Немає чого приховувати: Дженніфер Еністон дала відверте інтерв’ю

Дженніфер Еністон дала американському виданню Allure відверте інтерв’ю про життя, соціальні мережі та спроби завагітніти.

Якщо буквально, то пагорби над західним Лос-Анджелесом — насправді єдине місце, де Дженніфер Еністон може бути 'girl next door', дівчиною із сусіднього будинку. Так її називають уже давно. "Дівчина із сусіднього будинку" — евфемізм з 90-х, який означає, що до такої дівчини не страшно підійти, що вона проста, доступна. Але тут, уздовж вулиць з монолітними залізними воротами, серед будинків, прихованих за живоплотами, атмосфера досить разюча. Є підозра: щоб жити тут, ви маєте набути статусу олімпійського бога наприклад, бути одним з найулюбленіших персонажів американської попкультури впродовж 30 років.

Ось про що я думаю, коли відчиняються ворота її будинку, і я в’їжджаю на посипане гравієм парковання. Обрізані дерева, дзюрчання фонтанів, вхідні двері заввишки 150 метрів. Раптом лунає гучний гавкіт, і знайомий голос Еністон десь усередині дорікає собакам. Коли вона відчиняє двері — рвані джинси, майка, босоніж — Еністон має такий вигляд, ніби вона могла бути подругою власника цього маєтку, яка приїхала погостювати на кілька днів.

Вона вітає мене в будинку, який має вигляд художньої галереї й пахне коробкою з новими черевиками, яку перевозять у великій валізі Louis Vuitton, повній гарденій. "Вибач, я така змучена, — каже вона, зовсім не маючи змученого вигляду, коли ми входимо до її кухні. Щойно по роботі сталася ціла подія". Зараз у розпалі знімання третього сезону "Ранкового шоу". "Щойно дізналася, що маю вивчити напам’ять кілька сторінок тексту для величезної сцени інтерв’ю.

"Наше інтерв’ю може бути прогоном", — пропоную я.

"Так, це буде мій прогон — точно. Абсолютно точно". Еністон у своєму амплуа Еністон. Вона бурмотить собі під ніс — почасти незграбний професор, почасти найкращий друг — і повторює фрази.

Одразу запитує: "Зробити тобі шейк? — Я роблю шейки". Хто я така, щоб відмовлятися від домашнього шейку, який власноруч приготує Дженніфер Еністон. Звісно, супер!

"Хочу познайомити тебе зі своїми псами". Вона відчиняє двері туди, куди їх відрядили. "Клайд чудовий, але Честерфілд може гавкати. Просто ігноруй його. Навіть якщо він лизне тобі руку, а ти розчулишся, — він може наскочити, і це трохи лячно". Роблю те, що сказано: тримаюсь осторонь і зберігаю індіфирентний вигляд. Я могла би бути французьким офіціантом.

"Добре, роблю шейк. Поїхали". Я спираюся на кухонний острівець й спостерігаю, як Еністон починає збирати інгредієнти. Туди, сюди, до холодильника, у шафу й назад, збираючи маленькі контейнери з якимись порошками та шматочками горіхів, а потім ще щось мелене, і банан, а потім ще якісь стружки. Чи добре я ставлюся до смаку шоколаду? — "Так, але я вегетаріанка, тому без бекону, будь ласка".

"Ха! Я не збираюся класти бекон! Я пропущу бекон. Я пропущу бекон". Бурмоче, повторює, з ідеальними паузами. "Так, збиваю. Чекай". Вона вмикає блендер. Честерфілд — великий білий хаскі? вівчарка? лабрадор? — починає гавкати. Вона наливає дві високі склянки смузі. "Сподіваюся, ти любиш солодке, — каже вона. — Твоє здоров’я".

Ми переходимо до вітальні — і тут відкриваються дві сторони Дженніфер Еністон. Тут стіна з витворами мистецтва й вікнами від підлоги до стелі. А ось – лежаки для собак, гігантський диван із чохлом і справді розслаблювальний вайб. Еністон сідає на підлогу, а Честерфілд стрибає на диван поруч зі мною.

Напередодні я списувалася з другом журналістом. Я сказала, що беру інтерв’ю в Еністон, і попросила порадити щось. "Лише одне, — написав він. – Ніхто ніколи не стане настільки відомим, як вона. Цей феномен масової популярності настільки яскравий і тривалий, що сьогодні це здається неможливим. Вона як зірка німого кіно серед покоління TikTok придурків".

Я зачитую їй повідомлення. "Ого. У мене просто мурашки по шкірі, — каже вона. — Аж дух перехоплює. Я справді відчуваю, як епоха минає. Кінозірок більше немає. Гламуру більше немає. Навіть Оскарівські вечірки вже не ті".

Але дещо мене бентежить. Так, я думаю про те, що, коли слава Дженніфер Еністон потьмяніє для наступних поколінь (хоча в це слабо віриться з огляду на те, що в неї виходять два нові фільми й третій сезон "Ранкового шоу" ), сам статус кінозірок утратить сенс. Але ні, не те. Це її волосся. Її волосся — друга після самої Джен зірка цього дому. Можна сказати, що її волосся було зіркою другого плану й у "Друзях". Я бачу бліки, бачу переливи кожного пасма, яке спалахує золотом за кожного її руху головою. Це гіпнотизує. Це як бачити власне відображення в "авіаторах" Тома Круза.

Приблизно рік тому Еністон запустила лінію засобів для догляду за волоссям LolaVie з простою та амбітною місією: "Створити продукт, корисний для природи й волосся, викинути зі складу все лайно та зробити так, щоб він працював", — описує Еністон.

А потім додає: "Ненавиджу соціальні мережі ". Несподівано. Що мається на увазі? — "Я геть не вмію з ними поводитися". Звучить якось дивно. Як ви, можливо, памятаєте, близько трьох років тому Еністон приєдналася до Instagram. Першим вона опублікувала фото акторського складу "Друзів", а за лічені години через приплив її підписників платформа "лягла". Це те, що вона має на увазі під невмінням? — Це важко через шалену популярність? — Це як на співбесіді, коли вас запитують про найбільшу слабкість, а ви кажете: "Я працеголік"?

"Для мене це тортури. Я взагалі прийшла в Instagram заради запуску цієї лінії, — пояснює вона. — Потім спалахнула пандемія, і ми не запустилися. Тож я просто застрягла в Instagram".

Ми обговорюємо, як для нас — людей, що досягли повноліття до InstaChat, SnapTube і FaceTik, — соціальні медіа можуть здаватися надмірно каральними. "Я дуже щаслива, що ми мали досвід дорослішання, підліткового віку, юності без цього впливу соціальних мереж, — каже вона. — Ось вам, будь ласка, Інтернет, благі наміри, оце все. — Об’єднуйте людей, спілкуйтеся в соціальних мережах. А врешті все обмежується тим, що молоді дівчата постійно порівнюють себе з іншими та впадають у відчай".

"Я почуваюся сьогодні найкраще в житті, — краще, ніж у 20 чи 30, або між 40 та 50. Варто було перестати цькувати себе, — каже Еністон, докоряючи собі минулій. — Тобі колись буде 65, згадай, який до біса чудовий вигляд ти мала в 53". Щось у її тоні змушує мене повірити, що це не банальна фраза типу "Я пишаюся своїми зморшками та сивиною". Це щось набагато глибше.

"У віці 30—40 я пройшла через справді важкі часи, і якби не це, я б ніколи не стала тією, якою мені судилося бути, — каже вона. — Ось чому я так вдячна за все те лайно. Інакше я б застрягла в ролі тієї людини, яка була такою лякливою, такою нервовою, такою невпевненою в собі". Вона допиває смузі й тягнеться до Честерфілда. "А тепер мені, до біса, байдуже".

Я трохи розгублююся. Вона пояснює: "Я намагалася завагітніти. Це був складний шлях у намаганнях народити дитину", — згадує Еністон події кількарічної давнини. А я роблю найбезглуздішу річ з усіх можливих. Кажу: "Я й гадки не мала".

"Так, ніхто не мав, — люб’язно відповідає вона. — Всі роки, роки й роки спекуляцій... Було справді важко. Я проходила ЕКО, пила китайські чаї, що завгодно. Я життя на це поклала. Віддала б усе, якби хтось сказав мені: "Заморозь свої яйцеклітини. Зроби собі послугу". Я ж про таке просто й гадки не мала. І ось тобі. Поїзд пішов".

Ми сидимо тихо хвилину, — можливо, сумуємо за всіма поїздами, які коли-небудь ішли. Мені майже хочеться вибачитися перед Еністон за те, що я журналістка.

"Я ні про що не шкодую, — каже вона. — Тепер я справді відчуваю полегшення, тому що більше немає запитань: "А може вийде? Можливо, ймовірно, мабуть... Мені більше не треба про це думати".

Упродовж багатьох років у пресі зявлялися заголовки про те, що Еністон не думає про дітей. Що вона "просто не хоче", або "обирає бути зіркою", або ще казна-що, що могло допомогти продаватися таблоїдам.

До особистого болю через те, що їй довелося пройти, додалися плітки про егоїстичність. "Мовляв, я просто дбала про власну карєру — не дай Бог жінці бути успішною й не мати дітей. А причина, через яку буцімто чоловік покинув мене, і ми розірвали шлюб, начебто полягала в тому, що я не хотіла народжувати йому дитину. Це була абсолютна брехня. Наразі мені немає чого приховувати".

У думках проносяться спогади про журнальні стійки, про кожний газетний кіоск в аеропорту. Всі ці заголовки на кшталт "У Джен помітно животик!" майоріли всюди (включно з Allure). Ми всі вважали, що маємо право знати, що за процеси відбуваються в її матці. Ми читали ці заголовки, потім викидали пресу в смітник і поверталися до свого життя. А вона не могла.

"Я так зневірилася". Звідси й стаття для The Huffington Post, яку вона написала у 2016 році й розкритикувала ЗМІ за одержимість її вагітністю та ставлення до жінок загалом. "Я подумала, що маю писати, тому що відбувається божевілля, а я — не надлюдина, щоб лишатися осторонь та не відчувати болю".

Честерфілд повертається на диван і намагається згорнутися калачиком на моїй нозі.

"Мені здається, розлучення дуже вплинуло на мою матір, — каже Еністон, коли я запитую її про дорослішання. — Тоді не було оцього всього: Піди на терапію, поговори з кимось" або Чому б не спробувати ліки?" — Ви йдете по життю, забираєте свою дитину зі сльозами на очах, і вам ніхто не допомагає".

Честерфілд моститься в мене на колінах. Еністон відтягує його. "Іди сюди, малюче, — каже вона. – Знаю, що тобі хочеться, але не можна лизати людей". Можна просто любити собак, але Еністон — це вже наступний рівень.

"Я пробачила маму, — продовжує вона, повертаючись до своєї людської родини. — Пробачила батька. Я пробачила свою сім’ю". (Еністон роками не спілкувалася з матірю).

Хто з нас не намагався — успішно чи ні — пробачити свою родину? Сім’ї — це те, що потребує прощення.

"Це важливо, — каже вона. — Образи і злість руйнують. Я зрозуміла це, спостерігаючи за власною мамою. Пам’ятаю, як сказала їй: Дякую, що показала мені, як не має бути". Саме це я тримаю в голові, коли приймаю сумні речі й надто щасливі моменти, що трапляються в житті, і намагаюся цінувати те, що вони дають".

Водночас розлучення батьків мотивувало її рухатися. "Мій дім не був приємним місцем для життя, — каже вона про квартиру своєї родини в Нью-Йорку. — Я була в захваті, коли покинула його".

Після закінчення Вищої школи музики й мистецтва LaGuardia в Нью-Йорку Еністон працювала офіціанткою в перекусній Jackson Hole у Верхньому Вест-Сайді та в джелатерії в Лінкольн-центрі. ("Чи допила б я тоді шейк до кінця, якщо в стакані ще щось лишалось би? – Звісно. Навіщо викидати? Тоді я була пухкішою", — каже вона, вигинаючи брови.) Зрештою, Еністон переїхала до Каліфорнії. За її словами, вона приїхала до Лос-Анджелеса "влітку 1989 року, тобто вчора". "Прийшла на вечірку в Лорел-Каньйон. Дівчина каже: Ходи з нами. Ми робимо коло". Я питаю: Що за коло?". То були жінки, які давали настанови, перш ніж дати ввійти. Потім палиця-мікрофон – з пір’ям! Я кажу: Що в біса відбувається? Я в культі?" Минуло кілька годин розмов. Жінка за жінкою, ми просто говорили, ділилися думками й страхами, хвилюваннями. Якіми ж неймовірними можуть бути жінки одна для одної. Ось так я потрапила у світ, який, гадаю, мав назву Woo Woo. Це було суцільне Ву Ву".

Жінки Woo Woo досі залишаються її найближчими друзями. Того вечора вона познайомилися з жінкою, з якою вони потім стали партнерками в продюсерстві. Повсюди в будинку Еністон розставлені фотографії жінок у походах, подорожах, — усміхнених, обєднаних життям цього згуртованого шабашу старих друзів. Фанати "Друзів" (і хоч що ви про них думаєте, їх цілий легіон — просто подивіться на культ навколо "Друзі: Возз’єднання" минулого року) знають, що сюжет серіалу — той час у житті, коли друзі — це сім’я. Еністон — приклад, коли життя наслідує мистецтво.

"Пам’ятаю, у старших класах грала в п’єсі, — каже вона. — Це не була комедія, але в мене виходило смішно. І вчитель сказав: "Чому б тобі просто не бути дотепною, адже це твоя природа?". І я сказала: "Та як ви смієте? Я драматична актриса!". Виявилося, саме комедія врятувала мені життя. Засіб смішити людей".

"Є люди, які кажуть, що перегляд Друзів" рятував їх під час раку, а багато людей просто дуже вдячні за маленьке шоу, — каже вона з вологими від сліз очима. — Ми справді любили одне одного й дбали одне про одного. Не знаю, чому це все ще відгукується, – адже айфонів там нема. Є просто люди, що розмовляють між собою. Більше ніхто між собою не розмовляє".

Було б чудово повернутися додому, впасти в чиїсь обійми і сказати: "Це був важкий день"

Так розмова зайшла далеко. "Ти б одружилася знову?"

"Ніколи не кажи ніколи, але мені це не цікаво, — каже вона. — Я б хотіла мати стосунки. Хто знає? Бувають моменти, коли мені хочеться просто згорнутися клубком і сказати: Мені потрібна підтримка". Було б чудово повернутися додому, впасти в чиїсь обійми й сказати: Це був важкий день"".

Смузі давно позаду, Еністон проводить мені екскурсію по дому. Ми входимо до їдальні з її величним столом, важкими художніми книгами, вугільними стінами. Кілька зразків фарби прикріплено до стіни. Все в однакових відтінках деревного вугілля. Я розгублююсь.

"Не бачиш різниці?" — запитує вона. — Серйозно? Ти не бачиш, що це за синій?" Це колористичний газлайтинг. Фарбвошинг.

"Мені хотілося б бути дизайнером інтер’єру. Мені подобається заходити в будинок, який зносять, і шукати способи зібрати його знову", — каже вона.

"Я відчуваю, що пережила складний період і повертаюся до світла, — каже вона. — Довелося виконати особистістну роботу, яка давно назріла, — частини мене не загоювалися відтоді, як була зовсім маленькою. Я дуже незалежна людина. Близкість завжди була десь там, — вона простягає руку перед собою. — Але я зрозуміла, що завжди знайдеться, над чим працювати. Я постійно в роботі. Дякую, Боже. Наскільки нецікавим було б життя, якби ми всі просто досягли просвітлення".

Вихід з іншого боку — це те, що вона називає маленькою мозаїкою: "Вона розлітається на частини, а потім якимось чином збирається купи знову".

Я думаю про всі плітки й зловтішання, про всі істеричні бульварні заголовки та інтернет-слухи. Я думаю про все те лайно, яке світ викинув на Еністон, — і думаю, що в неї справді дуже хороший терапевт, якщо вона здатна знайти "прекрасну мозаїку" будь-де. Але, можливо, річ не в цьому. Ми всі ламаємося. Тоді доброзичливі сили Всесвіту втручаються та збирають наші зламані частини, наші вади й нерівні краї та перетворюють їх на витвори мистецтва. Можливо, тому наші 40 здаються сильнішими, ніж 20: Всесвіту потрібен час, щоб зібрати нашу мозаїку.

"Я не хотіла жодних відносин, доки не виконаю цю роботу над собою. Це було б нечесно, — каже вона. — Я не хочу переїжджати в будинок без стін". — "Ти відчувала, що не маєш стін?" — "Це було жахливо", — відповідає вона.

Виходимо на двір. Задній двір Еністон — це невеликий ботанічний сад з оливковими деревами, пильною стежкою до курника та відчуттям повної всамітненості. Через двір від головного будинку — невеликий котедж, стіни якого — майже суцільні вікна. "Ласкаво просимо до Babe Cave, — каже вона. — Це був офіс Джастіна". (Еністон та її колишній чоловік Джастін Теру розлучилися у 2017.) "Йому подобалося чорне й темне. Коли він виїхав, я освітлила, розкрила котедж. Він якось прийшов і каже: "Що ти, з біса, зробила?" А я: "Повернула світло, друже".

Краєвид, меблі, відчутний спокій — у такій кімнаті можна написати історію свого життя.

"Я збираюся якось це зробити, — каже вона. — Перестану говорити, що не вмію писати". Ми повертаємося в сад. "Я витратила стільки років,тримаючи в таємниці історію з ЕКО. Це тому, що здавалося: є так мало речей, які я можу залишити тільки собі. Але виникають наративи, які не відповідають дійсності, тому я маю сказати правду. Відчуваю, що виходжу зі сплячки. Мені немає чого приховувати".

"Якби ти писала історію свого життя, — запитую я, — як би назвала цей розділ?"

"Як би я назвала цей розділ?" – бурмотить, повторює. Ми дивимося на Лос-Анджелес, розмитий у пообідньому смогу.

Вона усміхається. Вона придумала. "Повстання Фенікса".

Текст: Danielle Pergament
За матеріалами allure.com

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.