Фільм тижня: "Удача Лохана" Стівена Содерберга
Чотири роки тому Голлівуд сколихнула заява автора "Трилогії Оушена", оскароносного режисера й володаря пальмової гілки Канн Стівена Содерберга про відхід з кінематографу. Ввесь цей час Содерберг працював виключно над телевізійними проектами. Кримінальну комедію "Удача Лохана", котра 7 вересня вийшла на широкий екран і стала поверненням режисера у велике кіно, дивилася редактор Vogue.ua Марія Дачковська.
Своє повернення Стівен Содерберг пояснив двома факторами: технологічним та творчим. "На технологічному рівні ми досягли такої точки, – каже режисер, – коли маленька компанія може випустити фільм у широкий світовий прокат, не вдаючись до послуг студій-мейджерів. Я якраз обговорював з однодумцями майбутнє ігрового кіно, коли на горизонті з’явився сценарій цієї стрічки".
Сценарій режисеру передала його дружина, Джулс Аснер. Його написала їхня приятелька Ребекка Блант, яка також нібито є подругою знаменитого Ченнінга Тейтума і конструювала образ головного героя якраз з останнього. "Спочатку мене попросили допомогти з пошуками режисера, який міг би зняти цю стрічку. Але прочитане захопило мене. Через декілька тижнів я усвідомив, що не хочу, аби "Удачу Лохана" знімав хтось інший: на кожній сторінці я чітко бачив сцени майбутнього фільму", — розповідає Содерберг.
Цікаво, що в деяких медіа ставлять під сумнів авторство пані Блант, мовляв, занадто об’ємними є образи персонажів – як для дебютантки. Мені важко цілковито з ними погодитися — стрічка, м’яко кажучи, захвату в мене не викликала. Але спершу — коротко про сюжет.
Джиммі Лохан (Ченнінг Тейтум) — розлучений і фактично безробітний шахтар із Західної Вірджинії. У минулому він — перспективний футболіст, котрий був вимушений завершити кар’єру через травму. Одного дня Джиммі усувають від роботи, а наступного він дізнається, що може втратити й доньку — його колишня дружина Боббі (Кеті Голмс) вирішує переїхати разом з чоловіком до іншого штату. Так він зважується на ризиковану авантюру й вигадує схему пограбування букмекерської контори під час чи не найгучніших автоперегонів NASCAR. На кримінальну пригоду Джиммі підбиває свого брата Клайда (Адам Драйвер) – однорукого ветерана Іраку й бармена, а також сестру Міллі (Райлі Кіо), котра працює перукарем і обожнює автівки. До справи брати запрошують ексцентричного майстра вибухівок Джо Бабаха (Деніел Крейг), який нині – одна проблемка – відбуває покарання у в’язниці.
Одразу відзначу, що у фільмі немає запаморочливих спецефектів й видовищних погонь, чого можна було би очікувати від голлівудської картини, в центрі якої – масштабне пограбування. А отже цього разу мене — як глядача — ніщо не відволікає від найголовнішого: змісту, діалогів та персонажів. На жаль. А тепер поясню, чому.
По-перше, фільму не вистачає динаміки. Він відверто затягнутий. Минає година й десять хвилин від початку — а я розблоковую екран смартфону й дивлюся на час – в надії, що кінець не за горами. Але ж ні, за горами — попереду ще цілих 50 хвилин.
Цікаво, до речі, буде. Проте лиш наприкінці — з початком розв’язки. Її складно назвати дуже непередбачуваною, та дія, принаймні, жвавішає.
Ще більше, ніж затягнутість сюжету, пригнічують діалоги. Вони просто-напросто недопрацьовані. Тезам персонажів не вистачає найголовнішого — виправданості. Я дивлюся, слухаю і просто не вірю тому, що бачу і чую. Вперше післясмак штучності виникає після розмови Джиммі з колишньою дружиною на ґанку її будинку ще на початку фільму, а потім, з кожною подібною сценою, лиш посилюється і зберігається до самісінького кінця.
Я, до речі, злукавила, коли сказала, що від змісту нічого не відволікає. Насправді — відволікає. Зірковий акторський склад. Бо коли у тебе жодних емоцій не викликає ключовий персонаж, якого грає безликий актор — то далеко не так виразно й сумно, ніж коли цей герой має обличчя Ченнінга Тейтума. А ось Деніел Крейг у ролі Джо Бабаха, маю сказати, вийшов досить соковитим. У цілому персонажів стрічки пласкими не назвеш – Содерберг приділив їм досить багато уваги. І тут, мені здається, далася взнаки його робота з телепроектами впродовж останніх років, адже таке зміщення акценту (з дії на героїв) дуже характерне для останніх.
"Удача Лохана" — комедія за жанром, та найсмішніший жарт, як на мене, вигадали українські перекладачі, вклавши у вуста Джиммі цитату з вірша Тараса Шевченка — "Мені тринадцятий минало". Ось що було по-справжньому неочікувано і контекстуально.
"Сподіваюся, "Удача Лохана" сподобається глядачам як фільм суто розважальний, але водночас — не на один раз. Думаю, під поверхнею цієї стрічки достатньо підтексту, аби на її перегляд не було шкода двох годин", — говорив Содерберг. Що ж, пробач, Стівене, та особисто для мене — якраз на один раз. Максимум.
Читайте також:
