"Це не подвиг, а наш обов’язок": головна медсестра "Охматдиту" – про воєнні будні лікарні
12 травня у світі відзначають Міжнародний день медичної сестри. Олена Примак, головна медична сестра Національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит", розповіла vogue.ua про свій щоденний фронт.
Олена ПримакФото: пресофіс "Охматдиту"Олені 42 роки, з них 21 вона працювала медичною сестрою-анестезисткою в кардіореанімації. З березня 2021 вона працює головною медичною сестрою головної дитячої лікарні країни. Свою першу річницю 18 березня вона зустріла на роботі, під час війни. Про дату, звісно, забула – каже, не вийшло відсвяткувати, як хотілося б. Проте були важливіші справи. Чи не в перші дні війни Олені вдалося перетворити "Охматдит" на гуманітарний хаб, де акумулювали допомогу з усіх куточків світу й розподіляли її по Україні. А ще – робили щораз більше, щоб і маленькі, і дорослі пацієнти були забезпечені всім потрібним.
Війна заскочила мене зненацька – як усіх. Зателефонувала подруга з Василькова: "Все почалося". Я не зрозуміла – що почалося? – "Нас бомблять", – відповіла вона. Я тихенько вийшла на кухню. Не чула ніяких вибухів, увімкнула телевізор, відкрила facebook, зрозуміла – справді, почалося. І потім почула вибухи.
Ззовні я зберігала спокій. Розуміла, що треба підняти дітей, спокійно пояснити їм, що відбувається, скласти речі. Наші тривожні валізки не були зібрані: ми не вірили до кінця, що війна можлива.
Пішла в дитячу спальну, розбудила дітей. Вони зосереджено та швидко все зібрали. Сказала: "Чекайте мене дома з татом, а я їду на роботу, в "Охматдит". Потрібна допомога дітям".
Під звуки сирени я бігла до метро, щоб дістатися на роботу, а поруч бігли люди з валізами. Проте я чітко розуміла, що маю бути в лікарні: треба багато всього організувати, визначити, хто в які бомбосховища ховається, зробити запаси їжі й води та підтримати медичних сестер. Не було жодних сумнівів, що я залишуся в Україні, у лікарні. І думки не з’являлося, що можу вчинити по-іншому.
Коли 24 лютого я повернулася додому, все було зібрано: мінімальний запас речей, харчі, документи. Я сказала: "Завтра зранку всі разом їдемо в „Охматдит"". Я знала, що мені буде потрібна допомога, і що мені буде спокійніше, коли вони будуть поруч, коли я зможу бачити, що з ними все добре. Вони згодилися без слів.
Рішення їхати на роботу прийшло саме собою, вибору та альтернатив не було. Тільки допомагати сестрам, підтримувати їх психологічно. Я бачила їхні розгублені очі, повні сліз. Звісно, я теж була розгублена, проте знала, що не маю показувати слабкості. Треба було підтримувати позитивний настрій, щоб вони спокійно виконували свої обов’язки.
Передусім треба було подбати про безпеку пацієнтів, запаси медикаментів, витратних матеріалів тощо. Це варто було робити з холодним розумом. Я розуміла, що мій настрій і психологічний стан передаються іншим сестрам, і мені треба їх згуртувати та заспокоїти.
У повсякденний час посадові обов’язки головної медичної сестри – дуже різнобічні. Це адміністративні рішення, контроль старших сестер, інфекційний контроль у відділеннях. Це навчання медичних сестер, підготовка їх до курсів та атестації, кадрові питання, підбір медсестер, підготовка наказів тощо.
На час війни функціональні обов’язки кардинально змінилися та розширилися безмежно. Треба було бути і психологом, і бухгалтером, і економістом, і постачальником. Треба було забезпечити достатню кількість витратних матеріалів, щоб нічого не бракувало, щоб усюди все було.
GettyМи розуміли, що до нас приїдуть не тільки поранені діти, а й дорослі. Були готові всіх прийняти. І розуміли: якщо будуть дорослі пацієнти, то наші витрати виростуть у кілька разів.
Крім того, треба було швидко та в безпечному місці обладнати операційні, реанімаційний зал. А ще – сортувальний майданчик, щоб можна було швидко сортувати пацієнтів і розподіляти їх відповідно до складності поранень та травмувань. Жовта, зелена, червона зони – щоб можна було швидко надавати допомогу.
Це лягло на мої плечі. Із завідувачем реанімації ми комплектували реанімаційну залу. Допомагали мої діти. Разом ми встановлювали моніторинг, вішали інфузомати, розкладали та підписували в шафах речі, маркували витратні матеріали.
Навіть старші за мене сестри інколи були розгублені, як малі діти. Треба було їх скоординувати, допомогти. До речі, кожного з медперсоналу треба було забезпечити ліками також – вони живі люди зі своїми захворюваннями.
Багато хто хвилювався за свої сім’ї, і керівництво ухвалило рішення дозволити родинам приїхати до лікарні й залишатися з персоналом, щоб люди могли спокійно працювати 24/7. Я опікувалася розміщенням, обладнанням спальних місць. Кожному потрібен був матрац, ковдра, засоби гігієни… Всім потрібна була допомога та підтримка.
Ми розуміли: запасів медикаментів і витратних матеріалів не вистачить надовго. Якихось медикаментів зовсім не було. Тож я взяла на себе координацію гуманітарної допомоги. Треба було знайти волонтерів, організувати списки, скоординувати та прийняти допомогу. Мій робочий день починався о шостій ранку й закінчувався, бувало, о другій ночі. Це нескінченні дзвінки, перемовини з волонтерами й фондами (як ми їм вдячні!) – що потрібно, в якій кількості, куди везти. Питань було безліч; телефонували з різних куточків світу. Коли різні часові пояси, то це траплялося нон-стоп. Звісно, я не могла не відповісти на дзвінок – ми потребували будь-якої допомоги, яку могли надати у світі.
Просто прийняти гуманітарну допомогу було не досить. Тож я взяла на себе й сортування. Треба було розуміти, чого маємо в достатній кількості й від чого варто відмовитися; ми – не одна лікарня в країні, допомога потрібна всім. Ми не хотіли бути нелюдами, хапатися за все й поповнювати лише свої запаси, ми мали допомагати всім. Треба було швидко все перерахувати, організувати складування, зберігання, облік. Ми мали розуміти повну картину: що є в достатній кількості, чого бракує. Якщо чогось замало або взагалі немає, – треба було знайти нових волонтерів і нові джерела допомоги.
Особливо важливо було забезпечити дитяче харчування для недоношених дітей – це специфічні суміші, і ми багато часу витрачали, щоб знайти волонтерів і фонди, здатні допомогти саме з цим. Але, дякуючи всім, це вдалося, і наші дітки були нагодовані. Вони ростуть, вони в теплі, вони ситі. Слава Богу.
"Охматдит" розміщується в такому місті, що волонтерам зручно було доставляти вантажі саме до нас. А ми вже акумулювали й перерозподіляли їх на інші регіони. Чернігів, Харків, Прилуки, Київська область тощо.
Так в один момент "Охматдит" став гуманітарним хабом. Волонтери казали: "Ми привеземо до вас, а ви перерозподіліть". Я взяла це на себе, бо розуміла: людям складно їхати далі. Тому домовлялися з іншими лікарнями й волонтерами, щоб доставити допомогу далі, – туди, де її потребували.
Це було непросто: знайти волонтерів, розвантажити, розсортувати, завантажити. Але я розуміла, що це треба робити. Було важко, але ми впоралися. Коли бачиш світлини з місць, куди доїхали потрібні ліки, і розумієш, що вийшло допомогти, – це безмежна втіха.
GettyСкладно мені було лише в одному – подолати страх за родину, за близьких. А працювати – це не складно. Так, фізично виснажливо, – але це заради перемоги, заради безпеки пацієнтів і працівників, заради України.
Оптимізму мені додавали волонтери. Звичайні, незнайомі люди. Вони і надавали допомогу, і зверталися по неї. Я бачила їхні відчайдушні поривання. Люди вкладали свої кошти, свій час, замість лежати на дивані або перейматися особистими речами. Вони віддавали все. І для мене це було найбільше піднесення духу. Коли вони обіймали й казали: "Все буде добре. Все буде Україна", оптимізм неабияк зростав.
Обираючи професію медика, ми маємо розуміти, що в складні моменти потрібні на роботі. Я нікого не засуджую, це власний вибір кожного. Проте ми вибрали таку професію, і це не подвиг, а наш обов’язок – залишатися на робочому місці та робити свою справу: допомагати пораненим, хворим.
У мене теж був переломний момент… Я не хотіла їхати з України. Але моя донька зі страху колись сказала: "Тобі важливіші пацієнти та лікарня, ніж я". Три дні після того я обіцяла, що вивезу її кудись за кордон у безпечне місце, але все не було нагоди. І всі ці дні я потроху пояснювала їй, чому я залишаюся, чому це важливо. Коли на третій день ми вечеряли разом, вона сказала: "Все, мамо. Ми нікуди не їдемо. Ти все робиш правильно". Мені було складно, я розуміла її почуття та хвилювалася за її безпеку, та я вдячна, що вона зробила такий вибір і змогла мене зрозуміти.
Люди можуть допомагати підтримкою, коментарями в соцмережах – їх завжди приємно читати. Якщо є змога допомогти матеріально – є офіційні рахунки на сайті "Охматдит".
Щодо забезпечення – слава богу, ми забезпечені. Аналізуємо, чого немає, пишемо фондам – і отримуємо допомогу. Якщо люди хочуть допомогти фізично, то вони приходять – можна звертатися до мене або до пресслужби, скоординуємо.
Ми дуже вдячні волонтерам, які на постійній основі допомагають – щось перенести, розвантажити, інколи – помити. Люди з вищою освітою не гребували будь-якою роботою, допомагали всім, чим могли. Це особливо цінно, коли бракує молодшого персоналу, а чистоту підтримувати треба.
Мій фронт – це моя лікарня, яка за рік мені стала близькою та рідною. Мій фронт – це сестри, це молодший персонал. Вони – моя підтримка, я – їхня. Я не рятую їх, звісно, але підтримую, допомагаю розв’язувати всі питання, спрямовую енергію в потрібне річище.
Коли в човні сидять люди і гребуть разом, тоді можна досягти результату. Треба лише спрямувати зусилля в одному напрямку, тоді ми досягнемо цілі.
Я вірю, що війна скоро закінчиться. Ми станемо сильнішими, професійнішими, найкращими. Все буде Україна.
