Чому "Фаворитку" Йоргоса Лантімоса обов'язково потрібно подивитися
3 січня у прокат представляють "Фаворитку" – новий фільм Йоргоса Лантімоса, епатажного грецького режисера з голлівудською пропискою.
"Фаворитку" називають одним з головних претендентів на "Оскар"Йоргос Лантімос давно увійшов до фестивальної номенклатури: ось уже майже десять років його ділять між собою Канни і Венеція. "Фаворитка" дісталася останній. Фільм отримав там Гран-прі, а Олівія Колман, яка зіграла королеву Анну, – трофей за найкращу жіночу роль. Так-так. Грек Лантімос зняв костюмну історію з життя англійського королівського двору початку XVIII століття – знову з американськими акторами, але вперше за чужим (дико смішним) сценарієм.
Повна горя на троні Анна не розуміє, що їй робити з собою (у королеви повно болячок) і з війною (Англія бореться за іспанську спадщину). Якщо комусь і можна вилити душу, так це герцогині Мальборо (Рейчел Вайс), яка для Анни не тільки найближча подруга, але і, очевидно, таємна коханка, і є сірим кардиналом королівства.
Емма Стоун – нова улюблениця всіх найвідоміших режисерів. У неї за плечами робота з Вуді Алленом, Дэм'єом Шазелем і "Оскар"
Радість правління герцогині закінчується з приїздом її бідної родички (Емма Стоун), яку Мальборо спершу відправляє на кухню, а потім з панської ласки необережно наближає до себе і до двору. Королева, її ж грає Олівія Колман, привезла з Венеції приз "За найкращу жіночу роль". Хоча головною фавориткою в цій номінації всю дорогу вважалася Емма Стоун, яка зіграла, ймовірно, свою найкращу в кар'єрі роль – молодої вискочки, яка по трупах рухається з королівського камбуза до самого трону.
Лантімос в "Фаворитці" знущається над культурою костюмних драм, травестує сюжет кубриківського "Баррі Ліндона" і підморгує стрічці "Все про Єву" Джозефа Манкевича. "Фаворитка" в сотні разів ядовитіша і смішніша (Стоун сперечається з Рейчел Вайс так, що від реготу можна випасти з крісла) "Лобстера" з "... оленем", його попередніх фільмів, але така ж механічна. Часом чути звук шестерень Лантімосової машинерії. Це звук безглуздості людського існування – теми, що є в основі майже всіх фільмів грецького режисера, хто б в них не грав – греки чи Христос Стергіоглу і Мішель Веллі, чи голлівудські небожителі Ніколь Кідман з Коліном Фарреллом, герої яких цікавляться лише способами подолання зеленої туги повсякденного буття.
Цей тематичний камінь Лантімос заклав ще у своєму дебютному фільмі "Кінетта", де кілька людей в крихітній приморській глушині розігрують з усім натуралізмом сцени злочинів. Інсценування чужої смерті стає для них способом, що дає змогу відчути життя справжнє, непідробне, якого у них ніколи не було. Абсурдний реалізм тут побудований на вмінні вдивлятися в деталі і подробиці буденності – так, що звичне для героїв уповільнене життя підриває своєю абсурдністю глядацьку свідомість.
Кадр з фільму "Фаворитка"Так було і в "Іклі" – фільмі, який розповідає про нещастя однієї грецької сім'ї, де батьки виховують трьох своїх недоумкуватих дітей в дуже герметичному маленькому світі, оточеному парканом висотою півтори людських зрости, з басейном і галявиною, але без права будь-якого контакту з зовнішнім світом.
Лантімос втік з рідної Греції, приблизно як його діти з "Ікла". Біг не тому, що не любить батьківщину, а тому, що дуже хотів в цей зовнішній великий світ. Хотів знімати. Біда в тому, що в Греції це майже неможливо: немає ні бюджету, ні, що найголовніше, соціального запиту на національне кіно. Автору не допоміг навіть фестивальний успіх "Ікла" в Каннах і "Альп" у Венеції.
Кадр з фільму "Фаворитка"У "Альпах" у Лантімоса є кілька комічних сцен, в яких герої брязкають іменами Джуда Лоу, Моргана Фрімена та інших. Сцени ці дуже смішні навіть тоді, коли в них герої говорять з людьми, що перебувають при смерті. За Лантімосом, це форма нової універсальної мови. Адже умовний Бред Пітт означає одне і те ж для людей в різних кінцях земної кулі, які б погляди вони не сповідували.
Кадр з фільму "Фаворитка""Фаворитка" – нова сторінка в біографії Лантімоса. По-перше, тому, що він ніколи раніше не знімав з абсолютно чужим сценарієм. А по-друге, тому, що тут довелося обживати історичні декорації. Проте це дуже сучасна чорна комедія, неакадемічне кіно епохи жіночої боротьби за права, нарциського блогерського буму і тріумфу соціальних мереж. Це посттрадиційне кіно.
Але ось забавний парадокс: аргументацію і Лантімос, і його екранні герої, як і раніше, черпають з класичної культури. Її відсторонення розкалено злим і одночасно смішним текстом і таким же контекстом (двір нагадує якийсь психоделічний вертеп з гусячими перегонами і зі мандруючими по королівській спальні кроликами) дає нищівний результат. Це, звичайно, дуже характерне кіно Лантімоса – з властивою автору мізантропією і зовсім не властивою йому гендерною сатирою.
Текст: Андрій Алферов
