Чому варто прочитати новий роман Арундаті Рой
20 років тому володарка Букерівської премії Арундаті Рой залишила літературу заради політичної боротьби. В цьому році вийшов її новий роман "Міністерство найвищого щастя", а сама авторка впевнена: щастя – це акт радикалізму.
Фото: Rena Effendi
Текст: Шарлотта Синклер
Арундаті Рой з'являється в фойє готелю, де я чекаю на неї: мініатюрна, усміхнена, з величезними карими очима і копицею коротких, пронизаних сріблястими нитками локонів, що спадають на лоб і плутаються в довгих віях. Вітаючись, вона обіймає мене, і від несподіванки я на мить втрачаю дар мови.
Арундаті РойРой приїхала до Лондона, щоби представити "Міністерство найвищого щастя" – свій другий роман після "Бога дрібниць", що отримав в 1997 році Букерівську премію. Два десятиліття тому 37-річна Рой буквально ввірвалася в світ культури – і відразу стала літературною сенсацією. Її роман "Бог дрібниць", іронічний, лютий, драматичний, – це вмита струменями мусонних дощів історія, дія якої відбувається в штаті Керала. Тут вам і комуністи, і кастове суспільство Індії 1960-х – Рой передає людську сутність у всій її жорстокості і романтичності, висміюючи святенництво і лицемірство з тонкою іронією Джейн Остін. Арундаті створила свою власну мову, стверджує Джон Апдайк. "Бог дрібниць" був переведений на 42 мови і опублікований загальним тиражем понад 8 млн примірників, перебуваючи у статусі сучасної класики. Непогано – для початківця письменника.
А потім послідувала тиша: ні романів, ні оповідань – зздавалося, з літературою покінчено. За рік після виходу "Бога дрібниць", на самісінькому піку популярності, Рой почала писати статті на гострі політичні теми, викриваючи корумпованість індійської влади. Вона протестувала проти будівництва дамб, тому що внаслідок цього виявилися затопленими численні села; проти переслідування племен, що проживають на землях, багатих на корисні копалини; проти щораз сильніших націоналістичних настроїв в індійському суспільстві. "Я була улюбленицею індійського середнього класу, – каже вона. – Я була на обкладинках усіх журналів. А потім уряд розпочав ядерні випробування. Переді мною постав вибір – мовчати чи почати протестувати. Я більше не могла залишатися принцесою з казки", – знизує плечима Арундаті.
По правді кажучи, складно знайти менш підходящу роль для неї. Попри зовнішню крихкість Рой, я очікувала зустріти полум'яного борця за людські права, але раптом помічаю у письменниці педикюр з крихітних білих квіточок."Це "поцілунки" від моєї подруги, яка намалювала їх", – посміхається вона. Арундаті одягнена в джинси і бавовняну блузу з довгим жилетом з красивої синьої тканини – з такої зазвичай шиють сарі. Її очі темніють, коли розмова заходить про серйозне, але набагато частіше в них спалахує завзятий вогонь, і майже кожну її фразу супроводжує сміх – мелодійний і дуже молодий.
Арундаті працює в своєму будинку в ДеліОстанні десять років Арундаті Рой таємно працювала над "Міністерством найвищого щастя". "У мене б не вийшло писати швидше чи повільніше. Все, що відбувалося в моєму житті останні 20 років, описано в книзі". Результатом її праці став ліричний, грандіозний роман, наскрізь просочений політичними переконаннями автора. Дія відбувається в Делі та Кашмірі. Одна з головних героїнь – Анджум, жінка-трансгендер, – потрапляє в "Дім марень", описаний яскравими барвами будинок терпимості. Роман розповідає про перипетії Анджум, яка усиновлює сироту, переїжджає на міське кладовище, відкриває там пансіон з похоронним бюро, знаходить допомогу в особі сліпого імама і хлопчика на ім'я Саддам Хусейн. І це лише мала частина того, що відбувається, описана на перших ста сторінках книги.
Рой пише про те, що знає, її історії – це польові замітки, результат особистих досліджень. Вона живе одна в Делі, в своїй квартирі, в престижному закритому кварталі неподалік від Садів Лоді. У неї багато друзів: від голлівудських акторів, відомих громадських діячів – до місцевої інтелігенції і скромних персонажів Старого Делі, з якими вона знайомиться, гуляючи по місту. "Так проходить моє життя в Делі, – каже вона. – Я вітаюся з незнайомими людьми, зупиняюся покурити чи випити кави, блукаю по вулицях, розмовляю про різні речі".
Незвичайний погляд на життя сформувався у Рой ще в дитинстві. У країні, яка живе за суворими кастовими і класовими законам, дитина з родини індуїста і сирійської християнки автоматично "опиняється в виключно непростому, вразливому становищі. У мене було дуже незахищене дитинство", – згадує письменниця. Перші роки життя вона провела в гірському селищі Шиллонг в північно-східній частині Індії. Батько Рой страждав на алкоголізм, і після розлучення її мати Мері повернулася разом з Арундаті і її старшим братом до рідної домівки в штаті Керала.
У 16 років Рой пішла з дому в пошуках щастя. Вона вступила до архітектурного коледжу в Делі та жила в "крихітній бляшаній халупі" в межах міста, почуваючи себе "дуже юною та дуже самотньою". Про навчання в коледжі вона відгукується так: "Викладачі думали, що вчать мене будувати будівлі, я ж думала, що вчуся писати".
Багато в чому новий роман народився з багаторічних подорожей Арундаті Кашміром. Вона описує кривавий територіальний конфлікт в Кашмірі, розділеному між Індією та Пакистаном, який перетворив штат на найбільшу в світі мілітаризовану зону. Рой розповідає про насильство, яке охопило регіон, з палючим чорним гумором. Рівень детальності опису наводить на думку не про вигаданий, а, скоріше, пережитий досвід. Чи довелося їй побувати в центрі тортур? "Так. Часом ти заздриш невинним. Іноді мені хочеться повернутися в той стан блаженного невідання. Але тільки іноді".
Проте оптимізм у неї в крові. І в її книзі теж. Герої Рой знаходять радість, любов та дружбу за найжахливіших обставин. Назва книги сатирична, але в ній немає сарказму: іноді найвище щастя все ж можливе. То, значить, оптимізм – це форма протесту? "Так! – сміється вона. – І сміх. Тому що без них – за що боротися? Часом живеш однією миттю, й тільки вона має значення. У цих тендітних перемогах і полягає радість життя".
