Режисер Павло Пелешок — про знімання фільму "Життя на межі" та власну історію війни
16 березня в український прокат виходить документальний фільм "Життя на межі" — перший і наразі єдиний, що охоплює весь період російсько-української війни від 2014 року до сьогодні.
Про "Оскар"
— Мені доповіли, що у вас тут фільм на "Оскар" номінували.
— Так.
— То їдьте, мабуть, в Лос-Анджелес і розкажіть, що тут коїться у країні, бо, здається, вони не зовсім розуміють.
— Ок.
З такими словами одного дня до нас зайшов командир. На той момент вже півтора року ми з моїм другом і колегою Юрою Іванишиним були в АТО. Ми знали, що наш фільм "Зима у вогні: Боротьба України за свободу" увійшов до шортлиста "Оскара". Таке не щодня трапляється, але ми відчували щось середнє між байдужістю і натхненням. Та і ні в який Лос-Анджелес їхати, звісно, ніхто не збирався. Тут війна, похорони друзів щотижня, а до тебе доходять якісь новини з паралельної реальності. Я не впевнений, що тоді взагалі ми були годні щось зрозуміти.
"Життя на межі"
Під час війни, коли в тебе зʼявляється час, ти чомусь завжди дивишся фільми про війну, і ми з хлопцями повсякчас дивилися культове кіно "Падіння чорного яструба" Рідлі Скотта. Події десь у Африці, в якійсь країні. Мені, як глядачеві з України, було не зрозуміло, що там відбувається, але на початку фільму мені пояснюють, хто вони і чому все це відбувається.
"Життя на межі" — це події від Майдану до 24 лютого 2022 року. Думаю, це наразі єдине кіно, яке охоплює весь період. Західному глядачеві ми насамперед хотіли пояснити: як це почалося, чому це почалося, які наслідки.
Мета фільму — розповісти про нас світові та підкреслити, наскільки ми різні нації. Принципово для мене — показати нашу унікальність, нашу боротьбу, витривалість і наших героїв. Ми не робили наукових занурень і ретроспектив. Саме через особисту історію ми показуємо історію українського народу. Ми не повинні переконувати нікого в світі, що маємо право жити у своїй країні. Ми боронимо свою країну і помираємо за неї щодня.
Про музику
З композитором Оскаром ми познайомилися під час творчої зустрічі у часи ковіду на онлайн-кіномаркеті. Мене на цих зустрічах навіть не було. Був наш агент Денис Масліков. Одного дня я його піймав і сказав: я хочу, щоб в моєму фільмі був композитор Ганс Циммер. Він відповів: вибач, я не зміг його дістати (це було очевидно). Але я знайшов композитора, що співпрацює з Гансом Циммером, його звати Оскар Сенен. Він працював над чудовими картинами, як-от "007: Не час помирати", "Термінатор" тощо. І тут він розповідає, що працював над фільмом "13 годин: Таємні воїни Бенгазі", — і в мене спрацював тригер. Спочатку наше спілкування було затяжним і повільним. Він був завжди у справах, бо в нього безліч проєктів. Це затягнулося на півтора року. Коли він нарешті побачив сцени, все змінилося. Йому стало дуже цікаво, змінилася форма спілкування — і почалася справжня робота.
Про війну
Коли ти їдеш з війни у мирне місто, спочатку тебе дійсно рве від безтурботного життя, кафе, людей тощо. Але тебе рве не від того, що саме ці люди це роблять, а взагалі від того, що це можливо. Десь помирати, збирати побратима по шматках — руки-ноги окремо, а потім повертаєшся до міста, де є затори, де є життя, ніби нічого не змінилося. У тебе, звичайно, дисонанс. Спочатку ти ненавидиш усіх, абсолютно кожного. Ти не можеш спокійно ходити, спуститися в метро, піти в супермаркет, бо там багато людей. Це психологічно дуже складно. Але з часом ти розумієш, що річ не в тім, що люди насолоджуються життям, поки ти його взагалі не маєш. Ти хочеш зрозуміти, чому і за що. Тобі в сухому залишку треба дуже мало – повага. Бо ми воюємо за те, щоб мирне населення жило в безпеці й насолоджувалося життям, не відчувало страху, який ми відчуваємо. Військові лише хочуть почути: дякую.
Я давно живу без наївності. Я був впевнений, що вони нападуть. Я параноїк, наді мною всі сміялися. У мене вдома завжди два стелажі продуктів мінімум на півтора року, в мене завжди була сумка в машині з бронежилетом, каскою і формою. Я можу стати в стрій за пів години – я жив у цьому стані. Те, що відбулося 24 лютого, не стало новиною, але це стало шоком. Я радий, що всім, хто телефонував мені з Гостомеля, Бучі та Ірпеня, я говорив: "Звалюй звідти якомога швидше". Також і щодо Харкова. Під час війни щось комусь радити надвідповідально і просто страшно.
Павло ПелешокУ мене був страх за майбутнє цивільних 24 лютого. Коли я на війні, я не хвилююсь. Коли в тебе є дитина, дружина, мама, бабуся — це жах. Коли луплять поряд з їхнім будинком у Борисполі — це жахливо. Ти турбуєшся не про себе, а про своїх близьких, намагаючись не зробити емоційних помилок. 24 лютого стало для мільйонів жахіттям і днем відповідальності.
