Як облаштуватися в Польщі з маленькою дитиною та створити фонд допомоги українським дітям: особиста історія
Киянка Регіна Кошова очолює відділ комунікацій в агенції BADOEV ID. Після початку повномасштабного вторгнення вона завантажила в машину п'ятирічну дитину, свою маму та маму чоловіка, а ще розгублену кішку, –та вирушила до Польщі. У Варшаві разом із колегами Регіна започаткувала фонд, який зокрема опікується дітьми, що стали сиротами через війну. Ми записали історію Регіни.
З 23-го на 24-е лютого я взагалі не спала і читала новини. Розбудила чоловіка зі словами "почалася війна". Перші години ми просто дивилися новини навіть не будили доньку. Лише подеколи я питала: "Женя, що робити?" Ми буквально знерухоміли. О шостій ранку знайомі почали писати, що виїжджають. Ми живемо біля Одеської траси, тож я подивилася у вікно – дійсно, всі їдуть. Але мені здавалося, що ми точно нікуди не поїдемо: це моя країна, мій Київ, я була впевнена, що буду тут і буду допомагати. Я раніше працювала продюсером новин і планувала допомагати колегам на інформаційному фронті. "Куди ви всі їдете, навіщо ви це робите?" – думала я.
О восьмій чоловік поїхав на роботу. Я взяла доньку, зібрала речі і сказала, що нам треба їхати до бабусі. "Саша, почалася війна". Чи розуміє дитина в п'ять років, що таке війна? Наша розуміє. Вона знає, що тато вже був на війні (чоловік Регіни служив в АТО у 2014–2015 роках), що він захисник. Я показувала їй фото. Вона розуміє – наскільки це можливо у п'ять років. До того ж, упродовж останніх двох тижнів ми вже жили в очікуванні та говорили їй про це.
Ми поїхали до моєї мами. Пам’ятаю, над будинком почали літати гвинтокрили, літаки, вже почали бомбити Гостомель. І коли спрацювала перша сирена, ми взяли речі та поїхали до станції метро "Іподром" – моя мама, мама мого чоловіка, я і наша донька. Ми пробули там годин зо п'ять. Було відчуття, що це ненадовго і все зараз вирішиться. Але все ж таки ми до першої години ночі там просиділи. Потім повернулися додому, але о третій знов спрацювали сирена, ми знов зібралися та пішли в метро. Але цього разу я вже взяла рибальські стільці для пікніків, каремати, подушки, щоб було зручніше. Моїй мамі 59, мамі чоловіка 63, їм важко стояти. А якщо важко їм, важко й мені. Удруге ми провели в метро майже весь день, бо дістатися метро швидко з двома мамами, кріслами та дитиною було нереально…
Аж тут написала подруга: "Ми їдемо до Закарпаття". "Ні, я не поїду", – відмовилася я… Написала чоловікові, а він відповів: "Їдь!" І я поїхала... Ми буди в дорозі 26 годин – і нарешті дісталися Буковеля. Пробули там два дні, але вирішили їхати далі. Дорогою я побачила нереальні затори і подумала, що якщо прилетить ракета, то ми просто звідси не виїдемо. Мене це дуже пригнічувало, я розуміла, що ми можемо потрапити ще в більшу халепу, а я відповідаю за всіх них, за свою родину.
У нас не було плану, в мене немає ніяких родичів, ми їхали в нікуди. Як прибули до Угорщини, через годину мені зателефонувала моя колега Аня Ковальова, з якою працюємо в агенції Алана Бадоєва: "Давай робити благодійний фонд". Я кажу: "Давай". Вона запропонувала приїхати до Варшави. Так 2 березня я прибула у Варшаву.
Там ми за місяць зареєстрували фонд Future for Ukraine, який позиціонуємо як "українці для України". Наразі у Фонду три основні напрямки роботи – це медична допомога постраждалим внаслідок бойових дій, допомога дітям війни та гуманітарна допомога. Фонд заснували 10 українок, що тимчасово перебувають у Варшаві, також до нас приєдналася юристка та правниця Олена Сотник, яка з 2014 року в парламенті була секретаркою Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції. Олена – наша віцепрезидентка і днями представляла фонд в рамках українських заходів на Економічному форумі в Давосі.
Нам особисто Фонд допоміг психологічно. У ці перші тижні відбувалося найгірше, і слова моєї колеги Ані Ковальової (Аня є співзасновницею та СЕО агенції BADOEV ID – прим.ред) "давайте робити" витягнули нас всіх зі ступору. Ми сіли, розклали що потрібно, і одразу долучилися до роботи задля України. Іншого ми не розглядали! Хоча пропозиції щодо роботи приходили. Усі дівчата були дуже успішними в Україні, і ми легко могли знайти себе в іншій країні. Але я для себе не розглядала нічого іншого, ніж допомагати Україні.
Ми не бачилися з чоловіком з 24 лютого – він пішов на роботу о 9-й ранку, там і залишився... А наступного дня ми поїхали. Щодня дорогою до Польщі я питала: "Ну що, тобі прийшла повістка?" Бо він військовий в резерві, в першій черзі. Щоразу він відповідав: "Ні, не прийшла". Він сказав, що двічі ходив у ТРО, але його не взяли, бо закінчилася зброя. Я зраділа і видихнула. І коли ми тільки перетнули кордон, він каже: "Добре, тепер я спокійний за вас. А я вже в ЗСУ". Отже, його не взяли в ТРО, і він сам пішов до військкомату. Для нього не було іншого виходу – він патріот і військовик з досвідом, тож я знала, що так буде.
Його вперше призвали в 2014 році. У 2013-му ми одружилися, з’їздили у весільну подорож до Італії, повернулися в Київ, а через день йому прийшла повістка. Він нічого мені не сказав, сходив у військкомат, записався, а мене вже поставив перед фактом: мене мобілізували, їду за декілька днів. Женя був в АТО 1 рік і 3 місяці без ротації, більшість часу був під Ма́р'їнкою, це передова... 1 рік та 3 місяці – це дуже довго... За цей час він приїжджав у Київ лише два чи три рази, причому в перший раз його відправили у відпустку за станом здоров’я. Він алергік і почав задихатися – у нього почалася алергія на амброзію в Донецькій області, там її багато. Пройшов лікування і знову поїхав на фронт.
Ми не бачилися вже три місяці, це непросто. Наразі навіть на відео не бачимося, бо йому не можна. Я постійно думаю про нього...
Я дуже хочу повернутися додому. Точно знаю, що повернуся, коли все закінчиться, адже не бачу себе за кордоном і хочу жити саме в України, будувати свою країну. Але зараз я не готова. Насамперед я мати – хоча раніше я була вперта і не хотіла думати про себе саме таким чином, була впевнена, що залишусь у Києві, хоч би що трапилося.. Але коли ми їхали з України, мама сказала: обов’язково напиши на папірці ім’я та прізвище Саші, телефон когось із близьких родичів і дату її народження. "Мама, та навіщо", – сказала я. Але коли побачила на кордоні, що люди це роблять просто на футболках своїх дітей, все ж таки написала на аркушику… І злякалася по-справжньому вперше в житті.
Я усвідомила, що, якщо щось станеться з моєю дитиною, я просто цього собі не пробачу. Якщо я була б сама, я могла б відповідати тільки за себе і залишилася б у Києві. Але я відповідаю за маленьке життя. Зараз мої подруги та колеги по Фонду час від часу їздять до України, кличуть мене із собою. Але я не можу: якщо зі мною щось станеться в Україні… Я не хочу такого майбутнього для своєї дитини. Я не хочу, щоб мою дитину виховувала бабуся, якій зараз 60 років. Я хочу, щоб моя дитина росла з мамою, яка зможе їй допомогти.
Моїй донечці п'ять років. Рік тому їй діагностували юнацький ревматоїдний артрит. Це аутоімунне захворювання. Ми вже рік проходимо терапію – це специфічні уколи, які потрібно робити раз на тиждень у живіт. Дуже важливо їх колоти регулярно – якщо ми пропускаємо хоча б один укол, можемо вийти з ремісії. Я мала із собою певну кількість ліків, але з першого дня розуміла, що повинна купити ще. В Польщі я зіткнулася з тим, що всі ліки продаються тільки за рецептом. Моя лікарка з "Добробуту" надіслала мені електронний рецепт, але більшість аптек відмовляли давати ліки за українським рецептом. Але згодом мені все ж таки вдалося отримати польський електронний рецепт онлайн – на це пішло десь два тижні, і нам дуже пощастило, що вистачило тих ліків, що в нас залишалися.
Ми заснували фонд і одразу вирішили, що фокусуватимемося на трьох напрямках – це медична допомога постраждалим внаслідок бойових дій, допомога дітям війни та гуманітарна допомога.. Щодо допомоги жінкам, то ми поговорили з колегами і сказали: а давайте подивимося на себе, з якими проблемами ми зіткнулися?
Якщо б я приїхала сама і не мала з ким залишити дитину – а мені потрібно оформити PESEL, простояти величезні черги, – то що б я робила?.. А з ким залишити дитину? І ми зрозуміли, що в Польщі для українок, які тільки-но приїхали і мають знайти квартиру, оформити документи та зробити купу інших справ, просто немає місця, де залишити дитину. Так виникла ідея зробити дитячі хаби, де будь-яка українка може залишити свою дитину на пів дня чи день, а також отримати психологічну підтримку для дитини. Також ці хаби стануть місцем працевлаштування – ми хочемо, щоб у хабах працювали українки. Перший хаб запустимо у Варшаві вже цього літа – за підтримки варшавської мерії. Такий хаб допоможе розвантажити систему освіти та дитячих садків у Польщі, які прийняли вже багато українців.
Зараз ми також опікуємося Центром сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ. До речі, один із цих центрів відвідала Анджеліна Джолі. Зазвичай тут було лише 300 дітей, але з початком повномасштабного вторгнення сюди привезли ще 570 дітей. Серед них 160 втратили батьків під час війни... Центр звернувся до нас із простими потребами: їжа, побутові та гігієнічні засоби, і зараз ми є офіційним фандрайзером для цих дітей. Наша мета – дати цим дітям щасливе майбутнє.
Познайомившись із цим центром сиріт та їхніми потребами, ми зрозуміли, що проблемам дітей війни наразі приділяється в Україні мало уваги. Уявіть собі психічний стан дітей, які бачили смерть своїх батьків?.. Деякі з них довгий час не мали у що перевдягтися й були в тому самому одязі, в якому зустрілися з трагедією. Це жахливо уявити, просто думати про це страшно – але ми маємо це робити, щоб допомогти!
Щоб привернути увагу до цього, до Дня захисту дітей ми проводимо акцію Future for Ukrainian Children. Акція відбудеться 1 червня в Лондоні, Парижі, Берліні та Нью-Йорку. Ви, мабуть, бачили ці фото, коли українські мами пишуть інформацію на спинах та одязі своїх дітей, щоб можна було зв’язатися з рідними у випадку загибелі батьків. Це поширена практика у містах, які постійно обстрілюють російські військові. Через страх померти та залишити дитину самотньою, матері намагаються вберегти їх від такого майбутнього... У кожному місті учасники нашої акції триматимуть 24 дитячі футболки з іменами та назвами міст, де ці діти стали сиротами. Кожна з 24 футболок – це історія зламаної дитячої долі... Імена на футболках – це, власне, діти, які зараз перебувають під патронатом Центру Опіки Сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ. За ними стоять реальні історії, реальні трагедії
Так, це дуже важкий момент – я кажу про це зараз і в мене тремтить голос, але про нього треба говорити.