Ukrainian Women in Vogue: Влада Ралко
Журнал Vogue UA за підтримки Symbol випустив книгу Ukrainian Women in Vogue. Вона присвячена українським героїням, які з'являлися на сторінках нашого журналу. Моделі і художниці, письменниці і спортсменки, музикантки і дизайнерки, балерини і засновниці благодійних фондів. Кожна з них — сильна особистість, яка має свій стиль, надихає власним прикладом і гідно представляє Україну на міжнародній арені. У спеціальних інтерв'ю для vogue.ua героїні розмірковують про баланс між кар'єрою і сім'єю, публічність і щастя. Цього разу читайте інтерв'ю з Владою Ралко.
Влада РалкоЯк Ви вважаєте, балансувати між кар'єрою і особистим життям сьогодні складніше, ніж раніше, чи в наш час нескладно встигати все?
Слово кар’єра передбачає ціле віяло значень. Якщо розуміти її як життєвий шлях, а не просування до престижного соціального статусу, усе одразу стає на свої місця. Мені здається, що необхідність балансування внаслідок класичного розподілу на роботу та дім довело би мене до божевілля. Втім, робота художника стоїть окремо від інших професій. Мені важко уявити життя поруч із людиною, з якою я не могла би поділити ті думки, що напряму стосуються моєї професії та можуть виникнути у будь-який час. Можна сказати, що робота не припиняється. Звісно, це викликає нерозуміння у багатьох навколо. Коли ми з Володимиром (Будніковим) їдемо кудись на природу, за місто, або подорожуємо, це часто сприймається як відпочинок. Часом це веселить, але більше дратує. Бо ти ніколи не можеш знати, коли виникне робота, яка до того ж є дуже специфічною, — це ніби якась першочергова потреба, навіть, якщо ти пов’язаний з обов’язком і дедлайнами. Все перемішано і чистого відпочинку в нас ніби й не існує. Колись одна знайома з професійного оточення якось аж занадто прямо заявила мені, що художники ж начебто не працюють, бо їхня діяльність приносить їм задоволення, а те, що пов’язане з отриманням задоволення, не заведено вважати працею. Зрештою, таку розповсюджену думку можна зрозуміти, бо ззовні художник здається бездіяльним. Тепер заведено бути активним, облаштовувати свій час, заповнювати його так щільно, що він мало не тріскається. Я часто думаю, що для того, щоби лишати час вільним від усього, потрібна відвага.
Вимога "бути найкращою у всьому", яку суспільство висуває до сучасної жінки, заважає Вам жити власним життям чи, навпаки, спонукає прагнути нових успіхів?
Жінка, що не обмежується роллю домашньої господині, до сьогодні опиняється у складному становищі. Суспільство, яке багато в чому лишається "чоловічим світом", вимагає у жінки, яка виходить на видноту і хоче бути рівною, подвійних зусиль. Це дивно, але жінка, що займає активну позицію та має власну думку, досі дратує не тільки багатьох чоловіків, а й жінок. У моєму випадку професія, що передбачає тривалі періоди усамітненої праці, мене рятує. На щастя, мене оминула необхідність перебування у так званому колективі, а будь-які стосунки я будую з огляду на багато в чому інтуїтивне чуття близькості до людини. З одного боку це відчуття важко описати та пояснити, з іншого – воно досить раціональне, бо таким чином я часто розумію, що у мене не вийде зробити нічого путнього з певною людиною чи в певній ситуації. Тому іноді я відмовляюся від заманливих пропозицій чи, навпаки, починаю займатися проєктом, що здається непевним або нереальним.
Часто дивує або засмучує, коли бачу, що професійні стосунки чоловіків із жінками перетворюються на боротьбу за домінування. У цьому є якась ницість, коли замість будування відносин обидві статі долучають до цієї нудної гри з визначанням, хто кращий чи головніший. Тобто, акт домінування, символічного займання верхньої позиції часто вважається успіхом, життєвим досягненням. Якщо жінка з доброї волі зголошується на таке змагання, вона, як на мене, втрачає час разом із гідністю.
Чи легко бути в центрі уваги? Як Ви даєте собі раду з публічністю?
На щастя, моя публічність є дуже епізодичною. Мені все менше подобається перебувати на людях, здебільшого я роблю це з необхідності, хоча все частіше з’являється думка не прийти на відкриття власної виставки. Я люблю нечасте спілкування з близькими людьми, і вони не обов’язково мають бути друзями у звичному розумінні цього слова. Ви можете раптом збагнути, що поруч людина, що може бути близькою та розуміє вас із строгою точністю. Або дає вам щось таке, без чого ваша реальність не була би повною, справжньою. Натомість, так зване світське спілкування лише дратує, як порожнє марнування часу.
Як ви знаходите час особисто для себе і чому його присвячуєте?
Люблю тихо встати та почитати вранці. Не новини, а книжку. Коли ми на своїй дачі влітку, це зазвичай час прохолоди перед спекою. Ця ранкова самота, якщо я на неї зважуюсь, додає сил.
З чого складається Ваше щастя і чи є щось, чого бракує для нього?
Щастя, це такий окремий стан, який не вимірюється повнотою. Мені здається, що в момент щастя ми здатні відчувати недосяжне. Щастя завжди неможливість, щось таке, що не піддається простому опису. Якщо ви можете впорядкувати складники цього стану, тоді це точно щось інше. Людина у захваті часто каже: "це неможливо!" І вона права.
З ким із жінок — сучасниць або історичних персонажів — ви хотіли б поговорити щиро й відверто? І про що б була ця розмова?
Першою спадає на думку Ханна Арендт. Мене давно цікавить природа отримання задоволення від влади. А також цікаво було би побачити, як вона промовляє слова, дивиться, рухається, як їй ведеться з несподіваною думкою. Розмова для мене є непростою дією, бо через специфіку моєї праці я так би мовити іншим чином перебуваю в часі. За працею в майстерні у мене є час на те, щоби зробити паузу, перечекати, повернутися назад, переробити. Усе це відбувається зовсім іншим чином у розмові. Боюся, що могла би забути запитати у неї про щось важливе, а потім жалкувала би про це.
