" Еда Сола) — це було для нас важливим.
У недільному концерті одразу троє композиторів, з якими ми співпрацюємо вже близько десяти років — Олексій Шмурак, Максим Коломієць та Ігор Завгородній. Не буде перебільшенням сказати, що ці троє в українській музиці цікавлять нас найбільше. У березні 2022-го Максим написав у Києві шестихвилинну річ для бандури — "Бачив твоє відображення в дзеркалі річки. Ти стояла на іншому березі". Вона лишає глибокий відбиток, і якби концерт тривав 6 хвилин, я б показала лише її — і це все одно стало б слухацькою подією. "Лакрімоза" Ігоря Завгороднього, музика для скрипки соло, написана у лютому 2023 року на замовлення Ореста Смовжа, ще одного визначного скрипаля нової української музики. І це про прекрасну історію, як музиканти підтримують один одного — за циркуляцію музики відповідає сама спільнота. "У ледь помітному шипінні волосу смичка на струні з'являється ще менш помітний бароковий passus, що сповіщає про величезну катастрофу – так ніби у кожному, навіть ледь чутному звуці, оселився зменшений до мікроскопічного оркестр", — ось так сам Ігор її анотує.
Твір, який дав назву концерту та всій програмі — Quitely Олексія Шмурака та Олега Шпудейка з альбому Liebestod — на вірш Володимира Свідзінського, вбитого НКВДистами у 1941 році. Liebestod, можливо, одне із найважливіших музичних висловлювань цього року, що триває вже 16 місяців. Ми показали його прем'єру у Штутгарті в листопаді і хочемо видати на Kyiv Dispatch першим релізом.
Нам також потрібно було визначити, з чого в принципі почати — чия музика після тривалого мовчання має звучати в цій серії першою. І це, зрештою, не було так складно: першою ми поставили музику Валентина Сильвестрова, яку він писав буквально в дорозі, коли був змушений покинути Київ у березні 2022-го, а далі – Віталія Годзяцького, друга Сильвестрова, який попри все залишився в Києві. Сильвестрову — 85, Годзяцькому — 86, їхні фортепіанні твори блискуче виконав Євген Громов.
Якщо говорити про таких музикантів, як Сильвестров, то яким чином ви формували довіру у великих композиторів до "Ухо"?
Сильвестрова ми здивували концертом "Кронос-квартету" у 2013 році. Це був наш перший великий проєкт, який вдалося організувати з допомогою Мар'яни Садовської. На момент розмови з ними ми встигли зробити лише 15–18 концертів, але вони дуже хотіли в Україну і вірили Мар’яні.
А скільки в "Ухо" взагалі було концертів?
Зараз десь за 150, а тоді ми щойно почали, буквально кілька місяців минуло. "Кронос" якраз мали отримати новий твір Сильвестрова, "Третій струнний квартет", який вони у нього замовляли. До цього музика Валентина Васильовича в наших програмах вже звучала, але тоді він вийшов на сцену Театру Івана Франка під овації 800 слухачів. Згодом сказав, що це був тріумф – до цього його музика у таких великих і заповнених залах в Україні майже не грали. Відтоді він нас запам'ятав.
Наступний великий проєкт Сильвестрова був на його 80-річчя. Ми робили марафон музики Сильвестрова у Plivka: в один день показували всю його камерну музику авангардного періоду.
А Годзяцький?
З ним ми познайомилися, коли я писала музичну статтю для книжки про українських шістдесятників Лізавети Герман та Олі Балашової.
Після початку вторгнення він залишився в Києві, на Виноградарі. Годзяцький, як і Сильвестров, був колись учасником гуртка "Київський авангард", і серед іншого — він піонер української musique concrète. У 1970-х його вигнали зі Спілки композиторів, і єдиною доступною роботою для нього стало тоді викладання в музичній школі. Вже 50 років минуло.
У грудні ми знову зустрілися з ним на дні народженні Євгена Громова, якому Годзяцький тоді подарував нову фортепіанну сонату. Ми показали її на першому концерті для "Ти як?". Він почав її писати у 1962-му, а закінчив от зараз – через 60 років.
І це певний жест, що він дарує і дозволяє грати?
Так, це жест дружби, і в сонаті окрім іншого є тема Нестора Махна, яка для Годзяцького пов'язана з Громовим, тому що він вважає Женю анархістом.
День народження тоді закінчився, ми вийшли на вулицю, згасло все світло, бо це було якраз під час масових російських атак на інфраструктуру, просто морок. Ми з Яном пішли додому в один бік, а Годзяцький рушив до метро. І ця постать старого, який іде спокійно і бадьоро в темряву, без тіні страху чи сумніву, щойно презентувавши свою нову сонату дорогому другові, молодшому за нього на 30 років, дуже нас вразила і підтримала. Мені було важливо, щоб Віталій Олексійович прийшов на концерт, аби зустріч із ним могла так само підтримати і наших слухачів.
Розкажи, будь ласка, про нових музикантів.
Ми не знали про існування цих музикантів до травня, коли я потрапила на концерт Центру музики молодих. У проєкті брали участь 10 композиторів. Наприкінці фінального концерту вони вийшли на сцену для поклону, і в цьому було так багато надії, що мені стало легше жити просто від цього видовища.
З набору ЦММ ми обрали три твори — "Ходіння по колу" Геннадія Бойченка, "Творення" Володимира Руденка та "Shapes of White #2" Максима Іванова.
Це був перший концерт після довгого мовчання, тому цікаво, як саме змінилася публіка? Не в тому сенсі, що прийшли інші люди, а як вона зараз реагує?
Реакція на все зараз загострена, і якісь речі спрацьовують дуже прямо. За мною на концерті сидів хлопець, який плакав всі 20 хвилин "Семи п’єс" Сильвестрова. З іншого боку, були й протилежні відгуки — що сконцентруватися складно, або що із музикою Сильвестрова, світлою попри все, не виходить зараз з'єднатися.
За мною на концерті сидів хлопець, який плакав всі 20 хвилин "Семи п’єс" Сильвестрова
Ми торкнулися цієї теми раніше, але наскільки зараз великий попит на українських музикантів всередині та ззовні країни?
Величезний і тут, і там. Потрібно розуміти, що зараз унікальний момент для української музики. Жоден наш музикант ніколи не хотів би такою ціною потрапити під цей софіт, але так вже трапилося. У наступні роки ми чутимемо багато української музики на важливих майданчиках. Я знаю про кілька великих проєктів, які поки що не оголошені публічно, але впевнена, що їх значно більше. Всередині країни також є запит, і це видно навіть по тому, як люди скуповують квитки.
Якщо говорити не про нову академічну музику, а про молоду українську сцену загалом, за ким ти слідкуєш?
Я зовсім трохи слідкую. Мені подобається те, що відбувається з хіп-хопом — що от він з'являється. Цікаве враження від перемикання поп-виконавців на українську мову. В українській фонетиці більше глибоких звуків, і часто в тих, хто розмовляє або співає українською, трохи міняється тембр. Це майже завжди личить співакам і співачкам.
Сильне враження справила вечірка "Схема" у травні. Вона проходила вперше за кілька років, і для відвідувачів стала терапевтичною підтримкою. Ми знаємо, що їхній резидент — Тимур Джафаров, відомий як John Object, з перших днів у ЗСУ. Я була на "Схемах", де він грав, але цього разу дивилася на його аудиторію і думала про те, що от він колись грав для мене і цих сотень, тисяч екстатичних людей, а тепер став між нами і смертю; і що цей слухацький досвід – коли слухаєш музику чиєїсь відсутності – насправді дуже трансформативний.
Яким "Ухо" ніколи не буде після 24 лютого?
Невинним. Ми всі побачили, яким нещадним може бути життя. Ясно, що знання про це існувало і до нас, але наше покоління зростало в Україні з упевненістю, що нічого подібного з нами ніколи статися не може. І от дізнатися, що може — означає назавжди змінитися.
Катастрофи людяності ставалися багато разів, і навіть більші, ніж ця. В моєму розумінні перемогти — також спробувати знайти слова, аби описати цей катастрофічний досвід. Багато в чому український опір зараз став можливим завдяки поколінням тих, хто передавав нам це знання. Ми живемо в іншу медіальну епоху, і в нашої катастрофи значно більше письмових, усних, візуальних та аудіальних свідчень, Мені здається, що досвід її ретрансляції може змінити світ. Колись філософ Річард Рорті сказав: "Єдина позалінгвістична спільність, яка нам доступна — це біль". І там, де в нас вистачає уяви помислити біль іншого, ми є людьми, які здатні на солідарність. Уява дарує нам художній світ, але вона ж дарує і спільну дію.
Фото: Руслан Сингаєвський, Людмила Спектор, Audrey Chen
