День поезії: редакція Vogue Ukraine обирає улюблені українські вірші

Щороку 21 березня ми відзначаємо Всесвітній день поезії. У цей день редакція українського Vogue ділиться потаємним — улюбленими віршами українських авторів та авторок. Від пронизливої лірики Олени Теліги 1939 року, особливо актуальної у наш час, до вірша сучасної поетки Любові Якимчук, присвяченого Донбасу, — поринайте у ці рядки разом з нами.

Олена Теліга, "Вечірня пісня"

За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні ...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.

Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,
М'яким, мов дитячний сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті —
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі як вистріл,
Тверді як лезо меча.

Є один вірш Олени Теліги, який, на превеликий жаль, став актуальним в наш час. Я його так любила зі школи — за точність слова, за силу духу ліричної героїні в екстраординарних обставинах. І от минули десятиліття, і обставини в нас такі самі, а я геть не така сильна, як та героїня.

Катерина Світлична, заступниця головного редактора Vogue Ukraine

Василь Симоненко, "Світ який — мереживо казкове!.."

Світлана Манукян, редакторка соціальних медіа

Вікторія Амеліна, "у мене син і у неї син"

у мене син і у неї син

у неї до війни було два

у мене завжди був один

і спробуй комусь іще поясни

що в неї і досі ще два сини

що той ясноокий не вмер, не зник

вона його родить щодня під крик

але крик жінки, не немовля

а хлопчик усе не кричить ніяк

хоча вона родить його щодня

він дивиться мовчки із темноти

так ніби благає їй помогти

але вона родить його сама

між нею і мною тепер пітьма

бо в мене син і у неї син

у неї до війни було два

а в мене завжди був один

і спробуй комусь іще поясни

що з нею на двох у нас три сини

Я взагалі не люблю поезію. Вона звертається до надто чутливих налаштувань і дуже легко виводить зі спокійного емоційного стану. Але є рядки, які я читаю, попри все. Це вірші Вікторії Амеліної, української письменниці, поетки, яку вбила російська ракета в Краматорську 27 червня 2023 року. Вікторія працювала з правозахисною організацією Truth Hounds, що розслідувала злочини росії. Це саме вона знайшла закопаний щоденник українського письменника Володимира Вакуленка, якого закатували росіяни в селі Капитолівка — завдяки цьому щоденник був опублікований.

Вірш Вікторії Амеліної, про який я хочу сказати, — присвята Світлані Поваляєвій, письменниці, яка втратила на війни сина, Героя України, громадського активіста, воїна Романа Ратушного. Він загинув 9 червня 2022 року на Ізюмському напрямку.

27 лютого 2025 року другий син Світлани Поваляєвої, 28-річний Василь Ратушний, пілот БПЛА "Птахів Мадяра", загинув від прямого влучання FPV.

Альона Пономаренко, редакторка краси Vogue Ukraine

Сергій Жадан, "Декому краще вдаються приголосні, декому голосні"

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу — вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться — добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені — хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

У цьому вірші Жадан створює образ жінки, яка існує поза правилами, поза чужими очікуваннями, поза страхом перед правдою. Вона небезпечна не тому, що хоче такою бути, а тому, що знає більше, ніж повинна, і не боїться говорити те, що інші воліли б не чути.

Марина Шулікіна, редакторка vogue.ua

Артур Дронь, "Перше до коринтян"

Любов довготерпить, любов милосердствує,

не заздрить, любов не величається,

любов боїться тваринним страхом,

але продовжує йти,

любов могла б здатися, залишити все,

але продовжує йти.

А інколи в любові прострелені ноги,

або в ногах у любові осколки,

і ноги її стискають турнікети,

або ніг у любові більше немає.

Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,

і гризе у них лід із розрізаної пляшки,

коли хоче пити у мінус двадцять.

Любов виходить на бойові чергування,

піднімається на позиції

з грижами, з температурами, із простатитами,

із контузіями, з астмами і алергіями,

з високою імовірністю

не повернутися,

з думками про когось

найважливішого.

Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух

виходи градів, прильоти мін і рух танків.

Очі любові болять,

коли довго дивиться в тепловізор.

Прокидається любов уночі,

коли миші в бліндажі заповзають

під її бушлат.

Інколи любов

довго блює у посадці після важкого бою.

А інколи

любов закриває очі друзям своїм.

І загортає їх в спальники

і виносить.

Ніколи любов не перестає!

Хоч пророцтва й існують, та припиняться,

хоч мови існують, замовкнуть,

хоч існує знання, та скасується.

Бо інколи закінчується обстріл,

і любові закривають очі,

і друзі загортають її в спальники,

і виносять.

І тоді вона

переходить живим

Артуру Дроню 24 роки, за освітою він журналіст, за професією та покликанням — поет і письменник. У березні 2022 року Артур доєднався до війська, несе службу в 125-й окремій бригаді територіальної оборони, кілька місяців тому був поранений на Запорізькому напрямку і зараз перебуває на реабілітації. Я вважаю Артура Дроня одним з найсильніших українських поетів нового покоління; його поезія така точна, гостра, дзвінка, що мені фізично боляче її читати. Щаслива, що знаю Артура особисто і живу в один час із цим талановитим поетом та сміливим чоловіком.

Дарія Слободяник, редакторка культури Vogue Ukraine

Любов Якимчук, "Повертання"

Нам додому хочеться, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів

а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру

нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни

ми підемо й пішки, хоч би були босими…
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами

Як людина з Донецька, я не можу без сліз читати поезію зі збірки "Абрикоси Донбасу" Любові Якимчук. Кожен її рядок для мене — це готова картинка в голові, чітка і реальна. Читаєш — і миттєво відчуваєш цей вітер у волоссі, запах степу і абрикосів, наших абрикосів.

Віолетта Федорова, шеф-редакторка vogue.ua

Читайте також

5 найвідоміших віршів Юрія Іздрика про кохання та життя

5 проникливих віршів Ліни Костенко про кохання

Так ніхто не кохав: 5 віршів про кохання від українських поетів