Ніжна любов до вкритої патиною старовини надихнула дизайнера Алессандро Мікеле перетворити похмуре римське палаццо з багатовіковою історією на затишну оселю.

Aлессандро Мікеле відчуває особливу любов до зникомої краси, занедбаних місць з історією, сповнених втраченої величі. Саме тому він взявся за донкіхотську справу: реконструкцію однієї з найбільш знакових і таємничих будівель Рима — палаццо Скапуччі.

У цієї пристрасті давнє коріння. Ще підлітком, на початку 1990-х років, Алессандро тинявся Вічним містом і спостерігав за його життям. У консервативній середній школі в буржуазному кварталі Трієсте Мікеле був панком — носив яскраво-зелений ірокез і товаришував із групою анархістів. Рим для нього був тлом для авантюр: він нерідко навідувався до "Вавилонії" та "Дакоти" — двох нині вже зниклих авангардних клубів на місці колишніх складів, де грало гучне техно і можна було купити кастомізовані кеди Converse All Stars, індійські шовкові хустки, масивні металеві прикраси, рибальські сітки та панківський одяг.

У дядька Мікеле була майстерня з реставрації антикварних меблів, захована в садах Віа Маргутта. У студії пахло клеєм і мастикою — Алессандро годинами фантазував про минулі життя столів і крісел. Поки його однолітки проводили ночі на рейвах або тусувалися на центральних площах за традиційним аперитивом, майбутній дизайнер блукав алеями вілли Джулія, заміської резиденції римських пап, де сьогодні розташовано Національний етруський музей, — досліджував античні пам’ятки доримської епохи та теракотові надгробки. Він милувався римськими дахами й куполами, ніби чекаючи, що будівлі заговорять до нього. "Рим зачаровує, — каже Мікеле. — Він запрошує всіх приєднатися до свого хаосу". Це захоплення вплинуло на його сприйняття мистецтва, літератури та моди. Те, як він змінив Gucci за вісім років на посаді креативного директора, значною мірою пов’язано з непідробною пристрастю до нерозказаних історій та жагою зануритися в минулі життя артефактів, пам’ятників і людей з інших епох.

"Я лікар для поранених, скалічених будинків, — каже Мікеле. — Купую будівлі, які, на мою думку, потребують допомоги, покинуті або занедбані". Ми з Алессандро сидимо у відреставрованих апартаментах: він — у темно-синьому оксамитовому кріслі епохи Тюдорів. Темні хвилясті пасма волосся обрамляють його обличчя. За рік після звільнення з Gucci він має вигляд людини, яка все бачила, все зробила і тепер рада взяти перерву, — хоча я не впевнена, що роботу з командою реставраторів над відродженням 800-літнього будинку можна назвати перепочинком.

Палаццо Скапуччі — одна з небагатьох будівель у Римі, в якій збереглася власна середньовічна вежа. Вважається, що в XI столітті тут народився святий Оттон Франжипан, бенедиктинський монах і відлюдник. У XIV столітті навколишні споруди слугували монастирем, що належав папі Сиксту IV (звідси папські герби на балках, які були відкриті під час реновації). Століття по тому власність перейшла до заможної родини Скапуччі, з якою пов’язана легенда, розказана американським письменником Натанієлем Готорном в "Уривках з французьких та італійських нотатників" 1871 року. За його словами, у Скапуччі була мавпа — домашня улюблениця, яка страшенно ревнувала, коли в родині народилася перша дитина. Якось тварина вихопила немовля з ліжка, втекла на вежу і відмовлялася спускатися назад. Батько запанікував і, як ведеться в Італії в кризові моменти, звернувся до Діви Марії. Він пообіцяв: якщо доньку буде врятовано, то нагорі постійно горітиме лампадка на честь святої. Диво сталося: мавпа повернула дитину, а на верхівці палаццо відтоді ніколи не згасало світло.

Коли Алессандро переказує мені цю історію, його руки здіймаються в повітрі, виблискуючи безліччю старовинних перснів та браслетів. Для нього історія відбувається і сьогодні. "Я не думаю, що час плине так, як показує календар чи годинник, — каже він. — Для мене 800 років цих стін продовжуються тут і зараз. Тому я не ностальгую. Я ніколи не вважав, що люди, яких вже немає серед живих, зникли. Кожен залишає по собі важливий слід".

Батько Мікеле був бунтарем і вільнодумцем, який заперечував ідею приватної власності. У 1970-х роках він був членом ліворадикального комітету Lotta Continua (в перекладі з італійської "Тривала боротьба"), що виступав за надання житла робітничим сім’ям, які не мали змоги платити оренду. "Він вірив у те, що робив, і віддавав усього себе. Любив природу. Я б сказав, що він був язичником, майже анімістом, – розповідає Алессандро. — Він брав нас у гори й змушував сидіти та слухати: "Ви занадто багато базікаєте, помовчте, — казав він. — Чуєте, як вітер гуляє листям? Це і є Бог"".

Коли сім’я Мікеле зрозуміла, що більше не може дозволити собі власний будинок, то переїхала до сквотів Lotta Continua на півночі Рима. Кочове життя давалося нелегко, особливо матері Алессандро, яка мала менш радикальні погляди, ніж її чоловік. "Ми ділили простір із сім’ями, яких не знали, — згадує дизайнер. — Саме там я навчився мистецтва спостереження, в мене розвився справжній інтерес до людей". Він роздивлявся незнайомців, які іноді зʼявлялися посеред ночі, і подовгу слухав розмови дорослих, сидячи в кутку кімнати. "Серед відвідувачів були повії, наркоторговці, збіднілі матері, яких виселили з їхніх домівок, — розповідає Мікеле. — Незвичайні люди з незвичайними обличчями. Тому я знаю, як важливо, коли є хтось, хто тебе приймає".

Отже, здається невипадковим, що Мікеле обрав жити навпроти барокової церкви Сант-Антоніо-деї-Портогезі, місця милосердя і розради, яка спочатку була госпісом для португальських паломників. Він планує запровадити резиденції для художників у своєму заміському будинку в чарівній етруській місцевості на півночі Лаціо. В Gucci ж його двері завжди були відкриті для творчих особистостей, які мандрували світом і прагнули ділитися ідеями.

Алессандро згадує: коли вперше прийшов оглянути палаццо Скапуччі зсередини, то побачив темне незугарне місце з низькими стелями з гіпсокартону, позбавлене будь-якої привабливості. "Численні коридори вели до лабіринту задушливих кімнат, іноді з маленькими вікнами. Я періодично виходив у двір, щоб краще зрозуміти будівлю". Він познайомився з власниками будинку — трьома химерними римськими персонажами: дядьком, його племінником і їхнім бухгалтером, які використовували палаццо під офіс та квартири для друзів. "Це було місце для спільного проживання", — каже Мікеле. Він розумів, що купівля будинку буде грандіозною справою, але врешті-решт зважився на це.

Під час реставраційних робіт під натяжною стелею були відкриті гравюри, фрески, папські символи, герби королів Франції та символи родини Делла Ровере, з якої походили папи Сикст IV і Юлій II. Алессандро проводив години на риштуваннях: "Я подружився з кожним сантиметром цієї стелі, — сміючись, згадує він, — хоча, напевно, діяв на нерви команді реставраторів".

Десь вдалині чути неквапливий перелив церковних дзвонів. За розмовами про знахідки та привидів ми втратили відчуття часу, але попереду екскурсія будинком. "Ви впевнені, що готові?" — з усміхом питає Алессандро. Його собаки Боско та Орсо теж підвелись і радісно завиляли хвостами.

У другій вітальні висить пара люстр у формі дубових гілок. "Я ніколи не вмикаю їх, – каже він. – Використовую лише як елемент інтер’єру. Мені подобається бачити їх у просторі". Світлу кухню, серце будь-якого італійського будинку, заливає полудневе сонце та грає на розкішній голландській делфтській плитці та антикварних шафах із дерева і скла. Мармурові сходи ведуть до майстерні з бібліотекою, що розташувалась у знаменитій Мавпячій вежі: "Найкрасивіша кімната будинку", — підсумовує господар. Часом він прокрадається сюди та дістає з полиць віршовані томи. Використовує майстерню для медитацій, як місце, де можна відчути себе в моменті й обміркувати подальші кроки. "Очевидно, що зараз мені потрібен кисень, бо читаючи всі ці збірки, я захопився білими полями на їхніх сторінках — цей чистий простір розповідає мені про сенси, які його наповнюють", — тихо говорить Алессандро й пустотливо усміхається до мене. "Погляньте на це", — він відчиняє потаємні дверцята в книжковій шафі, які зазвичай так зачаровують дітей. Оригінальне планування будівлі містило багато таких галерей, і дизайнер скористався цим. Ще один портал захований у гардеробній — улюбленій кімнаті, оздобленій балюстрадою, де є власна ванна, а двері зі скляними шибками завішені візерунчастою тканиною власного дизайну Мікеле.

Ми перетинаємо їдальню зі столом, заваленим ручками та книжками, серед яких товстезна антологія поетки й музикознавиці Амелії Росселлі. Потрапляємо у спальню з напрочуд гарним узголів’ям ліжка, яке господар створив з венеційських дверей. Далі – студія Алессандро: до неї можна дістатися через низку коридорів, у яких досі триває ремонт. Вони заставлені коробками з ідеально розкладеними речами, як-от старовинні індійські вітражі чи маріонетки. Нізвідки Алессандро дістає ополоник. "Це божевілля! Днями я почав розпакування речей і натрапив на колекцію черпаків. Не можу навіть уявити, скільки їх у мене". Ми піднімаємося сходами та проходимо повз численні кімнати, яких Алессандро фізично не встигне мені показати: "Це нескінченно", — каже мій гід. Коли потрапляємо на терасу, вітер доносить до нас звуки найдавнішого в Римі органа із Сант-Антоніо-деї-Портогезі. Крізь зелені зарості трояндових кущів і бананових дерев ми бачимо перехожих на вулиці. Алессандро обожнює нічні прогулянки, і я знаходжу це неймовірно романтичним. Він каже, що залюбки виходить і вдень — хоча через впізнаваність у такому жвавому районі робити це трохи складніше. Коли ми йдемо на каву до культового кафе Sant'Eustachio, де подають найкращий еспресо у світі, він ховається за протисонцевими окулярами й бейсболкою.

Дорогою Алессандро розповідає про своє захоплення кіно і театральним мистецтвом. "Я переглядаю лише кілька фільмів на рік, але всі вони значущі для мене", — каже він. Ми неквапом блукаємо містом, зупиняючись перед книгарнями та старовинними театрами. "Поглянь на це, — він показує в бік церкви Сант-Андреа-делла-Валле в стилі маньєризму. — Рим — місто безлічі затишних закутків посеред хаосу". Коли перетинаємо вулицю Корсо Вітторіо, римський водій несамовито сигналить і щосили горлає нам услід: "Annamo un po!" ("Ну ж бо, ворушіться!"). Мікеле сміється: "Моя мама завжди казала, що я витаю в хмарах". Усередині церкви світло просочується крізь дивовижної краси вітражі, відбивається у дзеркалі в центрі нефа й розсіює золоте сяйво. Алессандро приходить сюди чи не щодня — і все одно щоразу почувається зачарованим. "Церкви в Римі — найвеличніше видовище у світі, — каже він. — Я завжди повертаюся сюди, як серійний убивця на місце злочину".

Іще одна улюблена точка Алессандро — галаслива площа Кампо деї Фйорі з її ринковими ятками. Нам вдається прорватися крізь шум печі для випікання знаменитої піци "Б’янка", перетнути П’яцца Фарнезе та опинитися в ресторані на чарівній П’яцца делла Кверча, посеред якої росте величний дуб. Алессандро вказує на давньоримський купецький район біля Тибру та на палаццо Спада, ще одне місце, куди він приходить за натхненням. По обіді, все ще занурений у себе, він залишає гаманець на столі, і тому нас наздоганяє на вулиці привітний турист. "Бачите, який я?" — сміється Мікеле. Цей недогляд знову занурює його в роздуми, поки ми повертаємося до палаццо Скапуччі: "Риму тисячі років, — каже він. — Незабаром нас із вами тут не буде, а він вічний. Рим спокушає і попереджає: "Бути зі мною важко. Я гарний, і цим приваблюю, але й виснажую. Я зроблю твоє життя нестерпним". Це змушує мене бачити речі в правильній перспективі".

Фото: François Halard

Текст: К’яра Барзіні

Зачіска: Carmen Di Marco and Mimmo Laserra

Грумінг: Tanja Friscic