До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

"Звичайне пальто": оповідання Ірини Славінської

У другі роковини повномасштабної війни пропонуємо до вашої уваги оповідання письменниці, журналістки, виконавчої продюсерки Радіо Культура Ірини Славінської, що було опубліковане в колекційному виданні "Сучасна українська проза та поезія".

"Звичайне пальто" — це щемкий текст про пам'ять, родинну та національну, спадок поколінь та сімейні реліквії, які ми маємо — та не маємо.

Реклама

Маю пальто, що купила в одному з київських підвалів, де в той час жив улюблений український бренд. То була цілковито спонтанна покупка — зайшла подивитися та приміряти сорочку, а вийшла з великим пакунком вовняного щастя. Елегантний комір, глибокі кишені, красивий сірий колір, зручні ґудзики, а головне — дуже тепла підкладка, незамінна в холодні київські зими. Головна перевага — oversize, під який може поміститися будь-який светр чи піджак. Це сіре пальто живе аномально довге життя, йому вже вісім років. Щоосені, коли дістаю його з гардероба, аби роздивитися, приміряти та за потреби віддати в хімчистку, сподіваюся, що воно досі в нормальному стані, що не зносилося. За всі ці спільні роки життя я так звикла до цієї речі, що просто не уявляю нас нарізно. Мої відчуття тут уже взагалі не стосуються моди чи стилю, це радше надія на те, що звичний комфорт залишиться звичним, тобто незмінним.

Я й раніше знала, що деякі речі залишаються надовго. Є родини, в яких плекали ощадливість, тому старі пальта носили два покоління поспіль, а для третього покоління з пальта вже робили костюм або піджак, використовуючи вцілілі клапті тканини. Та бувають і інші стратегії консервації. Наприклад, мамина красива сукня кольору індиго з лелітками, котру я з дитинства бачила в шафі, — майже музейний експонат, недоторканий і вічний. Це сукня з її дівочого життя, імпортна — таку було складно дістати в часи СРСР, що не балував жінок і чоловіків красивим готовим одягом. Такі речі годилося шити, а чи шукати щось закордонне — купувати з рук за готівку, не дуже легально, звичайно ж. Це один із вимірів пригноблення радянською імперією, що додавався до інтелектуальних репресій і цензури в пресі. Недоступність краси та одна на всіх легка промисловість, що шила речі згідно державного плану, який визначав, скільки й чого може мати одна людина — дві пари трусів на рік, один костюм раз на п’ять років, одне пальто раз на десять років, якось так. Синя сукня з лелітками на позір нераціональна як вибір, у ній не підеш на роботу чи гуляти в парку. Це коктейльна сукня, хоча в радянський час таких слів іще ніхто не знав. І вона нерозривно пов’язана з моєю пам’яттю про дитинство як вічна мешканка шафи. Здається, я її ніколи навіть не приміряла, хоча свій слід вона залишила. Саме через неї одна з моїх перших самостійних покупок — коктейльна сукня, котру було ще нібито нікуди носити, аж поки в житті не з’явився дрескод, який вимагав іще кількох подібних речей і відповідних прикрас. Інша історія — з червоними чобітками на шпильці, з красивими ніби пожмаканими халявами. Те взуття мене вабило й гіпнотизувало, і я чекала нагоди залишитися вдома на самоті, аби потай їх одягнути і спробувати поносити. Це також імпортне взуття 1980-х, котре зберігало свій позачасовий стильний вигляд. І я була неймовірно щасливою, коли студенткою отримала дозвіл мами взути їх в університет. Так ті чобітки стали моїми — перший свідомо обраний і взутий вінтаж двадцятирічної витримки. Потому з’являться вже цілком дорослі червоні кеди й туфлі на високих підборах. О так, усе це цілковито непотрібні речі в умовах війни.

У нашій родині існує сюжетна лінія про червоний колір і насичену палітру бордо. Хтось із рідних його не любить, а хтось навпаки. Комусь він нагадує колір ненависної піонерської краватки радянських часів, а хтось цінує в ньому відтінки вина чи гарячих від сонця помідорів або яблук. Мені цікаво вдивлятися в речі, що належали різним поколінням сім’ї, та впізнавати в них знайомі чи улюблені кольори, тяжіння до певних фасонів або матеріалів. Наприклад, льон — не тільки в одязі. Я досі користуюся лляними рушниками, які ткала моя прабабуся. Раніше такі ж були в квартирі бабусі, потім стали щоденним атрибутом життя в квартирі батьків, тепер я роздивляюся їх на власній кухні. Речі – це чи не єдина матеріальна спадщина родини, котра через вир радянських репресій і двох світових війн не зберегла більш суттєвого майна. У горнилі колективізації Сталіна ми втратили чимало землі — тому ні мені, ні чоловікові не судилося стати рантьє із солідною нерухомістю. В часи великого голоду — Голодомору — ми втратили сліди своєї присутності біля Азовського моря. В часи приходу більшовиків, коли варто було подбати про "правильні" слова в паспорті, аби не привертати уваги окупаційної радянської влади, зникли сліди родинної пам’яті про життя й спадок колишньої та збіднілої польської шляхти. У цьому потоці в руки нащадків припливає неймовірно мало — декілька старих фотографій, а чи цілий альбом, якщо пощастить, якісь ґудзики, тека з кількома документами та листівками, одяг або рушники. Я — справжня багачка, бо маю не тільки альбоми, але й старий сервіз мельхіорових приборів. Та навіть більше — старі університетські книжки моїх старших, ветеринарний підручник дідуся та агрономічний підручник бабусі.

Розмова про речі — товари й ціни в крамницях, гардероб або взуття – заміняє багатьом родинам справжню розмову про минуле та спадок поколінь

Можливо, саме тому я люблю речі нетривкі, ті, яким ніби й не судилося бути тут надовго, але які вціліли й потрапили в мій архів із рук старших. Саме тому я щоразу дивуюся дару тривкості — це ніби трава, що проростає крізь тріщини в асфальті. Саме тому розмова про речі — товари й ціни в крамницях, гардероб або взуття — заміняє багатьом родинам справжню розмову про минуле та спадок поколінь. Згадувати історичні перипетії буває боляче, тому краще говорити про пальта.

Моє сіре пальто несподівано отримало ознаки чи не сімейної реліквії. Воно прожило непрості тижні безкінечного місяця, що триває з 24 лютого. Ця річ була цілковито ірраціональною, бо немислимо проживати війну в пальто, особливо в двадцять першому столітті, коли існують різноманітні мембрани та космічні технології, адаптовані в одязі. В одній із колонок мені навіть пропонували виправити "пальто" на "куртку", аби звучало більш по-воєнному. Та перші й наступні дні після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну були саме такими — в пальто й кашеміровому шарфі, незамінних дорогою в студію "Радіо Культура". Ця репліка також не стосується стилю, вона радше говорить про можливість бути й тривати у власній шкірі. Також тут можна розповісти про незвичне відчуття, коли ще в січні пакуєш рюкзак із речами — про всяк випадок — та розумієш, що сімейна спадщина туди не поміщається. Після того, як кладеш докупи диктофон, ноутбук, зарядні пристрої та акумулятори, блокноти й ручки, пару білизни й шкарпетки, запасний светр і футболки, пляшку води та трохи їжі, аптечку й косметичку з милом, шампунем і зубною щіткою, виявляється, що в рюкзак не поміститься жоден родинний альбом, жодна книжка. Хіба що влізе одна мельхіорова виделка чи котрась із медалей дідуся, який усю Другу світову війну партизанив десь у лісах на півночі. В ту мить я раптом дуже добре зрозуміла — побачила на власному прикладі, — чому від усіх поколінь родини до мене дійшли такі незначні уламки переважно побутових речей. Усі вони достатньо малі, аби поміститися в будь-яку валізку, коли треба покидати дім. Здається, з усіх моїх старших поколінь лиш покоління моїх батьків не мали досвіду хапати багаж і тікати світ за очі — вони їхали з власної волі, аби навчатися в університетах і будувати свої життя в більших містах.

Моє сіре пальто несподівано отримало ознаки чи не сімейної реліквії. Воно прожило непрості тижні безкінечного місяця, що триває з 24 лютого

Мені пощастило вціліти — вкупі з усіма речами, які іншим можуть видатися мотлохом. У реальності, де мало хто з моїх друзів має родинне гніздо, в якому жили б декілька поколінь однієї родини, доводиться вдовольнятися чимось набагато меншим. Саме тому я завжди багато думала про своїх однолітків із інших країн і особливості їхнього пригадування. Хтось із них жив у кам’яниці, збудованій далекими прапра триста років тому. Хтось мав змогу знати напам’ять старий виноградник і винокурню, де багато століть поспіль виробляють справжній коньяк. Хтось віддавав на благочинність антикварні бабусині меблі, аби стару квартиру переробити на свій сучасний лад. Та виявляється, що вмістилищем пам’яті можуть бути й дрібнички, які найчастіше помістяться в одну коробку. У моєму житті бракувало старих речей, бо вони не вціліли.

Натомість мені іноді бракує можливості стримати рефлексії й не розповідати страшних сімейних історій за будь-якої нагоди. Пригадую, якось була у великому франкомовному гурті людей із цілого світу — включно з кількома українками та українцями. Розмова повелася про покоління старших. Бабусі й дідусі, а також їхні дивакуватості – це завжди плідний сюжет для жартів і сміху. Коло розмови просувалося, й щохвилини ставало ясно, що українські оповідки смішні, але страшні. Чому? Тому що тодішні молоді люди за столом були з того покоління, чиї старші зазнали життя 1930-х або воєнні роки. З такого матеріалу справді виходить хіба що чорна комедія. Якось бабуся намагалася зняти чоботи з мертвяка, а вони ніяк не знімалися, ха-ха. Якось бабуся викурила якусь особливу сигарету, аби вдати туберкульоз, аби її не забрали на примусові роботи до Німеччини, що ж то була за трава, ха-ха. Якось у дідуся розболівся зуб, і на війну приїхав стоматолог із гібридом бормашини та велосипеда — аби все це працювало, треба було одночасно крутити педалі – ха-ха. Та нічого смішного в житті окупованої країни немає. Це особливо помітно з історій про звільнені від росіян сучасні Бучу, Ірпінь, Ізюм або інші міста. Хоча мої родичі зі звільнених територій також розповідають переважно щось кумедне. Проте я знаю з наших репортажів, що неподалік — на тих самих вулицях — була катівня. Можливо, й не одна.

У воєнній реальності, що триває в Україні з 2014 року, я щодня чую багато історій про втрачене звичне життя тих, хто мусив поїхати з окупованого Криму, Донецька, Луганська. Сьогодні ця географія ширша, на жаль. Усі ці історії поєднує чимало сюжетних ліній, одна з них — про загублений матеріальний бік рутини. Улюблена джезва, картини на стінах або шуба, будь-який предмет може виявитися символічною ниточкою спогадів про зниклий дім і його рутину. За чим би сумувала я? За свічками каштанів, які ніде не квітнуть так, як у Києві. За краєвидом на правий берег, коли їдеш з лівого берега одним із київських мостів. За неповторним запахом метро. За вовняним пледом ручної роботи, який лежить на дивані. За колекцією книжок із перекладами античної трагедії.

Маю привілей усе це незмінно бачити й відчувати. Проте скучаю за тим часом, коли моє сіре пальто ще було звичайним пальтом, без історії.

Листопад 2022

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.