У проєкті "Із полум’я зродились" та однойменному артбуці зібрані портрети українців – героїв, що на наших очах творять нову історію світу. Рукописну передмову артбука написав Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний
Текст: Валентина Клименко
"Ця війна назавжди залишить рубці на наших тілах і душах, на тілі і душі рідної Країни.
Ми переможемо. Вилікуємо рани. Відбудуємо Державу.
У пам’ять про полеглих. З думками про дітей".
Ці слова, написані Головнокомандувачем Збройних сил України Валерієм Залужним спеціально для проєкту "Із полум’я зродились", стали факсимільною передмовою до артбука. Ці слова надихають команду проєкту шукати друге дихання, коли валить втома, коли за сльозами не видно неба, коли сумні новини з фронту вибивають землю з-під ніг.
Мета проєкту — зібрати 19 200 000 грн на створення нового інклюзивного emergency/ургентного приймального відділення НВМКЦ "Головний військовий клінічний госпіталь". А ще — увічнити людей, які наближають перемогу світла над темрявою.
Воїн 46-ї бригади ДШВ, депутат Київради Олександр Погребиський
"Патріот" — це позивний Олександра Погребиського, активіста, політика, воїна. 2014—2015 — волонтерство, 2015-2017 ‒ учасник АТО, у 2018-му — робота на громадських засадах у проєкті Міністерства оборони України з будівництва 184 гуртожитків для військовослужбовців, 2020 — депутат Київради, 2021 — один із лідерів ветеранської ГО "Республіка. Брати по зброї", з перших днів повномасштабної війни — на фронті. Позивний — це не самоназва, він має бути точним, як постріл, і портретно-впізнаваним з першого звуку.
Його досі, під час війни, викликають у суди за звинуваченням депутата-втікача від ОПЗЖ, якого нібито Погребиський облив зеленкою. Однаково звучить патріотично, хіба ні?
У 2014-му він служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, де воювали його батько і дядько. З нього жартували: "Саня, як сина народиш, теж служити у 95-ту бригаду приведеш?". Тепер він у 46-й бригаді ДШВ, яка б’ється під Соледаром і Бахмутом. Отримав дві контузії. Його кредо — "Ніколи не здавайтесь!", так він закінчує свої пости в соцмережах, відосіки, так живе. Поки живі ‒ не здаваймось!
Олександр Бугай, головний анестезіолог ЗСУ
Його клейноди — хірургічна шапочка та фонендоскоп. У "чарівній" шапочці (ймовірно, це німб) проведено сотні інтубацій і наркозів, врятовано тисячі людей, а бойовий фонендоскоп пройшов із 2014 року усі ротації та чергування.
Сан Санич, полковник медичної служби, начальник клініки невідкладної медичної допомоги, інтенсивної терапії, анестезіології, реанімації та детоксикації Головного військового клінічного госпіталю, заслужений лікар України Олександр Олександрович Бугай "на війні", починаючи з Революції Гідності ‒ медперсонал госпіталю вже тоді навчився мати справу не з ножовими, а з вогнепальними. У 2022-му додалися мінно-вибухові. Після 24 лютого перші два місяці він жив у Військовому госпіталі, куди привозили усіх поранених з-під Києва та інших напрямків: з поля бою ‒ в операційну. Зараз він теж фактично живе в госпіталі, просто з короткими відлучками додому. Під час операції кожна мікросекунда має значення, і швидкість, з якою він прораховує дії, не вирахує жоден ШІ.
Олександр каже, що зараз українські лікарі навчилися "витягувати" таких поранених, яких у 2014-му не врятували б, що вітчизняні протоколи більш лояльні до пацієнта ‒ якщо є можливість зберегти руку чи ногу, лікарі будуть боротися до останнього. Наприклад, у київському військовому госпіталі врятували бійця з пораненням черевної порожнини, кісток тазу, пошкодженням печінки і кишківника, йому перелили 5 літрів крові ‒ тобто всі 5 літрів, які є у людини. І ще каже, що наші здатні більше навчити іноземних військових лікарів, ніж вони нас. Це гіркий досвід, нехай би краще навпаки, але як є.
І ще він каже: "Коли я бачу, як у дворі шпиталю гуляє поранений, який помирав на операційному столі, і бачу коло нього його сім 'ю ‒ мені більше ніякої мотивації не потрібно".
Сергій Литвинко, завідувач приймального відділення Головного військово-медичного клінічного центру "ГВКГ"
Він зберігає у себе металеві чарки, зроблені з гільз із Мощуна, ‒ подарунок від врятованих бійців, які боронили Гостомель. Битва за Мощун стала вирішальною в обороні Києва у березні 2022 року. А сам – щодня рятує життя українських воїнів.
"На війні" він ‒ із 2014-го: ближчі до лінії фронту госпіталі часто не вміщали всіх поранених, і найтяжчих воєнними бортами доставляли в київський військовий госпіталь. Тут не тільки "відомчих" поранених рятували, що належали до підпорядкування Міноборони, але й бійців добробатів, прикордонників, нацгвардійців, строковиків і контрактників. До того ж полковник медичної служби Сергій Литвинко ‒ учасник бойових дій, тричі працював начмедом на першій лінії оборони в зоні проведення антитерористичної операції, у 2017-му відповідав за сектор міста Часів Яр у Бахмутському районі, керуючи евакуацією бійців.
З початку повномасштабного вторгнення — на передовій київського військового шпиталю. Бо від швидкості та професіоналізму медиків у приймальному відділенні залежить життя і "цілісність" військових: в екстрених випадках до прибуття реанімаційної бригади пацієнтів рятують саме у приймальному відділенні.
Тата Кеплер, волонтерка, парамедикиня
До повномасштабного вторгнення Тата Кеплер мала безліч занять та іпостасей ‒ писала вірші, працювала продюсеркою, копірайтеркою, директоркою популярного столичного бару. І волонтерила з 2014-го, займалася тактичною медициною. Тепер вона ‒ "Національна легенда України" (відзнака Президента), має окремий благодійний проєкт "Птахи", який займається двома напрямами ‒ тактична медицина і поїздки в деокуповані та прифронтові населені пункти з гуманітаркою, медичним забезпеченням і обіймами. Тата збирає біль цивільного населення.
Коли з’явилася ідея змінити термінологію ЗСУ щодо полеглих українських захисників із "Вантаж 200" на "На щиті", мама Тати, Марінна Кеплер, розробила шрифт і зробила перший напис на машині, що евакуює тіла наших військових.
Леонід Остальцев, "Кульбабка", ветеран АТО, кулеметник, стрілок
Брутальний бородань із численними татуюваннями і дипломом військового ліцею імені Івана Богуна, ветеран АТО, кулеметник, стрілок, командир танка, навідник БМП, учасник боїв під Савур-могилою, у Пісках, Дебальцевому, і зараз виконує завдання в тилу і на фронті у складі патрульної поліції — має позивний "Кульбабка". Так називається і один із різновидів піци, яку роблять у мережі "Pizza Veterano", що її Леонід Остальцев заснував у 2016 році для полегшення адаптації до мирного життя таких як сам ветеранів АТО. Остальцев активний і непосидючий: історія про те, як він відкрив піцерію зі 150 доларами в кишені та 22 відмовами інвесторів — уже легенда. А ще він — співзасновник ГО "Київська міська спілка ветеранів АТО Деснянського району", автор ініціативи "Декларація небайдужих", спрямованої на боротьбу з корупцією", активний громадський діяч.
"Просто потрібно щось робити. Якщо ми зараз знову нічого не зробимо, бо всі втомилися… Ну, класно, я теж втомився. Та кого це хвилює?" ‒ сказав Леонід в одному з інтерв’ю.
Аліна Слободянюк, лікарка-анестезіологиня
Якщо подивитися соціальні мережі Аліни Слободянюк, можна зробити такі висновки: вона любить парфуми, ошатні сукні, суші, пізнавати світ і почуватися вродливою. Треба уважно дивитися, щоб серед багатьох фотографій знайти Аліну Тарасівну (її дійсно так називають) у воєнній формі з медалями та орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Аліна Слободянюк — підполковник медичної служби, ординаторка відділення реанімації та інтенсивної терапії Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України, лікарка-анестезіологиня.
У 2019—2020 роках вона здійснила 60 бойових вильотів гелікоптером М-8 — займалася аеромедичною евакуацією важких поранених із зони АТО/ООС, була в гарячих точках, в зоні бойових дій у Попаснянській ЦРП. Після повномасштабного вторгнення Аліна виконувала свою роботу уздовж лінії фронту. Колеги називають її "Шпилька" ‒ не через гострий язик, який може поранити незгірш кулі, а через любов до високих підборів. І ця її внутрішня, тобто зовнішня самодисципліна за будь-яких обставин теж має терапевтичний ефект для поранених.
Вадим Свириденко, військовий фельдшер, уповноважений Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій
В американців є таке поняття "день життя" — це той день, коли ти отримав поранення чи травму і вижив. Іншими словами, це другий день народження. У військового фельдшера, а тепер Уповноваженого Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій Вадима Свириденка — 4 "дні життя". Він отримав поранення у 2015-му в Дебальцевському котлі, підірвався на міні у БТРі, після того мінним полем вибиралися на "Уралі", і знову вибух. На 20-градусному морозі без їжі він ішов, лежав, повз 4 дні, потрапив у полон, його обміняли і почали лікувати. Але врятувати кінцівки лікарі вже не змогли — Вадиму ампутували кисті обох рук і стопи обох ніг. Це тепер він — приклад сталевої волі та спортивний кіборг, а тоді були відчай і вагітна дружина, і слова лікарів: "Тримайся, ти ж один вижив!" Вадим Свириденко проходив реабілітацію у США, бачив там американських військових, бачив, як вони живуть після ампутацій активним життям і навіть бігають марафони. У 2016 році Вадим на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні пробіг 10 км і став призером, у 2017-му на Іграх нескорених в Торонто здобув бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах.
На своїй посаді Уповноваженого Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій він розбудовує державну політику реабілітації захисників України, створення реабілітаційних центрів, розвиток галузі протезування. Переконаний, що реабілітація через спорт найбільше адаптує ветеранів до нового способу життя. Вадим каже, що в Україні вже є такі технології, яких немає у багатьох країнах.
Одне з його правил: що б не сталося, як би життя вас не випробовувало – шукайте мотивацію рухатися далі. Без мотивації нічого неможливо досягнути. І без дружин. "Одному Богу відомо, скільки в цих жінках сили й терпіння".
Єва Тур, військовослужбовиця, мисткиня, художниця
Ветеранка російсько-української війни Єва Тур — творча людина, вона малює графіку, пише вірші та прозу, захоплюється історією. З 2014-го до 2015-го Єва була парамедикинею на донецькому напрямку, після повернення довго адаптовувалась до життя в тилу, знайшла творчу роботу — стала редакторкою у проєкті "Письменницький метод" та описала свій досвід в оповіданні, що ввійшло до антології "Війна: всередині і назовні". Після початку повномасштабної війни мама двох дітей вирушила на фронт.
Після перемоги України Єва Тур напише книгу і сама її проілюструє.
Максим Єрмохін, ветеран російсько-української війни, призер "Warrior Games"
У 2022 році військовослужбовець ЗСУ Максим Єрмохін брав участь в "Іграх нескорених" (міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі для поранених військовослужбовців та ветеранів) у Гаазі та у WarriorGames в США. Як бігун завоював 2 срібні медалі та одну бронзову. Максим каже, що мотивувала у змаганнях під час повномасштабної війни сама місія ‒ спортивна дипломатія, зробити для України максимально, що можеш у даній ситуації. Засновник "Ігор нескорених" Принц Гаррі назвав Україну прикладом духу нескореності.
На тілі хлопця витатуйовано фразу: "Твоя воля завжди сильніша за твоє тіло". Вона нагадує, що всі обмеження – тільки в голові.
У 2018-му кадровий офіцер Максим Єрмохін під час виконання бойового завдання підірвався на протипіхотній міні, внаслідок цього втратив ногу. У госпіталі вони з побратимами жартували: тепер можна купувати одну пару взяття на двох.
Під час лікування та реабілітації воїн дивився "Ігри нескорених", які проходили у 2018 році в Сіднеї, і пообіцяв одній людині, що спробує і собі взяти участь. Так він почав бігати. В одному з інтерв’ю ветеран сказав: "Коли ти бігаєш ‒ повертаєш собі відчуття, що ти живий. А мозок ще підсвідомо тобі каже: чувак, у тебе немає ноги, ти взагалі не мав ходити по ідеї, а ти ганяєш, прикольно! Мені це трошки нагадує відчуття польоту — ти відчуваєш себе".
Максим сам розробив дизайн для свого протеза, має орден Богдана Хмельницького III ступеня, 3 медалі Warrior Games, фотографію із принцем Гаррі та знявся у кліпі Yarmaka "Потрібен живим".
Віталій Киркач-Антоненко, військовослужбовець тероборони. Вбитий 9 листопада 2022 на Сватівському напрямку
Віталій відстоював честь Донеччини: народився у селі з символічною назвою Майдан Слов’янського району, вчився на біофаці ДонНУ і боровся за те, щоб університету присвоїли ім’я Василя Стуса, був членом ВО "Свобода", українським активістом. До повномасштабного вторгнення разом із дружиною виготовляв ексклюзивні порцелянові прикраси і волонтерив. Пішов добровольцем 24 лютого, хоча мав "білий білет" через хворобу спини. Він був світлий, творчий і мрійливий. Мав довгі кучері, що робили його схожим на "Автопортрет" Альбрехта Дюрера, і мав позивний "Красивий". Під Слов'янськом він із побратимами копав шанці й натрапив на археологічні знахідки — жорна, кераміку, знаряддя праці IX—XIII століття. Усі знахідки передали до Слов'янського краєзнавчого музею, а про Віталія написали усі ЗМІ.
"Красивий" приїхав у відпустку до Києва, щоб знятися для артбука, і встиг разом із дружиною побачити на УЗД свою майбутню доньку. Наталя вирішила назвати її на честь батька — Віталіна.
Ірина Солошенко, волонтерка
Колишніх волонтерів не буває. Ірина Солошенко, яка починала свою волонтерську "кар’єру" медикинею-волонтеркою під час Революції Гідності, чергувала в Будинку Профспілок, як медсестра асистувала під час операцій та перев'язувала поранених у Михайлівському соборі, після Майдану возила допомогу військовим і медикам у зону АТО, допомагала евакуйовувати цивільних. І взяла під свою волонтерську опіку Головний військовий клінічний госпіталь Міністерства оборони України. Одна зі співзасновників Волонтерської Сотні "Доброволя". Зі своїм чоловіком Ірина теж познайомилась у шпиталі, куди прийшла як волонтерка у 2014-му. "Так по черзі ми й їздили на схід: я — в зону АТО як волонтерка, а чоловік — у відрядження до ООС як медик, що організовував евакуацію поранених".
Її жартома називають "королевою гуманітарки" — вона делікатна й елегантна, має бездоганну репутацію у волонтерських колах. Незрідка абсолютно незнайомі люди з різних країн шлють допомогу шпиталю на її ім'я. Бо на запитання "Чи знаєш когось порядного і тямущого?" сотні людей відповідають: "Солошенко".
Генеральний продюсер UkrainianFashionWeek і багаторічний колега по волонтерській справі Володимир Нечипорук зауважує, що Ірина Солошенко ‒ невиправна модниця навіть в умовах багаторічного волонтерства, попри життя і роботу в шпиталі у режимі 24/7, попри купу всього. Ймовірно, учасники подій на Грушевського та Інститутській запам’ятали струнку білявку у джинсах, світлому пальті, на підборах, з протигазом і медичною сумкою. "Вона чудово знається на творчості українських дизайнерів. І під час війни дозволяє собі виглядати елегантно", — каже Нечипорук.
Після 24 лютого 2022 року Ірина вперше у житті взяла до рук бісер, голку і тканину з шаблоном візерунка. Вишивала сорочку майже 9 місяців у приймальному відділенні, бо перші чотири місяці медики просто жили у шпиталі з дітьми і домашніми тваринами. Вишивання допомогло їй не впадати у розпач.
В одному з інтерв’ю Ірина сказала: "Я дивлюся останні відео від друзів, яких убили росіяни, і знаю, що все, що ми тепер робимо й робитимемо, має бути за себе й за полеглого друга. Ми маємо стати як мурахи. Наш мурашник руйнують, а ми його відбудовуємо. Переступивши через втому, через біль, через страх".
Давид "Хімік" Касаткін, захисник "Азовсталі"
"Є два типи людей: яких полон пригнічує і яких загартовує. Я з тих людей, яких будь-які труднощі загартовують. Тому зі мною все нормально", — сказав в інтерв’юНВ після звільнення з полону НВ26-річний воїн. Він поводиться як безсмертний і каже, що думає. Хоч про мера Маріуполя, хоч про знаменитих українських боксерів, ревних прихожан московської церкви. І полон, судячи з інтерв’ю, він пережив "на характері".
Російські пропагандисти ліпили з Давида Касаткіна образ особливо одіозного і жорстокого нациста, за голову якого Рамзан Кадиров обіцяв півмільйона доларів. А він каже, що 18-річним пішов в "Азов", щоб віддячити воїнам підрозділу, який звільнив його рідне місто Маріуполь від проросійських сил у 2014 році.
Іспанські журналісти писали: "У нього в очах застиглий жах, а на шкірі витатуйовано війну. Татуювання: "Час вбивати". "Це цитата з царя Леоніда" (улюблений герой Хіміка), — каже він зухвало, коли його оглядають російські військові під час виходу з "Азовсталі". Є відео в інтернеті, від якого завмирає серце.
Лейтенант Нацгвардії, азовець Давид Касаткін із позивним "Хімік" пережив облогу "Азовсталі" і російський полон, де він зумів добитися собі адвоката і прочитав близько 20 книжок у Макіївському СІЗО.
Живий, чесний, амбітний, із загостреним почуттям справедливості "Хімік" був ультрасом, займався кіберспортом і паверліфтингом. Зухвалих і безстрашних бійців, як "Хімік", — одиниці у будь-якій армії світу. Хоч сам Давид і просить не називати його героєм.
Дмитро Шандра, парамедик
Молодший сержант ЗСУ до 24 лютого 2022 року був письменником. І не перестав ним бути після 24-го — бо цей "фонтан" не вимикається.
"Ніколи не любив так звану солдатську прозу та поезію. Зрозуміло, що це завжди продукт на вузького споживача. Або зовсім без смаку, орієнтованого на примітивну героїку, або такого ж солдата. А зараз пишу сам — мимоволі, потроху. Щоб уникнути пастки героїчних кліше, пишу, як писав би про будь-який свій досвід. Просто цей досвід такий. Взагалі, солдатська поезія та апофатичнагімнографія дуже схожі. Будь-який досвід невимовний, але цей — невимовніший, тому що до нього звичайна людина наближається, як до рани та місця аварії, із сумішшю захоплення та огиди. Апофатик бачить обличчя бога, солдат бачить виворіт, боже підшкірне. Тут бог уразливіший. Пишу, намагаючись випрямити пропозиції чорними лезами, щоб блоки тексту наїжачилися ними, розпороли читача, зробили боляче, зробили щасливо, створили пам'ять. Така пам'ять виникає на зламі, в ній є щось від шраму".
Письменників "тягне" в епіцентр історії. Дмитро Шандра був учасником Революції Гідності, з перших днів повномасштабної війни записався в київську ТРО, брав участь у боях за Мощун, тепер він ‒ бойовий медик ЗСУ. Він не героїзує війну ні у віршах, жанр яких визначає як "теологія ненависті", ні в короткій прозі, а фіксує гротескні гримаси і химерну естетику війни. Його можна багато цитувати, наприклад: "На війні справді відсікається зайве, але завжди є спокуса уявити, що це не гранична втома, а якась просвітленість чи духовність".
ІорданКонстантініді, військовий парамедик
Якщо подивитися Instagram активного та яскравого учасника довоєнної української fashion-індустрії — моделі, директора одеського Ogonёkshop, засновника бренду RabotnikІорданаКонстантініді, поділ на до 24 лютого і після — чіткий, як лінія державного кордону. До — вишукані селфі, гарні ракурси, модний одяг, веселі вечірки, безтурботність помножена на стиль і смак, після — будні у воєнній формі, котики і побратими — теж котики. Іордану26, у нього незакінчена медична освіта і рік стажу парамедика на півдні та сході країни. Зараз він служить у десантно-штурмових військах, і він справді "працівник року" (це філософія його бренду Rabotnik). Бо працює скрізь, де потрібен: у небойових обставинах разом із побратимами допомагає військовим з усіх питань, пов’язаних із лікуванням та отриманням необхідних для цього документів, волонтерить, навчає першої медичної допомоги, ходить на інтерв’ю, веде телеграм-канал.
Це з його Інстаграму: "Рік служби. Рік сну скрізь, окрім кроваті. Рік сніданку скрізь, окрім кухні. Рік людей поряд, окрім рідних. Рік планів, окрім особистих. Рік подорожей Україною, окрім приємних. Рік вмовлянь та домовленостей з собою. Рік навчань, досягнень, втрат, знахідок, гіркого досвіду, незгоди, тиску, тривоги і страхів. Рік, де тиждень без вихідних, а день без розкладу. Нам рахують цей рік за три, я б його порахував за тридцять. Але я б все одно ніколи, ніколи в житті не поміняв цей рік на щось інше".
Раніше про нього сказали б: "Красивий хлопець". Тепер: "Красива людина".
Іван Тимочко, артилерист
Із 2016-го до 2019 року держслужбовець Іван Тимочко служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила на посаді командира 122-мм самохідної артилерійської установки 2С1 "Гвоздика". Усі артилеристи добре освічені, бо треба робити математичні розрахунки, орієнтуватися на місцевості, мати відчуття простору. Тож у вільні хвилини вони постійно вели філософські бесіди на політичні, суспільні теми, говорили про те, що кожен буде робити після війни. Від перших днів Іван потоваришував із командиром дивізіону, підполковником, фронтовим кадровим офіцером. У нього ж і побачив модель точнісінько тієї гаубиці, якою командував. Хотів собі таку придбати, шукав, де тільки міг, але їх не було у продажі.
Наприкінці січня 2019-го через проблеми зі здоров’ям і травми Іван Тимочко демобілізувався. Довго лікувався. Командир дивізіону, з яким старший сержант уже потоваришував, завжди дзвонив, і по можливості провідував у шпиталі. Після демобілізації Тимочко повернувся на держслужбу ‒ в департамент соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації, і паралельно очолив Раду резервістів сухопутних військ ЗСУ. Друг-командир більше часу проводив на війні, ротації бригади у зону АТО/ООС тривали по 8 місяців. "Зустрічалися рідко, але зідзвонювалися часто, — розповідає Іван Тимочко. ‒ 20 вересня 20021 року, в понеділок, у першій половині дня він мені передзвонив і каже: "Іване, вийди на вулицю, там тебе чекає кур’єр із посилкою від мене". Я відкрив коробку і побачив модель гармати, яку вже втратив надію знайти. Я одразу йому зателефонував подякувати, і він сказав: на "довгу пам'ять Івану від друга Сергія". Питаю, де взяв. Каже: знайшов у Кримському в цеху, де їх робили".
Підприємство, на якому робили такі моделі, на жаль, знищене. Та коли Україна поверне собі повністю Донецьку та Луганську області, Іван Тимочко зможе там налагодити випуск моделей не тільки радянських гаубиць "Гвоздика", а й НАТОвської воєнної техніки.
Тайра, парамедикиня
"Кар’єру" парамедика Юлія Паєвська розпочала на Майдані у 2013 році, а потім започаткувала евакуаційно-медичний підрозділ "Ангели Тайри", який працював на Донбасі під час АТО/ООС.
Початок повномасштабного вторгнення Юлія зустріла в Маріуполі, і далі три тижні 24/7 вона працювала у 555-му мобільному шпиталі блокадного Маріуполя.
16 березня під час евакуації жінок і дітей з Маріуполя до Запоріжжя потрапила в російський полон, де її утримували три місяці.
Вона – легенда. Ось деякі факти про неї.
1. Юлія Паєвська займається спортом із 6 років. Навчалася в Національному університет фізичного виховання і спорту України. Має п’ятийдан айкідо. У 2018 році виборола в змаганнях з плавання — дві золоті медалі і бронзу з паверліфтингу на A Warriorgames.
2. Під час виконання бойових завдань з евакуації поранених травмовані раніше кульшові суглоби отримали додаткового травмування, але після ендопротезування й реабілітації Юля повернулася до виконання обов'язків вже з титановими протезами.
3. Від початку повномасштабного вторгнення і до потрапляння в полон Юлія зняла 256 ГБ відео про роботу парамедиків у Маріуполі. За день до полону передала карту пам’яті співробітнику поліції, а той – журналістам AssociatedPress, які проїхали 15 російських блокпостів, перш ніж матеріали потрапили на українську територію.
4. Тайра — це один з впливових аристократичних родів давньої Японії, самураїв. Спочатку це був нікнейм Юлії у комп’ютерних іграх, потім став позивним на війні.
Іван "Залізняк" Пилипчук, колишній боєць "Азову", парамедик
Іван Пилипчук із позивним "Залізняк" ‒ той самий націоналіст, якими російські пропагандисти лякають свій "глибинний народ". Він з 2014-го воював у батальйоні "Азов", псевдо "Залізняк" взяв на честь ватажка гайдамаків Максима Залізняка. Зараз працює як парамедик.
Людей, народжених як воїни, — одиниці. Й Іван Залізняк усвідомив своє покликання. "Перше, що я подумав 24 лютого 2022 року: дякую, Боже, що в мене немає сім’ї і домашніх тварин", — каже Залізняк. Він не приховує, що війна — найбільша пригода у його житті, і заявляє, що навчився не боятися смерті. Його життєве кредо — жити одним днем: "Я ще в дитинстві колись це вигадав: вранці прокидаюсь — це народження, вдень — я вже дорослий, ввечері — старий, а лягаю спати — я помираю. Що ти зробив за цю добу корисного?".
Фото: Міна Сорвіно
Читайте також
