До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

"Анна": уривок з біографії Анни Вінтур

У грудні у видавництві Yakaboo Publishing виходить довгоочікувана біографія Анни Вінтур "Анна", яку The New York Times назвали найбільш відвертим і повним портретом легендарної редакторки американського Vogue.

Реклама

"Анна" — унікальне видання, адже авторка Емі Оделл мала власний досвід співпраці з Вінтур, а у процесі роботи над книгою зібрала інформацію із 250 інтерв’ю та свідчень від колег, друзів та найближчого оточення Анни. Поки ми чекаємо вихід книжки з друку, пропонуємо ексклюзивно прочитати на vogue.ua уривок. Його події відбуваються у 1988 році — в перші місяці Вінтур на посаді головної редакторки Vogue USA.

Анна Вінтур, 1988
Анна Вінтур, 1988

"Анна. Біографія"

Уривок

Для початку, обкладинки Vogue потребували серйозного оновлення. Річард Аведон знімав їх з 1965 року, коли Ліберман переманив його з Harper’s Bazaar безпрецедентним контрактом на 1 мільйон доларів. Але Аведонові обкладинки заледве різнилися від місця до місяця: крупні плани студійних фото облич моделей в ідеальному макіяжі можна було зазвичай розрізнити за кольором волосся дівчини і сережками які щось означали у вісім- десятих.

Замість того, щоб негайно звільнити Аведона, Анна провела йому проби, хоча й не заявила про це так прямо. Вона хотіла спробувати обкладинку з моделями, сфотографованими на вулиці, і попросила у Аведона зробити саме це, що негайно створило напругу. Нехотя, він дотримався вказівки лише щоб потім його двічі попросили про перезйомку — величезна зневага до фотографа, якого тільки ще один редактор за всю його кар’єру просив щось перезняти. Ображений, він порвав зв’язки з Vogue і добився, щоб Condé Nast викупив два роки, які лишалися в його контракті за 480 тисяч доларів.

Зіркою легендарної першої обкладинки Анни у випуску за листопад 1988 року стала ізраїльська модель Міхаела Берку, сфотографована Пітером Ліндбергом, образ створено Карлін Серф де Дудзель. Вісімдесяті були ідеальною епохою для Серф де Дудзель — яскравої французької фешн-ікони на власний манер, яка підсумувала свій підхід до створення образів як: "Я люблю робити так, щоб лайно виглядало як золото, січеш?"

Знімок, який стане однією з найвідоміших обкладинок фешн-журналів за всі часи, спершу відводився лише на внутрішню статтю. Серф де Дудзель (яка любила змішувати дизайнерські речі зі звичайними, як от піджак Chanel з футболкою Hanes88) одягнула Берку в чорний шовковий жакет від кутюр’є Крістіана Лакруа, прикрашений викладеним коштовностями кольоровим хрестом, вартістю 10 000 доларів… і поєднала його з джинсами Guess за 50 доларів.

Обкладинка американського Vogue у листопаді 1988 року
Обкладинка американського Vogue у листопаді 1988 року

"Піджак насправді був частиною костюму, але спідниця Мікаелі не пасувала — вона була у відпустці, вдома в Ізраїлі, і набрала трохи ваги", — пізніше написала про обкладинку Анна. Берку йде паризькою вулицею, її довге, хвилясте, світле волосся каскадом спадає на плечі, вона з широкою посмішкою дивиться вдалину, показується трішки нижньої частини її живота. То був перший раз, коли джинси з’явилися на обкладинці Vogue.

"Сильні світу цього трішки здивувалися, друкарі навіть сумнівалися в зображенні, але воно було досить красномовне. Зображення декларувало, що настав інший час — ми мали інший погляд на моду і він був значно вільнішим", — пояснила Анна. То було безпрецедентно — і на цьому все, що Vogue робив до того, раптом вибухнуло.

Ньюхауз відправив їй записку, яку вона гордо виставила в себе на столі: "М’яч вилетів за межі поля, Анно. Я дуже пишаюся".

Персонал Vogue не боявся Анни, коли та була креативною директоркою, але на посаді головної редакторки вона лякала. Якоюсь мірою, це було спадковим для посади — Мірабелла, і до неї Вріланд, справляли такий самий ефект. У Мірабелли в кабінеті була вбиральня. Доки там робився ремонт, Анна щодня ходила коридором до загальної вбиральні, часто — одягнена в темні окуляри, зазвичай — не відповідаючи, коли молодший персонал до неї вітався дорогою.

Але її манери не турбували Ґейл Пінкус, старшу галузеву редакторку: "То не була моя перша робота. Та для багатьох, для кого ця робота була першою, така різка поведінка була дуже образлива". Анна робила все значно швидше, ніж її попередниці, хоча інколи то було надто швидко. Анна, бувало, викликала Пінкус й інших галузевих редакторок на зустрічі в дизайнерських шоурумах вранці. От тільки вона діставалася туди о 8 ранку, на призначення узгоджені на 9, і покінчувала з усім ще до того, як хтось інший з команди туди встигав.

На одних з найперших зустрічей щодо статей Анна зібрала персонал і авторів у себе в кабінеті, де всі сиділи в формі "V", яка вказувала на її стіл — три крісла в першому ряду і п’ять в другому. Лише двоє людей принесли ідеї, Вільям Норвіч і Ґрейдон Картер, обом з яких вона дала контракти редакторів Vogue. Решта персоналу здавалися надто скутими, щоб щось запропонувати. Інша редакторка описала щось подібне, коли відвідувала свої перші зустрічі щодо наповнення журналу в перші роки Анни. "Це наша нова редакторка. Чому б тобі не розпочати?" — сказала вона. Людина перераховувала ідей двадцять. Коли з цим було покінчено, Анна казала: "Хтось іще?" І ніхто більше не говорив. Люди ходили до неї особисто, замість того, щоб затягувати зустрічі розмовами.

На попередніх оглядах, де редактори показували Анні одяг для затвердження для зйомок, вона мала звичку дивитися вниз, відкидати гривку і казати: "Ні, ні, ні", зазвичай без жодного пояснення. Якось вона зробила саме це з рожевою мінісукнею з квітковим принтом і пишною спідницею, яка — одній редакторці здалося — виглядатиме приголомшливо на травневій обкладинці. Невдовзі після того Анна з’явилася в офісі одягнена саме в ту сукню, очікувано, без жодного пояснення.

Анна завжди вважала, що є спосіб добитися того, що їй хотілося, і штовхала свою команду, доки не отримувала це

Анна ставила запитання. "Ти міг мати сотню відповідей, але Анна запитувала в тебе сто першу штуку, на яку в тебе не було відповіді", — сказала Меґґ Баклі, редакторка, яка стала відповідальною за співпрацю зі знаменитостями. "Коли я була ще зовсім новенькою в усій цій справі зі знаменитостями, вона сказала: "О, що було успішним в бокс-офісі цими вихідними?" А я й гадки не мала. Тож можете не сумніватися, наступного разу я знала, що там з бокс-офісом".

Анна завжди вважала, що є спосіб добитися того, що їй хотілося, і штовхала свою команду, доки не отримувала це. Зі знаменитостями вона часто ставила Баклі завдання дізнатися, скажімо, чи Мадонна погодиться на одношпальтову статтю в розділі "Краса". "То було як: "Можеш зробити це? Можеш зробити те? Так. Ні. Я хочу відповіді"", — сказала Баклі. Якщо Анна не отримувала того, що їй хотілося, її підходом було продовжувати телефонувати, доки вона не отримувала такої відповіді, якої прагнула. Мати справу з Голлівудом дратувало особливо, бо на її думку, індустрія була вкрай неефективною. "Чому ці агенти змушують своїх асистентів дзвонити твоїм асистентам, щоб ті передзвонили тобі, коли агент звільниться, щоб передзвонити тобі? Чому вони просто не можуть підняти слухавку?"

"Вона хотіла, щоб продовжували дзвонити, а я просто цього не робила. Тому що я не збиралася нікого бісити", — розповіла Баклі. Згодом вона сказала Анні: "Насправді я намагалася триматися подалі від твого кабінету, бо знаю, що ти збираєшся мене про це попросити". На це Анна просто розсміялася.

Тепер, коли в неї в руках було саме те, чого вона хотіла ще з того часу, як була дівчинкою, робоча етика Анни перейшла в режим роботи на виснаження. Редагуючи свої перші шість випусків, вона разом з Ліберманом і Сеймур, копірайтеркою, лишалася до одинадцятої чи дванадцятої ночі. Вони зустрічалися в артвідділі щовечора, проглянути макети і внести правки. "Я йшла з ними і робила нотатки по тому, що вони з Алексом узгодили. Змінити це, виправити те. Не використовувати цього слова. Кращий заголовок тут, — говорить Сеймур. — То було брутально".

"Вона справді стала для журнального світу ковтком свіжого повітря. В американському Vogue стало можливим все що завгодно

Коли Анні щось подобалося чи не подобалося, це було очевидно. Також Сеймур вважала, що вона вміла вибирати речі, які робили моду захоплюючою. Тоді як Сеймур було складно писати про те, що подобалося Мірабеллі, бо це не резонувало з нею, двадцять–з–чимось–річною, Анна ж вибирала просто класні штуки, включаючи нових багатообіцяючих дизайнерів. "То не були ті ж самі п’ять людей з Armani чи Geoffrey Beene знову, знову і знову", — сказала Сеймур.

Коддінґтон сказала: "Вона справді стала для журнального світу ковтком свіжого повітря. В американському Vogue стало можливим все що завгодно. В них дійсно були величезні бюджети, з якими можна було гратися, і вона могла отримати будь-якого фотографа, якого хотіла. А всі хотіли стати частиною цього".

На відміну від Мірабелли, якій подобалося бути в своєму кабінеті, Анна проводила багато часу з дизайнерами. "Дизайнерам, з якими вона почувалася особливо близькою, вона висловлювала свої побажання", — сказала Ґейл Пінкус. Але також їй було необхідно добитися прихильності тих, кого вона не знала, тому що Vogue були потрібні їхні рекламні долари. Вона мала міцні стосунки з європейськими дизайнерами, чого не можна було сказати про її стосунки з такими гігантами американської моди, як наприклад, Оскар де ла Рента чи Ральф Лорен, які в свою чергу, також прагнули з нею познайомитися.

"То було взаємне ділове зацікавлення, але вони не мали такого самого блиску, як в європейських дизайнерів, з якими вона так заприязнилася за всі ці роки", — сказала Пінкус. "Тож пішов якийсь час на те, щоб вона прийняла простий, менш деталізований одяг", — іншими словами: американський спортивний одяг. Їй не був до вподоби Ральф Лорен, доки її команда не відвідала його в Гемптонсі.

Все в Анні було швидким, включаючи її тури офісом. Вона ходила так швидко, що Сеймур регулярно в неї врізалася, коли та виходила з-за рогу, адже будучи британкою, вона ходила по іншій стороні. Сумнозвісні годинні попередні перегляди тепер завершувалися за лічені хвилини. Сеймур казала: "Анна просто така:

"Так, ні, так, ні, так, ні. До побачення".

Я пригадую, як я думала:

"Ну, вона з газетної сім’ї". А газетам в Англії, запам’ятайте, не важливо, скільки часу ти провів за ними, наступного дня загортатимуть рибу".

Насправді, офіс дійсно почав більше нагадувати ньюзрум, прикрашений квітковими композиціями. Анна замінила бежеві стіни, режисерські крісла вершкового кольору, і м’які сидіння на білі стіни, скляні кабінети і тверді металеві сидіння… не те щоб хтось залишався на тих кріслах довгий час. Під керівництвом Мірабелли кожне прохання мало бути записаним, але Анна жалілася на те, що "тонула в папірцях", тож вона хотіла, щоб редакторки просто приходили до неї в кабінет, стояли, ставили своє запитання а тоді йшли собі. Складалося враження, наче крісла взагалі були лише для показухи. Про спілкування з Анною казали: "В тебе дві хвилини, друга з яких — люб’язність". Запізнення означало пропущену зустріч і спопеляючий погляд на твою адресу.

Двері кабінету Анни завжди були відкритими, але нові скляні стіни були надзвичайною зміною для редакторок, які звикли до закритих дверей і приватності. Тепер вона могла підняти очі від столу, піймати чийсь погляд і попросити їх зробити щось. Сеймур вважала, що єдиною причиною, чому Анна її так часто викликала, було те, що кабінет був у її полі зору.

Вона також хотіла, щоб у Vogue з’явилися блискуче написані тексти, і найняла чимало своїх друзів в якості авторів. "Вона сама не те що б письменниця, але вона вміє впізнати добре написану річ, — сказав Будро. — Їй подобається, щоб у тексті був гумор. Деякі люди вважають, що в неї немає почуття гумору. Я знаю, що це неправда. Вона блискуча".

Але не всім дозволялося знати про її почуття гумору. Коли штатні працівники стояли перед Анною, вони отримували "Погляд" — спосіб Анни швидко, хоча й очевидно (і щоденно) оцінити чийсь ансамбль. "Вона робила це автоматично. Ти заходиш в її кабінет, а вона починає з твого взуття і рухається вгору", — сказала Меґґі Баклі, яка — постійно про це пам’ятаючи — почала жити на підборах від Маноло Бланіка, улюбленця Анни.

Тоді як журнальні редактори десятиліття по тому свідомо почнуть присвячувати себе "особистим брендам", щоб вихвалятися в соціальних мережах, Анна мовчки цього вимагала. Під керівництвом Мірабелли редакторки приходили в офіс вбрані у зручний одяг. Той одяг вилетів за двері, щойно туди увійшла Анна. З новою керівницею з’явилися високі підбори і ще вищі очікування.

Люди, які проходили співбесіди на роботу в Vogue, не діставалися далеко, якщо вони не виглядали добре, а Анна перевіряла кожного перед тим, як їх найняти. Шукаючи одного автора, відділ управління персоналом зіштовхнувся з чималими проблемами. Фешн-люди, які відчайдушно хотіли роботу, не вміли писати, але люди, які могли писати, дивилися на Vogue зверхньо.

В іншому випадку Сеймур, якій була потрібна допомога, отримала чудесний тестовий текст від кандидатки, яка працювала і в жіночих журналах, і в індустрії моди. Сеймур нервувалася, бо їй довелося відправити ту на зустріч з Анною, адже, як на смак Анни, вона була надто урочисто одягнена — сережки і намисто з перлів. "Їй сподобається її текст, але не її вигляд", — подумала Сеймур, але вона не думала, що зможе сказати жінці не одягати ті перли. Після зустрічі Сеймур сказала: "Тож, Анно, що ти думаєш?"

Анна подивилася на неї і сказала: "Надто добірно підібрано".

Сеймур сказала: "Я знала, що ти так скажеш".

Їй доведеться підшукати когось іншого...

"Анна" виходить у видавництві Yakaboo Publishing наприкінці грудні.

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.